Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (версия книг TXT) 📗

Повернувшись з-під Львова, Дорошенко став табором неподалік від Умані – міста, що постійно тяжіло до Ханенка. Оскільки їхній покровитель був досить далеко, перелякані уманці, щоб уникнути руйнування міста, вийшли до Дорошенка з багатими дарунками. Гетьман для годиться прихильно поставився до такої ініціативи і запросив до себе в Чигирин місцеву старшину. Одначе декого з прихильників Ханенка було страчено відразу. За повідомленням Грабянки, дружини Ханенка та його соратника Білогруда були перевезені до Чигирина. А незабаром в Умань прибули два полки Дорошенка спеціально з метою «навести порядок», що викликало хвилю обурення в уманців.

Після Бучацької угоди спостерігається охолодження у відносинах між Дорошенком і султаном. Причиною тому було явне бажання турків повністю підкорити собі і державу свого васала. Західне Поділля було оголошено провінцією – «еялетом» Османської імперії, а незабаром турки почали займати і міста в Східному Поділлі – наприклад, Брацлав і Кальник. Релігійні утиски з боку турецьких намісників щодо місцевого духівництва змусили навіть Мехмеда IV видати указ, яким заборонялося чіпати православні церкви в містах, де були чи не були війська Дорошенка. Могилів султан передав йому з умовою, що місто перейде туркам, як тільки Дорошенко перестане бути гетьманом. Плани спільного походу на Київ залишилися на папері, як і проект походу на Лівобережжя. Деякі документи говорять про те, що турки незабаром після миру в Бучачі вже зажадали від Дорошенка зрити найбільш могутні фортеці на його території крім Чигирина, збирати на користь Порти побори з місцевого населення. Навіть якщо поставити під сумнів подібне порушення всіх попередніх домовленостей, навряд чи варто уявляти собі турків і татар, які тільки-но здобули блискучу перемогу над Річчю Посполитою, у вигляді таких собі шляхетних поборників прав і свобод пригнобленого поляками українського народу. Літописи говорять, навпаки, про хвилю грабежів, насильства, кривдження релігійних почуттів українців. Перебільшення з боку лівобережних хроністів можливі, але й гуманізм нових господарів України міг бути лише дуже і дуже відносним. Дорошенко найчастіше міг тільки безмовно спостерігати за тим, що коять його союзники. Усе більше і більше жителів його держави покидали насиджені місця і переселялися на інший берег Дніпра.

Вже 1672 року Петро Дорофійович знову ставить перед російським урядом питання про перехід об’єднаної під його владою України під протекцію царя. Захоплення турками Правобережжя, на думку росіян, анулювало Андрусівські домовленості, і цього разу земський собор навіть устиг прийняти пропозицію Дорошенка. Однак реалізуватися цьому плану не судилося. Змовники, скинувши в березні Дем’яна Многогрішного, висунули свого претендента, який був уже затверджений Москвою, – Івана Самойловича. Син волинського священика Самойлович свою кар’єру козацького ватажка робив уже в 60-ті роки XVII сторіччя. Він був учасником антиросійського повстання Брюховецького, але після відступу Дорошенка на правий берег у 1668 році приєднався до Многогрішного й дістав прощення від Москви. Ставши генеральним суддею, Самойлович, улучивши момент, усунув свого благодійника. Того ж року завдяки його зусиллям до Сибіру відправився і легендарний Сірко. Коли той їхав до воєводи Ромодановського, щоб передати йому знатного татарського бранця (до речі, одного із союзників Дорошенка), люди Самойловича схопили його і передали росіянам уже як зрадника. Причини, з яких Москва вчинила так суворо з Іваном Сірком, досі незрозумілі. А звільненню його посприяв не хто інший, як польський король. Ведучи війну з Туреччиною, він обстоював те, щоб росіяни відпустили в Україну лютого ворога «бусурман».

На раді, яка в червні 1672 року вибрала Самойловича гетьманом, були підписані Конотопські статті, за якими гетьман втрачав ще низку повноважень на користь Росії. Згідно з ними, він не мав права знімати з посад і судити окремих представників старшини, не порадившись з усією старшиною; гетьману заборонялося без царського указу і згоди старшинської ради писати до іноземних государів і особливо – до гетьмана Дорошенка; відтепер присутність гетьманських делегатів на міжнародних переговорах Москви щодо України не була обов’язковою. Зате Самойлович зміг переконати царський уряд не брати під свою опіку Дорошенка, а натомість затвердити гетьманом обох берегів його, позаяк він не вимагав, на відміну від правобережного колеги, для України особливих прав.

Незважаючи на внутрішньополітичні безладдя, що супроводжували весь 1673 рік у Речі Посполитій, в Україні поляки поводилися досить рішуче. Бучацька угода для них означала лише неприємний кінець однієї з кампаній, але діяти згідно з цими домовленостями і надалі вони не збиралися. Тому в 1673-му поляки продовжують війну і проти Дорошенка, і проти турків з татарами.

За договором у Бучачі, козаки, що підтримували Ханенка, могли повертатися додому, але самому йому було суворо заборонено з’являтися в Україні. Якийсь час він справді пробув на території самої Польщі, брав участь у боротьбі Михайла Вишневецького проти внутрішніх противників. Але в квітні 1673 року він з 12-тисячним козацьким військом з’являється на Волині. У вересні він сходиться в битві проти дорошенківців під Києвом, з боку Печерського монастиря, де зазнає поразки. Звідти Ханенко утік на Січ, але цього разу запорожці відмовилися визнати його лідером.

Того ж року польські війська вступають у сутички з козаками гетьмана Дорошенка, усупереч договору з турками відмовляючись залишати українські міста. Замість цього жовніри самі нападають на подільські міста, зайняті турками. Основні сили Собеського і турецькі з’єднання зійшлися в одній з вирішальних битв коло міста Хотин, де в 1621 році вже відбулася одна баталія між цими противниками. Безперечна перемога була на боці Собеського, що стає відомим уже всій Європі як один із кращих полководців сучасності. Відомості Величка про те, що в його армії в цей час билися і козаки Ханенка, інші джерела не підтверджують.

Ґрунт же під ногами Дорошенка ставав дедалі непевнішим. Дарма, що він знову здобув гору над Ханенком у відкритому бою – зате все більше людей розчаровувалося в турецькому васалі. На Великдень вибухнуло повстання проти нього в Умані. Місцевий полк знову виявляється не на його боці. Сердюки, що представляли тут гетьмана, були частково вбиті, а деякі втекли. Не почувають себе в безпеці й інші соратники та родичі Дорошенка. У Лисянці місцеві жителі на якийсь час затримують брата Григорія, потім висилають його з міста, попередньо надававши тому духопелів [38]. Розгніваний гетьман віддав місто туркам, чим знову ж не додав собі прихильників серед українців.

Так складалися справи в новоявленого турецькопідданого. Кар’єра гетьмана Дорошенка стрімко йшла на спад. Гучний успіх його союзника був початком кінця для нього самого.

Поразка. 1674—1676

Вирішивши підтримати домагання на єдину булаву Івана Самойловича, царський уряд дав розпорядження своїм воєводам допомогти йому в поході на Правобережжя. На початку 1674 року об’єднані 70-тисячні війська лівобережного гетьмана і Григорія Ромодановського перейшли Дніпро з метою прихилити до себе полки, раніше підлеглі Дорошенку. Останній не раз попереджав росіян, що такий похід матиме катастрофічні наслідки для України, маючи на увазі, що турки й татари не залишаться осторонь. Справді, султан і хан побачили в прибутті російських військ чудовий привід захистити «свого вірного Дорошенка», що дозволяло їм наводнити Україну своїми полчищами.

Самойлович досить швидко домігся визнання своєї влади з боку правобережних полковників. Він зайняв Канів і Черкаси. Депутати цих двох полків, а також Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Кальницького, Брацлавського, Торговицького і Подільського визнали над собою владу Самойловича. 15 березня на раду в Переяславі прибув і Михайло Ханенко, який відрікся тут від фіктивної вже на той момент булави на користь лівобережного гетьмана. Становище Дорошенка здавалося абсолютно безнадійним. Від нього відверталися друзі і родичі. Гетьман з кількома тисячами вірних «серденят» замкнувся в Чигирині, облогу якого російсько-козацькі війська почали в липні 1674 року. Посли заскоченого нещастям Дорошенка поїхали одночасно до турків, татар і поляків, чиїм новим королем став добрий знайомий гетьмана Ян ІІІ Собеський. Як уже було сказано, турків і татар не треба було два рази просити. У серпні на допомогу Дорошенкові прийшла турецька армія і татарська орда, а інша частина татар почала спустошливий рейд Лівобережжям.