Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.
Так і звикли до мене…
Часом запитають:
-На що живеш, Петровичу?
-Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.
Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без
фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.
Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.
Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я
заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу
в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій
обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за
горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в
томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з
відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній
спідниці. У намисті. І - боса. Обов’язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.
Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.
У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в
якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою
металевою ручкою. Я відчиняю їх.
Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.
Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м’яке
світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.
Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю
холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.
Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть
японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.
Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає
знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята
блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно
пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з
рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.
Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!
Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як
МЕНІ треба. А от інші…
Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе
зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.
Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп’ютер, кілька десятків
стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого
кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов’язковий дзвінок:
«Люба, які в тебе плани на вечір?..».
Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.
-В’ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше
трьох! Чистими! Горимо!
-Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати… Ви мене вбиваєте…
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне, тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною…
-Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися, інакше…
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі
вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові… Вони про це знають.
-В’ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
-В’ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай
всіляка срань знає своє місце!
-В’ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?
Алло! Алло!
Марнота марнот…
Передостанній дзвінок - найприємніший.
-Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так
важко… Плітки, натяки… Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я
мушу віддячити, татуську!
І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до
цієї подібності!
-Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на
вищому… У «Націоналі»? Добре. Буду обов’язково. Що купити додому? Сто троянд? На
довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?
Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони
там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються
від дотику. I так само швидко холонуть.
-Усе, - кажу я в слухавку. - Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.
На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому
солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.
Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри
зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я
уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на
галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються
зі своїм вантажем слизьким тунелем.
Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я
до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М’ясо, морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п’ятдесят
на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч
топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.
Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного
халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -
бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п’ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та
Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.
Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.
Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що
вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в
саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.
Набридлі пізнавані обличчя… Віртуальні персонажі великої гри…
А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна
фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.
Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому
кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у
музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний
схід сонця за цими стінами. Тому я тут…
Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!
-Слухаю тебе, - ліниво кажу я.
-Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.
-Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.
Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в
«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що
