Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (версия книг TXT) 📗

Дорошенко змушений був переїхати зі своєю родиною на землі, що належали Івану Самойловичу. Він оселився в містечку Сосниця на Чернігівщині. У березні 1677 року на вимогу царя колишній гетьман прибув у Москву, де був поселений у маєтку за Москва-рікою. У своїх листах до Самойловича він просив поклопотатися перед царем, щоб йому дозволили повернутися в рідну Україну, але дістав відмову. І це зрозуміло, якщо врахувати, що Дорошенкові на той момент було лише 50 років і за сприятливих обставин його зірка ще могла зійти на українському політич ному овиді. Надто добре він був знайомий з монархами, полковниками й отаманами, надто великого авторитету встиг зажити, і незважаючи на невдоволення, викликане його союзниками в останні роки, був ще здатний стати лідером для українців.

Довгий час Самойлович не дозволяв виїхати до Петра Дорофійовича його дружині – жінці, якій, між іншим, джерела дають досить неоднозначні і часом невтішні характеристики. «Злодіяння», в яких обвинувачують Євфросинію Дорошенко, – алкоголізм і перелюбство [40]. Проте її засланий чоловік виявив наполегливість, домагаючись возз’єднання зі своєю половиною, що й відбулося в липні 1677 року. Треба сказати, що російська влада поставилися до екс-гетьмана з повагою. До Сибіру він не потрапив, із заплічних справ майстрами близько не познайомився… Навпаки, у 1679 році він був призначений В’ятським воєводою і перебував на цій посаді до 1682 року. Після цього проживав у подарованому йому царем маєтку в тисячу дворів у селі Ярополче Волоколамського повіту. Ми вже згадували про його третій, після смерті Євфросинії, шлюб з А. Єропкіною, яка порадувала вже немолодого Дорошенка досить численним потомством. Петро Дорофійович помер 9 листопада 1698 року, переживши Самойловича, котрий закінчив своє життя в Сибіру. На могилі гетьмана поруч з церквою Св. Параскєви в Ярополчі було встановлено плиту з написом: «Літа 7206, листопада 9 дня преставився раб Божий, гетьман Війська Запорозького Петро Дорофійович Дорошенко, а пожив від народження свого 71 рік і покладений був на цьому місці».

Епілог

Українські історики В. Смолій і В. Степанков наполягають, що рік зречення Дорошенком булави на користь Самойловича слід вважати роком закінчення Української національної революції, яка почалася з виступу Богдана Хмельницького в 1648 році [41]. Результатом цієї революції був перший досвід державного будівництва саме українцями (вважати такими жителів Київської Русі або Галицько-Волинського князівства все-таки не доводиться), формування національної самосвідомості, зміна соціального статусу для багатьох представників українського народу. Немаловажним підсумком була переорієнтація значної частини країни на співробітництво з Росією, зростання ролі православної церкви. Лідери тієї пори, самі того не відаючи, створювали для майбутніх поколінь українців дуже необхідний для національного розвитку героїчний взірець, пантеон хоч багато в чому і легендарних, але виконуючих важливі функції в історичному контексті особистостей. Однак ця революція так і не привела до виконання надзавдання, яке ставили перед собою її творці, – появи на мапі світу незалежної держави Україна, у чому кожен може переконатися, кинувши погляд на опис подій після сходження зі сцени гетьмана Дорошенка.

Коли в 1676 році Чигирин був знову обложений російськими військами і козаками Самойловича, поляки і турки воювали й далі між собою на території Поділля. Ця кампанія закінчилася укладенням 17 жовтня Журавненського перемир’я, за яким Поділля відходило Османській імперії, Правобережжя в цілому залишалося в складі Гетьманщини – васальної держави щодо султана. Однак, на відміну від Бучацької угоди, території навколо Паволочі та Білої Церкви разом з цими містами відходили Речі Посполитій. Вона ж могла володіти Немировим і Кальником, але тільки до зустрічі королівського посла із султаном у Стамбулі. В остаточному варіанті цієї угоди мова про гетьмана вже взагалі не велася. Утім, сейм не затвердив такого миру, і воєнні дії між двома державами тривали.

Зрозуміло, зречення Дорошенка від влади на користь російського ставленика Самойловича не могло влаштувати турків. Вступ на територію Правобережжя московських військ не тільки ставив під сумнів перебування в складі Пор ти Поділля, але й позбавляв її контролю над територією колишньої держави Дорошенка. Султанський уряд вирішив зберегти під своїм протекторатом Правобережну Україну за допомогою Юрія Хмельницького, який давно жив у Туреччині. У 1677 році Мехмед IV вручив йому булаву і гучний титул «Князь Сарматії й України, володар Війська Запорозького». Щоб допомогти новоявленому князеві посісти своє місце, султан спорядив нову 100-тисячну армію, яка навесні 1677 року рушила в Україну. Зупинившись у Немирові, Юрій Богданович почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Звісно, з цим не були згодні Москва і Самойлович. Центром військового протистояння двох гетьманів, підтримуваних російською і турецькою арміями, стала колишня столиця Б. Хмельницького і П. Дорошенка – Чигирин. У серпні турки взяли в облогу місто, але після того як на допомогу місцевому гарнізону підійшла вся армія Ромодановського, підтримана козаками Самойловича, вони змушені були відступити. У липні наступного року вже 200-тисячна турецька армія знову вторглася в Україну і вдруге спробувала захопити Чигирин. Цього разу Ромодановський і Самойлович так і не вступили в бій. Російський воєвода мав наказ з Москви здати місто [42]. Гарнізон залишив Чигирин, у який вступили турки. Овіяну легендами столицю було зруйновано. Однак взяття фортеці не дало туркам стратегічного успіху. Знекровлені тривалою облогою і не маючи ані найменшої підтримки серед українського населення (каральні експедиції, що їх організовував за допомогою союзників Ю. Хмельницький, лише озлобляли його земляків), вони не змогли продовжити наступ і повернулися в Молдавію. Резиденцією «Князя Сарматії» залишався Немирів, а його діями з Кам’янця-Подільського керував турецький па ша. Правління Юрія Хмельницького на Поділлі вітчизняні історики називають деспотичним. Для того щоб він не знайшов підтримки на правому березі, Самойлович удався до крайніх заходів. За його наказом син Самойловича на чолі свого війська переправився через Дніпро і силою зігнав населення, що залишалося ще в Брацлавщині і Південній Київщині, на Лівобережжя. Це відбувалося в 1678—1679 роках. Регіон, який і так утратив багато народу в ході тридцяти років безперервної війни усіх з усіма, геть обезлюдів. У кількох наступних міжнародних договорах ця територія визнавалася нейтральною.

Юрій Хмельницький був зміщений, а потім страчений турками в 1681 році. Того ж року між Москвою, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством – з другого, був підписаний Бахчисарайський мирний договір, що встановлював кордон між Росією і Туреччиною по Дніпру.

Ця ситуація не влаштовувала усунену від діла Польщу. В останні два роки правління Дорошенка Ян ІІІ Собеський робив ставку на подільського полковника Остапа Гоголя, котрий був призначений поляками наказним гетьманом. Після Журавненського перемир’я він зі своїми козаками був змушений переселитися на Полісся. По суті, поляки змогли повернутися на територію Правобережної України в зв’язку з подіями, що відбулися значно західніше. Розв’язавши собі руки Бахчисарайським договором, турецький султан зробив, як потім виявилося, останній ривок у Європу. У 1683 році його величезна армія підійшла до австрійської столиці Відня й тут була наголову розбита польським королем Яном III, який вчасно прийшов на допомогу. Турецьку експансію було зупинено. Через три роки поляки уклали з росіянами «Трактат про Вічний мир». Відповідно до нього, Лівобережжя, Запорожжя і Київ залишалися за Москвою, а більша частина Правобережжя – за Річчю Посполитою [43]. Важливо було те, що Москва визнавала за Варшавою право на володіння Поділлям, у разі якщо полякам пощастить відвоювати його в Порти [44]. Проти такого повторення Андрусівських угод виступав І. Самойлович, але його скарги були проігноровані. У 1687 році на нього було покладено відповідальність за провал спільного російсько-українського кримського походу, і переможець Дорошенка був засланий до Сибіру. Його місце посів Іван Степанович Мазепа, який відразу ж був змушений підписати статті, що ще більше обмежували права лівобережного гетьмана. Це був кінець Руїни, але далеко не кінець багато в чому трагічної боротьби українців за єдність і незалежність їхньої країни.