Св. Петро Могила - Мицик Юрій (книги онлайн полные .TXT) 📗
Хоча «Требник» був написаний у православному дусі, московські богослови спочатку засудили його на своєму Соборі 1690 р., а московський патріарх Адріан навіть наказав його спалити разом з багатьма іншими книгами українських та білоруських богословів ХVІІ ст. (Л. Барановича, І. Галятовського, С. Полоцького, Ф. Софоновича та ін.). Синод РПЦ у 1757 р. реабілітував «Требник», за 10 років знову заборонив, але потім таки дозволив використовувати його в церковній практиці.
«Требник» був останньою прижиттєвою книгою Петра Могили, і святий ще встиг побачити її у видрукуваному вигляді. Ще важливіший проект – нове видання Біблії – йому, на жаль, уже не судилося здійснити. Відомо, яких зусиль і коштів вимагала свого часу від гуртка князя Костянтина ІІ Острозького підготовка тексту виданої Іваном Федоровим (Острог, 1581) Біблії, яку, до речі, добре знав святий. Однак Острозька Біблія була неповною, тому постало питання перекладу Святого Письма українською мовою, принаймні мовою, ближчою до української, ніж та, якою була видана Острозька Біблія. Глибокий інтерес до цієї справи виявив св. Петро Могила. В його бібліотеці було кілька видань Біблії грецькою й латинською мовами, Біблія німецькою мовою, видана 1519 р. в Лейпцигу, П’ятикнижжя єврейською мовою, а також чимало тлумачень до цих видань, зроблених М. Лютером, Ф. Меланхтоном й іншими вченими-протестантами, які започаткували переклади Святого Письма національними мовами. Готуючись до власного перекладу Біблії українською мовою, святий власноручно зробив чимало виписок із різних видань, а лаврський гравер Ілля підготував для майбутнього видання Старого Заповіту багато відбитків гравюр і мідьоритів (із них близько 140 збереглося). Для їх виконання Петро Могила надав Іллі як взірець так звані «Лицьові Біблії» європейських майстерень, зібрані в альбом нідерландським видавцем Фішером (Піскатором). У передмові до «Тріоді» (Львів, 1642) сказано, що св. Петро Могила багато працював над виправленням Біблії і планував видати її якнайшвидше, уже збирав кошти на це. Але смерть не дала змоги святому довести цю справу до кінця, а матеріали, які стосуються підготовки до друку тексту Святого Письма, не збереглися, принаймні досі їх не виявили…
Плани створення Київського патріархату
Ідея створення Київського патріархату, тобто Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, сягає корінням мало не апостольських часів. Варто вказати на функціонування на території Південної України та Криму двох автокефальних утворень (Скіфської та Херсонеської єпархій), які втратили свою автокефалію лише внаслідок суто зовнішніх обставин (нищівних нападів кочовиків) у першій половині V ст. Формально ця автокефалія була скасована рішеннями ІІ Вселенського (Халкидонського) Собору 451 р. Певне прагнення до автокефалії фіксується і за часів київських князів св. Володимира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх нащадків, про що свідчать насамперед обрання без благословення константинопольського патріарха митрополитів св. Іларіона та Климента Смолятича. На ці прецеденти посилалися й учасники Київського Собору 1415 р., який так само обрав митрополитом Григорія Цамблака.
Принаймні у ХVІ ст. ця ідея знову відроджується, зокрема про Київський патріархат першим заговорив тоді князь Костянтин ІІ Острозький у своєму листі до єпископа Іпатія Потія від 21 червня 1593 р. Другий проект створення Київського патріархату виник серед єпископату Київської митрополії у 1590—1595 рр. Коли ж відбулася Берестейська унія, а потім була відновлена православна ієрархія у 1620—1621 рр., ідея Київського патріархату набула інших модифікації та звучання. Представники як Православної Церкви, так і УГКЦ почали розглядати створення Київського патріархату в контексті подолання церковного розколу, причому кожна сторона мала власну його візію. Уніати вбачали в Київському патріархаті засіб підвищення статусу Церкви, але хотіли, щоб майбутній київський патріарх був під зверхністю римського папи. Це, в принципі, мало що змінювало, оскільки у такому разі Київський патріархат був би складовою, хоча й дещо упривілейованою, частиною Католицької Церкви. Що ж до православних, то під Київським патріархатом вони в ідеалі розуміли власну Автокефальну Православну Церкву, глава якої відповідальний лише перед Господом Богом. Щоправда, задля досягнення компромісу православні вважали можливим задовольнитися, принаймні на певному етапі, програмою-мінімум: Київський патріархат мав би бути автономним у складі Константинопольського патріархату, причому передбачалося, що з цього питання Рим і Константинополь досягнуть згоди. Духовенство вбачало існування Київського патріархату в контексті нової, універсальної унії, на яку дали б благословення всі православні патріархи. Ця ідея набула нового звучання на Київському Соборі 1621 р., на якому підкреслювалося, що православ’я в Русі-Україні та в Білорусі бере початок від св. апостола Андрія Первозванного. Тут же було вказано і на історичні прецеденти – соборне обрання київськими митрополитами св. Іларіона, Климента Смолятича та Григорія Цамблака. У 1624 р. уніатський митрополит Йосиф-Вельямин Рутський запропонував реалізувати ідею Київського патріархату з тим, щоб він був підпорядкований Риму і водночас визнаний православним світом. Римська курія ухилилася тоді від конструктивної відповіді, вимагаючи підкорення всього православ’я папі римському. Це й було однією з головних причин того, що справа тоді не дійшла до спільного, об’єднавчого Собору і проголошення Київського патріархату.
Третій докладний проект його створення запропонував Мелетій Смотрицький, і цей план викликав зацікавлення спочатку в римської курії та короля Сигізмунда ІІІ, а потім і у Владислава І V, який прагнув зняти або принаймні пом’якшити міжконфесійний конфлікт усередині своєї держави. Передбачали, що першим патріархом мав стати Йосиф Рутський. Цікаво, що сам Рутський у 1629 р., очевидно, під враженням позиції св. Петра Могили на тогорічному Київському Соборі незадовго до смерті пропонував на патріарший престол кандидатуру києво-печерського архімандрита. На думку Pутського, Петро Могила міг би послужити справі унії не тільки в Україні, але й у Молдавії та Волощині, оскільки святий був людиною освіченою, досвідченим богословом, високоморальним і дуже вимогливим. Однак православні відкинули план Смотрицького на Соборі.
Св. Петро Могила за таких обставин не міг не сказати свого слова в цій надзвичайно важливій справі. Його бачення Київського патріархату в контексті ліквідації Берестейської унії, церковного розколу в Pусі-Україні та Білорусі й укладення нової, генеральної унії докладно розглянули такі історики, як М. Андрусяк, А. Великий, А. Войтила, С. Голубєв, В. Гриневич, С. Плохій, М. Рехович, Т. Хинчевська-Геннель, Є. Шмурло, більшість із яких репрезентує католицький табір. Встановлено, що головним ініціатором створення спільного Київського патріархату був волинський воєвода, католик, князь Олександр Сангушко, який у жовтні 1635 р. звернувся до Рима з двома посланнями, що їх мав передати домініканець зі Львова Іоанн Дамаскін. Цією справою зайнявся і папський нунцій. На аудієнції у Владислава ІV нунцій довідався, що король хоче зустрітися зі св. Петром Могилою та іншими православними єпископами і сподівається схилити їх на свій бік. Владиславу ІV дуже кортіло послабити зв’язки Київської православної митрополії з Москвою та Константинополем. Водночас нунцій зіткнувся з головною перешкодою на цьому шляху – відмовою православних підпорядковуватися папі.
Св. Петро Могила та Йосиф Рутський висловили згоду на проведення спільного з’їзду. Так, Рутський був розчарований тим, що польський єпископат і світська влада Речі Посполитої дивилися на уніатів як на неповноцінних римо-католиків. Король пообіцяв митрополиту і єпископам православної Київської митрополії місця в сенаті. Є дані, що й св. Петро Могила звернувся до православних із пропозицією обрати представників для обговорення питання, яке поставив король. Однак Рим постійно непокоївся через перспективу ослаблення власних позицій у Східній Європі внаслідок створення окремого Київського патріархату. До того ж створення останнього послабило б Константинопольський патріархат, що його Рим хотів останнього узяти під свою зверхність. Аби уникнути ускладнення відносин із Константинополем, курія врешті відмовилася від ідеї створення Київського патріархату, а в питанні про спільний Собор звеліла дотримуватися інструкції від 6.07.1629 р., яка забороняла уніатам брати участь у такому Соборі.
