Жорстоке небо - Кидрук Максим Иванович (читать книги полностью без сокращений .TXT, .FB2) 📗

«До біса ті котлети! Завтра якось упораюсь».

М’язи ніг та спини стугоніли від звичної втоми, але сон не йшов. Жінка перескочила думками у завтрашній день – їй, як ніколи, потрібна була допомога. З Геною було б значно легше. Вона лишила б малих на нього, владнала б усі справи з дитсадком. Та й необхідності відправляти Даню й Артема до садка просто зараз не було б. Хлопчаки мали би більше часу, щоб адаптуватися. Але Гена облажався, підставив її – як завжди. Після того, що сталось у листопаді, вона нізащо не зателефонує йому першою.

Діана відчула, як у грудях зростає ядуча суміш образи й неприязні. Гена ніколи нічого не доводив до пуття! Сатанинське вміння обламувати все в останній момент було другою найбільш ненависною Діані рисою характеру її чоловіка. Пальму першості, беззаперечно, утримував тривкий, монолітний сплав нетямущості й ліні, який шість чи сім років тому, ще до одруження, жінка сприймала за незначний (ага, ще б пак!..) побічний ефект богемного способу життя молодого й перспективного київського поета на прізвисько Геч. Відновивши в думках події минулої осені, жінка зрозуміла те, що її батько намагався ненав’язливо натякнути відразу після знайомства з Геною: її Геч, гроза численних поетичних слемів, автор двох віршованих збірок і улюбленець шмаркачок, – повний мудак. І що найгірше – Гена подобався людям саме з цієї причини. Худорлявий чувак, що гарно римує слова, багато п’є, швидко п’яніє, почувається своїм у будь-якій компанії і, як очманілий, гасає Києвом на розмальованому маркерами мопеді «Peugeot Elyseo 125». Всі любили Гену, бо Гена був потішним бевзем, і тим самим позбавляли його можливості змінитися.

Діана простягнула руку до вимикача, погасила світло, зручніше вмостилась на дивані і заплющила очі, топлячи в чорній ненависті до Гени кволі закиди здорового глузду про те, що треба присилувати себе і таки насмажити котлет, інакше завтрашній день перетвориться на пекло. Вона ніколи не розмірковувала про власну лінь, а якщо колись і думала, то намагалась виставити її ще одним виявом непокори надміру педантичному й дисциплінованому татку. Як писав Гессе, ненавидячи когось, ти ненавидиш у ньому те, що є в тобі самому. Те, чого немає в нас самих, нас не хвилює.

Засинаючи, Діана все ще сподівалася, що наступного ранку станеться диво і Геннадій зателефонує.

14

Анатолій Захарович Рева проспав рівно сімнадцять хвилин. Удруге він прокинувся о 23:34 і на цей раз точно знав, що його розбудило. На журнальному столику, розташованому у сусідній зі спальнею вітальні, негучно, але настирливо бренькотів примітивну поліфонічну мелодію стаціонарний телефон.

«С-собаки… – подумав чоловік, розплющив одне око і зиркнув на годинник. – Ну, кому може знадобитися тарабанити сюди о пів на дванадцяту ночі?!»

Телефон продеренчав хвилину і затих. Рева з полегшенням зітхнув.

«Мабуть, дружина, – мигнуло в помутнілому мозку. За відсутності нормального сну голова стала помалу повнитися болем, ниюча пульсація зайнялася у скронях, звідки полізла на лоб і назад на потилицю. Захаровичу було боляче думати. – І чого їй не спиться, старій шкапі?» Крім дружини і дочки, цей номер ніхто не знав.

Анатолій Захарович перевернувся на лівий бік. Щойно він уткнувся носом у холодну частину подушки, телефон, наче знущаючись, запілікав знову. Рева, прикривши праве вухо долонею, тихо заричав. Йому здалося, що на цей раз мелодія лунає гучніше, значно гучніше, а хвилина розтягнулася на цілий рік. Пискляві звуки розпеченими спицями встромлялися в мозок. Уставати він не хотів, бо знав: якщо розходиться, заснути буде важче.

Зрештою телефон стих.

І майже відразу задеренчав утретє.

– Бля! – рохнув Анатолій Захарович, підхоплюючись з постелі. – Я її приб’ю!

Звичайно, прибивати він нікого не мав наміру. Дружина в Реви мала ще той характер, іноді нагадуючи діжку з нітрогліцерином на коліщатках: спробуй тільки зачепи – рознесе на друзки все і вся в радіусі сотні кілометрів. За останні п’ять років Анатолій не міг пригадати жодної сварки, у якій взяв би гору, але сьогодні він був налаштованим нам’яти вуха «старій шкапі», вишпетити її так, щоб до смерті пам’ятала. Щоправда, кількох секунд, що відділяли Реву від телефону у вітальні, вистачило для того, щоб у голові зародилися сумніви. А може, ну його на фіг? На дідька псувати такий славний день? Можна зняти й покласти слухавку або – ще краще – висмикнути дріт із розетки. Він недовго повагався, і зрештою злість (про сон у найближчі півтори години можна було забути) перемогла.

Чоловік схопив трубку і вдавив її у вухо.

– Алло! – найкращим начальницьким голосом, від якого на планерках інженери хіба що в штани не дзюрили, проревів Анатолій Захарович.

– Це Авер’янов, – пролунало в трубці. Від того, як офіційно почав розмову перший віце-президент, Анатолія пересмикнуло. Вони вже років двадцять на «ти», давно відкинули формальності і ніколи не називали один одного за прізвищем. До всього, Григорій прозвучав не так, як завжди, інакше, якось… неправильно. Навряд чи Рева зміг би зрозуміло пояснити, що було не гаразд, за винятком одного: голос був відсутнім. Ні, не так – спустошеним. Від тих двох слів війнуло космічним холодом і порожнечею. Складалося враження, наче Григорій стояв на дні височенної труби, якого-небудь промислового димоходу, і просто промовив «Це Авер’янов» – не викрикнув, а саме проказав, анітрохи не переймаючись, чи хтось почує його нагорі.

Не так офіційність, як незвичний тембр збили Реву з пантелику й утримали в горлянці весь словесний шлак, накопичений за час, поки чоловік човгав від ліжка.

– Звідкіля у тебе цей номер? – спитав Анатолій.

– Твоя дружина дала.

Рева вибухнув, не встигнувши подумати про те, для чого Авер’янов дізнавався у його дружини номер телефону київської квартири:

– Гришо, ти імбецил затраханий!!! Жертва, блядь, пізнього аборту! Якого хера ти їй подзвонив?!

Григорій Авер’янов відповів тим самим байдужим, вакуумним тоном:

– Захаровичу, «44-й» розбився.

Рева заткнувся. По-вепрячому засопів, мізкуючи, пережовуючи щелепами щойно почуту фразу.

Авер’янов несміливо кахикнув і уточнив:

– «44-й» розбився у Франції.

Либонь, сторонньому могло би видатись, що остання фраза майже не відрізняється від попередньої, але в Реви після неї нутрощі перекрутилися: легені провалилися в таз, а пряма кишка, здавалося, от-от полізе із горлянки. Різниця між «сорок четвертий розбився» і «сорок четвертий розбився у Франції» була колосальною. На початок 2013-го український серійний завод «Авіант» і російське підприємство ВАСО, [46] де «ААРОН 44» збирали за ліцензією, випустили 41 літак, якими оперувало десяток авіакомпаній: «Міжнародні Авіалінії України», корейська «Air Koryo», кубинська «Cubana Airlines», центральноамериканські «Air Panama», «Belize Air», а також російські «Россия», «Полет», «Ангара». По декілька лайнерів закупили Міністерство надзвичайних ситуацій і Міністерство оборони Російської Федерації. П’ять чи шість машин на цей момент проходили випробування перед постачанням замовнику – вони також могли розбитися. Звісно, втрата літака є вкрай неприємною подією, особливо, якщо загинули люди, але одна справа, коли розбивається, приміром, через помилку пілота, літак «Air Koryo» (з кожним із молодих пілотів, які прибули з Північної Кореї навчатись пілотуванню «сорокчетвірок», прилетіло двоє «асистентів», які не відходили від стажерів ні на крок, пильнуючи кожен їхній рух, кожен погляд і перехресно спостерігаючи один за одним, що надзвичайно заважало і, безперечно, негативно позначалося на навчанні), і зовсім інша, коли падає абсолютно новенький лайнер на другий день після початку експлуатації в одній із найбагатших країн Європи, котра вперше в історії закупила українські літаки.