Св. Петро Могила - Мицик Юрій (книги онлайн полные .TXT) 📗
Сам митрополит відкрив Собор, виголосивши тривалу промову. Після цього було обрано голову Собору, яким став Самуїл Шицик. Дебати точилися протягом 10 днів, з 18 по 28 вересня 1640 р. Так, Трофимович-Козловський наголосив на гострій потребі ухвалення православного катехізису, створеного св. Петром Могилою. Учасники Собору обговорювали й ухвалювали положення і щодо Священної літургії, і щодо правильного здійснення треб, які так чи інакше перегукувалися з проблемами катехізації. Важливі ухвали були скеровані на піднесення освітнього рівня духовенства, посилення вимог щодо його моралі. Учасники Собору вимагали не висвячувати малограмотних кандидатів, а попів-двоєженців забороняли допускати до здійснення церковних служб. Були ухвалені важливі рішення, спрямовані на посилення влади київського митрополита. У цьому дусі витримані ухвали наступного дня про консисторський суд, до якого мали звертатися представники духовенства. Тоді ж, 21 вересня, розгорнулася дискусія між св. Петром Могилою та Ісаакієм Борискевичем про місцезнаходження душ праведників. Оскільки вона не дала результатів, то вирішили звернутися до Вселенського патріарха, аби розв’язати це питання. Обговорювалися й інші богословські проблеми та проблеми практичного життя. Було ухвалено, що під час похорону священик має йти перед тілом покійника, а не за ним. Дуже важливим став висновок щодо таїнства хрещення, яке у крайньому разі могла здійснити навіть баба-повитуха. Для того, щоб ці повитухи правильно виголосили найпростішу формулу хрещення («Охрещується раб (раба) Божа в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа»), їх мали навчити священики.
Дискусія тривала й надалі. 26 вересня було завершено читання правил, зокрема заборонили падіння ниць віруючих у храмі під час перенесення Святих Дарів. Цей крок був цілком логічним і виправданим, бо такої практики не було раніше, а переступання священика, який тримає в руках чашу зі Святими Дарами, через людей могло викликати святотатство (пролиття Причастя). Розглядали й проблеми церковних шлюбів, перевірки священиками знання церковної служби. Тепер ігумен Свято-Микільського монастиря Ісайя Трофимович-Козловський мав наглядати за протопопами, а ті мали почергово служити у Святій Софії у присутності митрополита. Те ж мало на меті і прийняття положення про незалежність братств від єпископів, які, однак, були зобов’язані коритися владі митрополита. Заборонялося, принаймні тимчасово, приймати в ченці тих кандидатів, які не були на послуху у Свято-Микільському монастирі, де перевіряли міцність віри і знання основ православ’я, моральні якості кандидатів. Таким чином, сито, яким просіювали кандидатів у монахи, ставало щільнішим, отже, поліпшувався відбiр гідних кандидатів. Ченці повинні були жити лише в монастирях, а не в миру. Були прийняті й інші статті, які мали запобігати порушенню моральних норм.
Прийняття катехізису («Викладу віри Церкви…»), що було центральним питанням на Соборі, засвідчило його беззаперечний успіх. Це питання розглядали протягом 6 з 10 днів Собору, і наслідком стало прийняття фундаментального документа, автором якого були насамперед св. Петро Могила та Ісайя Трофимович-Козловський. Щоправда, Собор унаслідок дискусії вирішив передати деякі пункти на розгляд Вселенського патріарха Парфенія І, який у цій справі листувався з київським митрополитом. Патріарх зрозумів колосальне значення катехізису і вжив заходів, щоб відповідний проект розглянули на Соборі в Яссах. Сприяв цьому й молдавський господар Василь Лупул, приятель і Парфенія, і св. Петра Могили, а до того ж і родич останнього по лінії дружини. Сюди патріарх відрядив екзарха, єпископа Порфирія, а також головного в той час грецького богослова Мелетія Сирігоса. Св. Петро Могила прислав до Ясс своїх представників: Ісайю Трофимовича-Козловського, Йосифа Кононовича-Горбацького, ректора Києво-Могилянського колегіуму, Ігнатія Оксеновича-Старушича. На Ясському Соборі 1642 р. був рішуче відкинутий кальвіністський катехізис псевдо-Лукариса. Після жвавих дебатів та дискусій, які тривали до 30 жовтня, були обговорені й ухвалені поправки до українського проекту.
Перероблений проект катехізису вислали з Ясс на затвердження до Константинополя та до інших трьох православних патріархів, крім московського. Він дістав їхню схвальну оцінку і з певними поправками був затверджений на підставі рішень Собору архієреїв та духовенства Вселенським патріархом Парфенієм І 21 березня 1643 р. Таким чином, велика мрія св. Петра Могили здійснилася: «Православна Церква мала нарешті книгу, котру могла показати всім як свою символічну книгу». На жаль, справа з виданням катехізису затяглася через падіння патріарха Парфенія І. Тоді ініціативу знову перейняв св. Петро Могила й видав скорочений варіант катехізису «діалектом руським» та польською мовою в Києві наприкінці 1645 р. – «Собрание короткой науки о артикулах віри православно-кафолической християнской» («Zebranie krotkie…»). Без сумніву, він планував видати й Великий катехізис, тобто повний варіант книги, але це вимагало значно більшого часу. 30 травня 1646 р. нове видання скороченого катехізису св. Петра Могили вийшло у Львові в друкарні львівського єпископа Арсенія Желиборського, а у 1649 р. книгу перевидали в Москві. Протягом ХVІІ—ХVІІІ ст. було здійснено 25 видань цього твору в Україні та в Росії, відомі близько 20 видань румунською мовою, 16 – грецькою, є також видання англійською, болгарською, голландською, німецькою, сербською, угорською мовами. Значення видання скороченої версії катехізису важко переоцінити. Мали цілковиту рацію О. Крижанівський та С. Плохій, підкреслюючи, що «адекватної відповіді на цей виклик [Реформації та Контрреформації. – Ю. М.] не спромігся дати жоден із відомих тоді православних центрів Сходу», не кажучи вже про Москву. Катехізис діяв на всій території Російської імперії до 1867 р., коли його замінив катехізис московського патріарха Філарета, який, однак, активно використав плід праці свого попередника – св. Петра Могили.
Одночасно з написанням «Ісповідання» св. Петро Могила мусив приділити увагу безпосередньо полемічній боротьбі. Якраз у цей час, 1642 р., Касіян Сакович, покинувши вже не тільки Православну Церкву, але й унію, став римо-католицьким ксьондзом і у своїй новій книзі «Епанортосіс albo Perspectiwa…» здійснив грубі нападки на східний (візантійський) обряд, спільний для православних та уніатів, у традиційному для ренегатів запалі не посоромився звинуватити русинів-українців у темноті та неосвіченості. У відповідь св. Петро Могила, ймовірно, за допомогою декого зі своїх сподвижників, написав гостру й дошкульну відповідь, видрукувавши її окремою книгою «Літос abo kamien…» (К., 1644). На підставі глибокого розуміння духу й літери Святого Письма, великого комплексу богословських та історичних джерел він ущент розбив аргументи Саковича, довів, що православне віровчення та обряд ґрунтовані на Христовій науці й апостольських традиціях. Не приховуючи недоліків у побуті українського духовенства, київський митрополит чітко вказав на їхню основну причину – тяжке становище Православної Церкви під владою католицької держави. При цьому святий, будучи дуже критичним щодо особи Саковича, не переніс свій запал на Католицьку Церкву в цілому, шануючи почуття її вірних. «Літос» приніс його авторові заслужену славу, а про потужність аргументації митрополита свідчить уже той факт, що римо-католицька сторона не спромоглася на солідну відповідь, а своє невдоволення звернула проти Саковича, який зробив їй ведмежу послугу.
Завершивши одну фундаментальну працю, св. Петро Могила всі зусилля спрямував на наступну. На порядку денному було створення «Требника», тобто викладу молитов, відправ, чинопослідувань, які стосуються виконання різноманітних таїнств і треб (хрещення, миропомазання тощо). До того використовували українські друковані требники, які мали чимало недоліків, так само, як грецькі рукописні, часом доводилося застосовувати католицькі требники. Знову виникла гостра проблема виправлення та очищення богослужбових книг, створення нових. Показовий, комічний і водночас сумний приклад наводив сам св. Петро Могила, коли згадував про молитву до баби-повитухи, яка мала сповивати маленького Христа: «А звідки баба-повитуха влізла в требники, я не знаю», бо ж «Спаситель наш, народившись, ніким іншим був повитий, тільки самою Пречистою Дівою, а повитуха нічого там діяти не мала», про цю бабу не згадують святі євангелісти. Так само «влізла» до стрятинського требника церемонія про причастя богоявленською святою водою, що є нічим іншим, як забобоном. Тому св. Петро Могила був змушений звернутися до грецьких, латинських (якщо вони не суперечили православній традиції) і слов’янських джерел, провести гігантську роботу з їх узгодження й виробити належні богослужбові чини, викладені в надрукованому у Києві «Требнику» обсягом понад 1600(!) сторінок. Ця книга складається з трьох частин: 1) виклад чинопослідувань таїнств; 2) послідовність освячень та благословень церкви та церковних речей, будинків, колодязів та ін.; 3) чини молебнів та молитов на різні випадки, де вони не суперечили правам. Святий використав також деякі рукописні требники, врахував наявну практику, усні перекази. Він очистив і виправив текст, водночас поповнив «Требник» на 20 чинів, залучив низку нових, появу яких викликало саме життя. Окремі частини твору можна розглядати як своєрідні посібники з гомілетики й красномовства взагалі, вони містять зразки проповідей. Цей твір, як і «Православне сповідання», розроблене святим, розширення ним сфери вживання української мови в церковних книгах та відправах сприяли витворенню єдиного комунікативного простору української культури та прискорили процес українського націотворення.
