Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗

О спадання полуди, о вторгнення світла, о блаженна весно, о батьку…

Іноді батько відривався від Книги й виходив. Тоді я лишався з нею сам на сам, і вітер ішов її сторінками, й малюнки вставали.

І коли вітер отак тихо перегортав її сторінки, видуваючи з неї назовні кольори та фігури, трепет збігав колонами її тексту, випускаючи поміж літерами ключі ластівок та жайворів. Так, розсипаючись, відлітала сторінка за сторінкою — і м’яко всякала у краєвид, насичуючи його кольоровістю. Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду — вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі.

Це було дуже давно. Тоді ще не було матері. Дні я проводив сам на сам із батьком у нашій, тоді ще завбільшки зі світ, кімнаті.

Призмоподібні кришталики, що звисали з люстри, наповнювали кімнату розсіяними кольорами, розбризканою по всіх куточках веселкою, й коли люстра оберталася на своїх ланцюгах, вся кімната пускалася в мандри фрагментами веселки — так, наче сфери сімох планет закручувалися навколо себе. Я любив стояти між батьковими ногами, обійнявши їх з обидвох боків, ніби колони. Іноді він писав листи. Я вилазив на стіл і захоплено спостерігав за викрутасами підпису, плутаними та виткими, мов колоратурні трелі. У шпалерах брунькувались усмішки, проступали очі, перевертом ходили фіґлі. Щоб розважити мене, батько пускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломки. Вони вдарялися до стін і лускали, залишаючи в повітрі свої барви.

Потім прийшла мати, і та колишня світла ідилія скінчилася. Заморочений материнськими пестощами, я забув про батька, а моє життя поточилося новою, інакшою колією, без див і свят, і я, можливо, назавжди забув би й про Книгу, коли б не та ніч і не той сон.

Якось я прокинувся темним зимовим світанням — під завалами пітьми глибоко внизу тліла понура зоря — і, маючи ще під повіками муравлисько розмитих фігур та знаків, почав невиразно і плутано, охоплений смутком і спізнілим жалем, марити вголос про стару втрачену Книгу.

Ніхто не розумів мене і, роздратований такою тупістю, я почав ще настирливіше дошкуляти батькам і в нестерпній гарячці доймати їх.

Босий, у самій лише нічній сорочині, я, тремтячи від збудження, перевернув усю батькову бібліотеку і, розчарований та злий, кинувся безпорадно описувати приголомшеній публіці ту неописувану річ, якій жодне слово і жоден образ, накреслений у повітрі моїм тремким витягнутим пальцем, не могли дорівнятися. Я весь час видихався у своїх жахливо заплутаних і суперечливих оповідях, тож плакав від безсилого розпачу.

Усі стояли наді мною безпорадно і знічено, соромлячися власного безсилля. У глибині душі вони усвідомлювали свою провину. Моя ґвалтовність, нетерплячий і загніваний тон моїх вимагань надали мені видимість правоти, перевагу добре вмотивованої претензії. Тож вони раз у раз підбігали з усілякими книжками, силкуючись утиснути їх мені в руки. Я обурено відкидав їх геть.

Одну з них, товстий і важезний фоліант, батько знову і знову підсовував мені з боязким намовлянням. Я відкрив її. То була Біблія. На її сторінках я побачив велику подорож тварин, що тяглися шляхами, розтікалися в поході далеким краєм, а також побачив небо, усе в ключах і лопотіннях, і велетенську перевернуту піраміду, далекий вершечок якої торкався Ковчега [94].

Я звів на батька сповнені докору очі.

«Ти знаєш, батьку, — заволав я, — ти добре знаєш, не крийся і не викручуйся! Ця книжка тебе викрила. Навіщо ти підсовуєш мені цей невдалий апокриф, тисячну копію, недолугий фальсифікат? Куди ти подів Книгу?».

Батько відвів очі.

Минули тижні, й моє збурення трохи спало й затихло. Проте видіння Книги й далі палало в моїй душі ясним вогнем — великий шелесткий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, ніби величезну розсиписту троянду.

Батько, забачивши мене дещо спокійнішим, певного разу обережно підійшов і мовив тоном лагідної пропозиції: «По суті справи існують лише книжки. Книга — це міф, у який ми віримо замолоду, але із плином років перестаєш ставитися до неї поважно». Я вже тоді мав інше переконання, бо знав, що Книга є постулатом, що вона — завдання. На своїх плечах я вже відчував тягар великої місії. Я не сказав нічого, сповнений зневаги й запеклої похмурої гордині.

Адже на той час я вже заволодів тим шматком книжки, тими її жалюгідними рештками, які дивний трафунок долі закинув мені в руки. Я старанно ховав той скарб від усіх очей, засмучений глибоким занепадом книги, для скалічених залишків якої не зміг би знайти співчуття ні в кому.

А сталося це так.

Одного з днів тієї зими я застав Аделю під час прибирання, зі щіткою в руці, спертою на пюпітр, на якому лежав якийсь подертий зшиток паперу. Я вихилився вперед з-поза її плеча — не так з цікавості, як щоби вкотре вдихнути запах її тіла, юна зваба якого віднедавна розкрилася моїм пробудженим чуттям.

«Диви, — сказала вона, без протесту витримуючи моє налягання, — хіба може бути так, щоб волосся виросло аж до землі? Хотіла б я таке мати».

Я глянув на гравюру. На великому аркуші infolio було зображено жінку з радше міцними і присадкуватими формами та енергійним досвідченим обличчям. З голови цієї дами розпливався величезний волосяний кожух, що ваговито скочувався з плечей і кінчиками товстих сплетінь волочився по землі. То був якийсь неймовірний вибрик природи, складчастий і просторий плащ, що його наче випряли з коренів волосся, і тяжко було уявляти собі, ніби такий тягар не завдає дошкульного болю й не обезвладнює перевантажену ним голову. Однак володарка цієї краси носила її, здавалося, з гордощами, а видрукуваний поруч жирним шрифтом текст оповідав історію цього дива і починався так: «Я, Анна Чиллоґ, народилася в Карловицях у Моравії; моє волосся росло дуже погано…». [95]

Це була довга історія, за розвитком схожа на історію Йова. Анна Чиллоґ волею Божою страждала на поганий ріст волосся. Ціле містечко журилося цим її упослідженням, яке їй пробачали з огляду на бездоганне життя, хоч бути цілком безвинним воно й не могло. І от наслідком палких молитов сталося так, що з її голови було знято закляття. Анна Чиллоґ сподобилася ласки просвітлення, отримала знаки та вказівки і приготувала цілком особливий чудодійний засіб, який подарував її голові врожайність. Вона почала заростати волоссям, ба більше — її чоловік, брати і кузени з дня у день так само вкривалися тугим чорним хутром заросту. На другій стороні аркуша Анну Чиллоґ було зображено після шеститижневого користування її рецептом в оточенні братів, шуряків та небожів — усі як один мали бороди до пояса й вуса. З подивом приглядалося до цього справдешнього вибуху непідробної ведмежої чоловічості. Анна Чиллоґ ощасливила все містечко, на яке зійшло справжнє благословення у вигляді розхвильованих чуприн і довжелезних грив, а його мешканці могли, мов широкими мітлами, замітати землю бородами. Анна Чиллоґ стала апостолицею волохатості. Ощаслививши рідне місто, вона запрагнула ощасливити увесь світ і просила, вмовляла, благала прийняти як порятунок той Божий дар, той чудодійний засіб, таємницю якого знала лиш вона.

Цю історію я прочитав з-за Аделиного плеча і раптом мене пронизала думка, від доторку якої я ледь не загорівся. Та ж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, зворотний бік, заповнений відходами й непотребом! Фрагменти веселки закружляли у розвихрених шпалерах, я вирвав той зшиток з Аделиних рук і неслухняним голосом видихнув: «Звідки в тебе ця книжка?».

«Дурний ти, — відповіла вона, знизуючи плечима, — вона ж лежить отут завжди, ми щодня вириваємо з неї сторінки, щоб загортати м’ясо й батькові сніданки…».