Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗
Він не в порядку. Він утомився від корони найстаршого з живих мешканців Честер Мілла. Він сидить у вітальні, в улюбленому своєму фотелі, зі своїм улюбленим облупленим емальованим лотком для сцикання на колінах і ціпком «Бостон Пост», притуленим поряд до стіни, але вже зовсім задубілий, як закам'янілий крекер. Ніде не видно Нелл Тумі, його прапраправнучки і головної доглядальниці; вона зі своїм братом і невісткою пішла до Купола.
Марта мовить:
— Ох, дідуню, мені так жаль, але, мабуть, уже час настав.
Вона йде до спальні, дістає з шафи свіже простирадло і накидає його на старого. У результаті він робиться схожим на зачохлений елемент умеблювання якогось покинутого будинку. Скажімо, на високий комод. Марта чує гудіння генера позаду будинку і думає: «Кий чорт». Вона вмикає телевізор, знаходить Сі-Ен-Ен і сідає на диван. Зображення на екрані змушує її майже забути про те, що компанію їй складає труп.
Це кадр згори, взятий крізь потужний об'єктив із вертольота, що баражує над Моттонський блошиним ринком, де невдовзі стоятимуть автобуси візитерів. А перші прочани зсередини Купола вже прибули. Позаду них тягнеться хадж: двосмужне асфальтоване шосе заповнене від краю до краю людьми аж по «Фуд-Сіті». Схожість громадян міста на мурашок у поході надто очевидна.
Хтось із телекоментаторів торохтить у мікрофон, використовуючи слова на кшталт чудесно та подиву гідне. Далі він каже: «Я ніколи в житті не бачив нічого подібного». Марта приглушує звук з думкою: «Ніхто такого не бачив, дупа твоя голова». Вона хоче встати та пошукати, може, є щось їстівне в кухні (може, це й негідно, з трупом у кімнаті, але ж вона зголодніла, чорт забирай), але тут екран розділяється навпіл. Зліва виринає додаткова картинка, на якій з іншого гелікоптера знімається вервечка автобусів, що виїжджають з Касл Рока, і титри внизу екрана повідомляють: ВІЗИТЕРИ ПРИБУДУТЬ СКОРО ПО 10:00.
Є час чогось перехопити, врешті-решт. Марта знаходить крекери, арахісове масло і — що найкраще з усього — три пляшки холодного «Бада». Несе все на таці до вітальні і вмощується.
— Дяка, дідуню, — каже вона.
Навіть з вимкнутим звуком (особливо з вимкнутим звуком) два різні, демонстровані одночасно кадри захоплюють, буквально гіпнотизують. Коли перша пляшка пива її розбирає (радістю!), Марта розуміє, що це немов очікування того, що якась невідворотна сила наштовхнеться на непорушний об'єкт, і загадується, чи станеться вибух, коли вони зустрінуться.
Неподалік від прибуваючого люду, на горбку, де він копає могилу своєму батькові, спирається на лопату Оллі Дінсмор, він дивиться на зростаючий натовп: двісті, потім чотириста, потім вісімсот чоловік. Щонайменше вісімсот. Він бачить жінку, у котрої на спині в рюкзачку сидить немовля, і дивується, чи вона не сказилася, принести таке крихітне дитинча на таку спеку, навіть не прикривши йому голову хоч сяким-таким капелюшком. Прибуваючі громадяни застигають під імлистим сонцем і нетерпляче чекають, вдивляються, коли ж нарешті прибудуть ті автобуси. Оллі думає, яку ж довгу, печальну дорогу їм доведеться подолати, коли цей гармидер закінчиться. Знову пішки до міста, у пічній задусі післяобідньої спеки. А потім він знову повертається до своєї роботи.
Позаду зростаючої юрби, по узбіччях шосе 119 поліція — десь із дюжину здебільшого нових офіцерів під орудою Генрі Моррісона — поставила свої автівки з увімкненими мигалками. Двоє останніх поліцейських автомобілів під'їжджають пізніше, бо Генрі наказав їм привезти повні багажники каністр з водою, набраною з крана в пожежній частині, де, як він з'ясував, генератор не лише ще працює, а й, схоже, працюватиме ще пару тижнів. Цієї води аж ніяк не вистачить — фактично, її жалюгідно мало для аж такого натовпу, — але вони й так зробили все, що могли. Вони триматимуть її для тих громадян, котрі зомліватимуть на сонці. Генрі сподівається, що таких буде не вельми багато, але точно знає, що вони будуть, і кляне Джима Ренні за відсутність підготовки. Він розуміє: це тому, що Ренні на це наплювати, і в уявленні Генрі це робить таку байдужість ще гіршою.
Він приїхав сюди з Памелою Чен, єдиною з нових «позаштатних підручних», кому він цілком довіряє, і, побачивши розміри натовпу, наказав їй зателефонувати до лікарні. Йому потрібно, щоб сюди прибула санітарна машина. Вона повертається за п'ять хвилин із новиною, котру Генрі сприймає як неймовірну й водночас як абсолютно передбачувану. На телефонний дзвінок їй відповіла якась пацієнтка, котра зняла слухавку в реєстратурі, каже Памела, — молода жінка, що прийшла туди сьогодні вранці зі зламаним зап'ястям. Вона сказала, що нікого з медичного персоналу там немає і санітарної машини нема теж.
— Ну, це просто чудово, — каже Генрі. — Я сподіваюсь, із навичками першої допомоги в тебе все гаразд, Паммі, бо сьогодні вони тобі можуть знадобитися.
— Я вмію робити штучне дихання, — відповідає вона.
— Добре, — він показує на Джо Боксера, дантиста й шанувальника «Еґґо». У Боксера на рукаві голуба пов'язка, він махає руками, бундючно показуючи людям, щоб трималися ближче до узбіч дороги (більшість не звертають на нього уваги). — А якщо в когось розболиться зуб, його зможе вирвати отой пихатий мудак.
— Якщо вони матимуть готівку, щоб йому заплатити, — киває Памела. Вона стикалася з Джо Боксером, коли в неї поліз зуб мудрості. Він їй тоді ще щось бубнів про «обмін одної послуги на іншу», луплячи очі на її груди так, що їй це аж ніяк не сподобалось.
— Здається, у мене в машині ззаду лежить чийсь картуз «Ред Сокс», — каже Генрі.
— Подивися, і якщо знайдеш, ти можеш віднести його ондечки туди? — Він показує на жінку, яку вже раніше був запримітив Оллі, ту, що з простоволосою дитиною. — Надягни його на голову дитині, а тій жінці скажи, що вона ідіотка.
— Картуза я віднесу, але слів таких не казатиму, — відповідає Памела спокійно. — Це Мері Лу Костас. Їй сімнадцять, вона вже рік як дружина водія-далекобійника, мало не вдвічі старшого від неї, і, либонь, сподівається, що він приїде сюди побачитись із нею.
Генрі зітхає.
— Все одно вона ідіотка, хоча, я гадаю, в сімнадцять років усі ми такі.
А вони все ще надходять. Ось чоловік, води він з собою явно не взяв, зате несе великий бумбокс, з якого на хвилі РНГХ хтось гучно волає госпел. Двоє його супутників розгортають транспарант. Напис на ньому по краях обрамляють гігантські, незграбно намальовані палички для чистки вух: «!БЛАГАЄМО, ВРЯТУЙТЕ НАС!»
— Погані попереду в нас справи, — говорить Генрі, і, безперечно, він має рацію, але сам не уявляє, наскільки попереду в них погані справи.
Натовп дедалі нагромаджується й чекає на сонці. Люди зі слабкими сечовими міхурами зникають у низькому чагарнику по західний бік дороги, мочаться. Більшість терпить до останнього, перш ніж шукати полегшення. Одна занадто дебела жінка (Мейбел Олстен, вона ще страждає на хворобу, котру сама називає діа-бетті) звихнула собі щиколотку і лежить, галасує, поки двоє чоловіків не підходять, зводять її на цілу ногу. Ленні Мічем, міський поштмейстер (принаймні до минулого тижня, коли доставка відправлень поштової служби США припинилася на невизначений термін), позичає їй свій ціпок. А потім він каже Генрі, що Мейбел необхідно відвезти назад у місто. Генрі відповідає, що не може поділитися машиною. Нехай вона відпочине в холодку, каже він.
Ленні розводить руки, показуючи по обидві сторони дороги.
— Може, ви раптом не помітили, тут коров'яче пасовище по один бік, і зарості ожини по інший. Тіні, вартої уваги, ніде нема.
Генрі показує на ферму Дінсмора:
— Там повно тіні.
— Звідси туди чверть милі! — обурено каже Ленні.
Туди принаймні наполовину ближче, але Генрі не сперечається:
— Посадовіть її на переднє сидіння моєї машини.
— Жахливо жарко на сонці, — каже Пенні. — Їй треба штучного повітря.
Так, Генрі розуміє, що їй би під кондиціонер, що означає, треба заводити мотор, що означає палити бензин. Бензину поки що вдосталь — тобто якщо зважати на те, що вони можуть викачати його з цистерн при «Паливі & Бакалії» — тож він гадає, що непокоїтися про це доведеться пізніше.
