Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Універсал погрожував особливо зажерливим і «упорним» старшинам конфіскацією маєтків. При цьому Мазепа застерігав, посилаючися на «виразний… монарший указ», що «яко Козаков в реєстри войсковом будучих от налогов всяких и от повинностей посполитих бороним, заховуючи их при волностех належачих, так и посполитих тяглих людей в реестр козацкий приймовати не кажем, жебы як козаки свои козацкие службы, так и посполитые люде свои тяглое повинности непременно як теперь, так и во все потомние часы пилновали».
Зрозуміло, вищезгаданий універсал не вносив нічого нового в існуюче законодавство Української козацької держави. Але його принципове значення заперечити важко, та й практично він не міг не стримати старшинських порушень прав козацтва.
Перші кроки на довгому і непростому шляху юридичного оформлення диференціації рядового козацтва були зроблені на початку XVIII століття. Так, 2 березня 1701 року Мазепа доручив глухівському сотникові Олексію Туранському учинити «перебор» козакам чотирьох засеймських сотень – Глухівської, Кролевецької, Корейської та Воронізької, поділивши їх на «лучших» («виборне и переборне товариство»), які повинні були завжди бути готові до військової служби, і «подлейшое товариство» (слово «підліший» в ту епоху вживалося в значенні «гірший», не маючи сучасної виразної морально-етичної оцінки), яке мало «в домах оставатися і повинне було тому виборнейшому товариству всякое всегда до подему належитое чинити вспомогателство». Хоч це розпорядження і було формально обмежене лише чотирма сотнями Гетьманщини, але немає сумніву, що воно застосовувалося значно ширше і взагалі намічало поділ козаків на виборних і підпо-мічників, який був остаточно здійснений в 30-х роках XVIII століття. Цілком можливо, що уряд гетьмана Мазепи використав досвід Слобідської України, де лише трохи раніше (1700 рік) указом Петра І була запроваджена така ж система поділу козацтва, зумовлена сильним майновим розшаруванням козацтва і прагненням Російської держави зберегти українські козацькі частини як дешеву боєздатну силу.
Найбільші суперечки серед дослідників завжди викликала політика гетьманського уряду Мазепи щодо селянства. Радянські дослідники завжди змальовували гетьмана «як кріпосника», «лютого ворога трудового народу», історики-державники намагалися знайти більш раціональні пояснення тим чи іншим крокам гетьмана в цій сфері. Спробуємо і ми зрозуміти, чим була обумовлена політика Мазепи щодо селян, які складали чималу частину мешканців Української козацької держави.
Селянство на Лівобережній Україні наприкінці XVII – на початку XVIII століття переживало процес подальшого збільшення «підданських» повинностей та загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини досягалася за рахунок посилення експлуатації селянства.
Ще на початку існування Гетьманщини найенергійніші селяни «пописались в козаки, а подлейшие остались в мужиках». Протягом другої половини XVII століття на Лівобережжі широко вживався термін «піддані», який чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державцями.
Підданське становище селянства, власне основної його маси – так званих посполитих, було визначене ще до гетьманства Мазепи, за часів Самойловича. Підданські повинності – натуральні данини та різні шарварки (повинності), грошові данини (чинш), зародки панщини – усе це було ще до Мазепи. Але саме за його часів, з одного боку, зростають і регламентуються всі ці повинності, а з другого – змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тоді як грошові та натуральні данини переважають у «вільних військових» і особливо рангових маєтностях (у тому числі і в гетьманських), посилення панщини було характернішим для маєтностей «повного» володіння (насамперед монастирського).
На жаль, збереглися лише фрагментарні дані про збільшення селянських повинностей за цих часів. Наприклад, у гетьманському селі Пушкарях (Шептаківської сотні) за Самойловича збиралося на «гетьманську кухню» по 25 золотих, а за Мазепи – 50 золотих. У гетьманських володіннях містечку Ямполі (Ніжинського полку) та навколишніх селах наприкінці XVII століття з посполитих збиралося: від робочого коня по 2 золотих, з пішого селянина – по 1 гривні. На відміну від козаків селяни платили податок за право займатися ґуральництвом – «показанщину» – по 2 таляри.
Посполиті села Смичина (Чернігівського полку), які протягом чотирьох років не відбували «жадной повинности тяглой» своєму панові – чернігівському полковому писареві П. Булавці – в 1703 році зобов'язалися «в прежней посполитой тяглости найдоватися». Зокрема, вони мали платити річний чинш (грошовий податок) від 20 до 40 золотих, сплачуючи його двічі на рік. За це державець обіцяв не вимагати від них «подвод отбування» і жодних «работизн». Щоправда, посполиті були зобов'язані працювати на свого пана тиждень під час косовиці, тиждень під час жнив, протягом тижня восени «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони були зобов'язані виконувати всі державні повинності (наприклад, утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов'язувалися «на потребу… панскую, куда нам роскажет, быть готовими и отбувати службу своими конми и працею».
Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних «шарварків» (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги, мости тощо).
Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих («на наезди») гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своим скотом перевозят, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел з посполитих свободних гуси, утки, кури, яйця и поросята».
Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Його наступник Іван Ніс (той самий, що допоміг Меншикову взяти Батурин) свідчив (можливо, серйозно згущуючи фарби), що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оними, где было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем местце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, а сотцте и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себе, але й своим детям, на которих бедние люде многие в заживаню поль, в кошеню сенов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки…; сена по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в стену сеножатех за бывших… панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а он [Д. Горленко] когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сеножати, якие на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал… себе и детям своим на потомние часи, леч и мизерних людей власние сеножати и поля пахотные, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без старостов его трудно было бедному человекови и на воз сена вкосити. И такое полку… хуторами своими и детей своих учинил стеснение, же где осмотрети, то все… теперь его власное, будто купил; и купчие отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощный будучи властелин, все, що хотел, тое и привлашивал…». Крім власних підданих (їх у Дмитра Горленка було понад тисячу), прилуцький полковник зганяв селян і навіть козаків свого полку працювати на своїх хуторах. «Що всяк… признати мусит, хто тилко лядских панов памятает, же далеко барзей горшая мука в работизне была од полковника бывшего [Д. Горленка] всему… полку, нежели за панов лядских; и так не мордовали пани лядские своих подданых и не забивали киями, як он [Д. Горленко] мужиков и Козаков».
