Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
До цих повинностей треба додати річну грошову «ста-цію», яку збирали з населення як податок на користь гетьмана («на гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорции их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».
Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати надужиття державців та експлуатацію посполитих. Показовим є лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського від 10 листопада 1688 року. Гетьман писав: «Дойшло нам видати, же як село якоесь Кучаков, так и всем городом Баришполем завладевши, великие людем прикрости чиниш…» Гетьман наказував Мокієвському, «…абисте конечне до того села поменен-ного не втручалися и в городи Баришполе з людми як найскромней обходилися». «А так если хочеш будоватися и що кол век собе чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд чесно констатував і пізніше (наприклад, в
1691 році). Політику стримування апетитів державців Мазепа застосовував і пізніше, розуміючи, що різке посилення експлуатації селян старшиною неминуче призведе до зростання соціальної напруги, загрози вибуху, хаосу та зруйнування держави.
Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволенням російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У 1692 році уряд Петра І, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народе мнятця быти к служби негодны, а за нашими универсалами к маетностям приобщилися, – писав гетьман Мазепа, – тех угодно бы от того владения отставити». Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика, Мазепа позбавив декого зі старшин маєтностей у Полтавському полку. Однак цього було замало для заспокоєння народу, і гетьман, зважаючи також на вимоги запорожців, розіслав у вересні 1692 року до всіх полків універсали з наказом, «дабы нихто из тих владетелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей, в селах, собе данных, обретающихся, отягощати, и чималой в землях, полях, лесах, сеножатех и всяких угодьях чинити им обиды и насилия, и чтоб владели ими в миру, ничего вновь и выше меры не налагая, но извычайными дачами и работами от них до-вол ствуяся». Неслухняним державцям гетьман загрожував карою і навіть позбавленням маєтків – як бачимо, це не залишалося пустою погрозою.
Наприкінці XVII століття на Лівобережній Україні найбільш розповсюджений розмір панщини підвищився до двох днів на тиждень. Але чимало державців перевищували і цю норму, примушуючи підданих працювати на панщині значно більше. 1701 року селяни села Смоляжа (Ніжинського полку) поскаржилися гетьманові Мазепі на свого державця сотника веркіївського Самійла Афанасійовича, що його дозорця «великие и нестерпимые им в работизне деял прикрости, несносные чинячи обиды, а в панщине непрестанные вимисли», і просили у гетьмана «полегкости і оборони». Генеральний суд визнав скаргу селян справедливою. Своїм спеціальним універсалом від 28 листопада 1701 року гетьман, хоч і залишив село за тим самим сотником, але висловив йому сувору догану («ему, сотнику, не похвалились-мо такого прикрого владения») та наказав, «абы не болшей, але толко два дни в тиждень роботу его панщизною отправовали, а иншие дни на свои… потребы, и в рок по пол осмачкы овса от рабочей тварини давали; над що жадных датков и повинностей не мает и не повинен будет он, пан сотник, вимагати» під загрозою гетьманської кари.
Відомий український історик XIX століття О. Лазаревський, який вперше опублікував цей універсал, зауважив, що фактично до епохи Мазепи «розмір панщини залежав лише від сваволі державців». Цей документ фіксував звичайний тоді в Гетьманщині мінімальний розмір панщини, але значення універсалу було, без сумніву, ширше. Схоже, він вперше законодавчо регулював певну норму панщини, що визнавалася українським урядом і пізніше, у XVIII столітті.
Захищаючи селян від старшинської сваволі, гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виходили з «підданства» та виконували свої обов'язки щодо державців. Це, зокрема, виявилося в справі монастирських підданих села Уланова (Глухівської сотні), яке належало чернігівським єпископам. Звичайно посполиті, які сиділи або на своїх «предківських ґрунтах», або на зайнятих ними в ході Визвольної війни землях, вважали себе їхніми власниками. Раніше це майже не викликало заперечень з боку влади Української козацької держави. Але наприкінці XVII століття це питання стає спірним. Старшина та монастирі часто заперечують право селян вільно розпоряджатися своїми землями. Уланівські селяни, «удалившися… за границю», все ж продовжували користуватися своїми ґрунтами, і гетьман своїм універсалом від 1708 року заборонив їм це робити, посилаючись на «право здавна ухвалене», за яким селянин, що назавжди залишав маєток, втрачав свої землі, які відходили панові (державцю).
Загалом політика гетьмана Мазепи щодо селянства була достатньо зваженою, вона була спрямована насамперед на стабілізацію соціальних відносин всередині тогочасного українського суспільства. Але ця стабільність нерідко досягалася досить дорогою ціною – уряд був змушений іти на непопулярні кроки, які не додавали гетьманові авторитету в середовищі звичайних українських селян і козаків. Водночас старшина не була у захваті від спроб обмежити її невгамовні апетити щодо грошей та влади, і підтримка, яку вона надавала своєму гетьманові, була більш чи менш сталою залежно від конкретної ситуації – це Іван Мазепа особливо гостро відчув наприкінці свого гетьманування.
Розвиток торгівлі та промислів за часів Мазепи сприяв зростанню міст, збільшенню купецької верстви. У зв'язку з цим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.
Головним торговельним центром Лівобережної України було забуте сьогодні місто Стародуб. Воно стояло на перехресті важливих торговельних шляхів з Росії до Польщі, і з узбережжя Балтики до берегів Чорного моря. У Стародубі нерідкими гостями бували московські, львівські, варшавські купці. Сюди також приїздили купці з Білорусі, Литви, балтійських володінь Швеції (зокрема, з Риги), Кенігсберга і Гданська (Данціга). У Стародубі (а на півдні – у Полтаві) був також осередок торгівлі між північною і південною частинами Лівобережної України. Купці з промислово розвинутої півночі і хліборобського півдня Української козацької держави вели тут жваві торговельні операції, обмінюючи вироби і продукти. Стародубські купці у великій кількості експортували прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло тощо, водночас імпортуючи текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина. Закономірно, що вони накопичували великі багатства, справляючи значний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і всієї держави.
Крім Стародуба, важливими торговельними осередками Гетьманщини були міста: Ніжин, де була колонія грецьких купців, які торгували з Росією, Кримом, Молдавією та Валахією; Полтава, через яку ішла торгівля з Запорожжям і Кримом; Глухів, що швидко зростав саме за доби Мазепи завдяки розвитку торговельних контактів між Україною та Центральною Росією; Кролевець, де проводився великий міжнародний ярмарок. Окреме місце займали Київ – давній торговельний, військово-політичний, церковний та культурний центр і Батурин – резиденція українського гетьманського уряду і потужна фортеця, одне з найбільших міст держави. Історичні міста Лівобережжя – Чернігів і Переяслав – були переважно духовними та освітніми центрами.
