Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
дитинства приховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із
представником роду людського, не зовсім так, як треба… Все це скидалося на легкий
голод, котрий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в
душі, немов голод…» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його
зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить ступати у ваш слід. Але ти поки що не зробив
жодного кроку, котрий 6и змусив нас переслідувати тебе…». Коли я вперше прочитала ці
рядки, довго не могла прийти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої місця. Усе
сурогатне знайшло своє ім’я, а все справжнє видалося настільки справжнім, що його
можна було відчути на смак, як шматок м’яса з кров’ю.
Але після цієї миті стало ще важче: що більше я стикалася з тим, що було виставлене
напоказ, то болючіше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмовитися на користь
свого власного життя. Справжнє - душило, лякало безсонням, сурогатне - смакувало, як
подвійний чизбургер у «Макдональдсі»…
Проте тепер меш вочевидь ставало легше… Я перетворилася на велетенське вухо.
Хоча розуміла, що «психоспікер» з мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від
мене не те, чого бажав. Але я вже не могла не натискати «Record», відчуваючи таємність
товариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це
доводити!
…Наступним я викликала представника з чоловічої палати.
-Випадок складний, - сказала медсестра (вона перебрала на себе роль конферансьє, i їй, здається, це дуже подобалося),-можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині часи!
Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить
нормальних людей. Тепер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням,
добровільно. Хоча біс його знає! Дивиться самі.
Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу здалося, що я його десь бачила.
Згодом зрозуміла, що помилилася. Звичайно ж, помилилася… Ось його запис:
«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку.
Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: одноповерхова з
трикутною мансардою. На цьому поверсі - занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і
бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кутку - чорно-білий
телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині - круглий стіл з облізлим
оксамитовим обрусом, біля віконця - комод із кухликами в білий горошок. На більшості з
них - відбиті ручки. Вікна заклеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не
знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже по
відклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір’ям і
розпалюю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість
з’їжджаються на гостини до родичів колишні односельці Хоч моя хата збудована на
великій відстані від інших, усе одно дим можна побачити й здалеку!
Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю
вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.
Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину - він тут єдиний I
нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові
халати впереміш із торбами пшона, консервами й трилітрівками з томатним соком.
Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне вибираю
час, коли тут людно, I стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх
гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому
доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент
місцевій красуні пост бальзаківського віку (інших тут не буває) э приводу її
розцяцькованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок
консервованих бичків, пляшка горілки - мій звичний джентльменський набір. А що ще
потрібно відлюднику, аби радіти життю?
Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у своїй обдертій спальні I, буває, прокидаюся в сльозах. В огидних каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил.
Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам’ятаю. I нічого не можу повернути-хіба що в
снах. I саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт
листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний… Як ще
років зо п’ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком, полірував та роздивлявся дивовижні візерунки на зрізі.
Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих
закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі
ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгарніша пляма - чи то жовта, чи то
срібляста з яскравими чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими
лабіринтами, наштовхуючись на поперечні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці
лабіринти вели в глухий кут, I тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це
була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії поглинали
мене. Я уявляв, що в моїх руках - таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували
розташування міста Абсолютного Щастя. І я з новим захватом мандрував камінним
зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається
в мене в міській квартири Треба відшукати її! I перевірити - чи правильно обрано
напрямок.
Загалом, багато чого збулося… Мій центр життя виявився не просто жовтим чи
срібним у чорну цяточку.
Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і
нарешті винесли на середину. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глухому
закутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже молоко і час від часу смикати за вуса
світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки?
Англійська королева?
А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або
без них - навіть краще!) стежкою - та й у річку? Та ще й без папараці?!
Слабо!..
Ось які думки відвідують мене. На природі мозок відпочиває, є час подумати. I
навіть, як раніше, пофантазувати…
У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загальний пластиліновий кавалок, перемішав. Вийшла така собі біомаса. Бона теж десь там, за межами мого лісу. Там і
родина - дружина, донька. Усе в них добре. У дружини є чоловік, у доньки - батько. Це я.
А в мене є правило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій увечері. О дванадцятій
я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім
засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Цілую…». О сьомій
передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не
хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене - привід
зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене - жодних претензій.
…Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.
Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з
присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи
штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять
років. Часом сусіди жартували:
-Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?
-Немає!-відповідав. - Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає…
Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії
