Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Про те, — Акслебен нарешті підняв голову, обвів присутніх поглядом, — щоб ви мені дали цього вашого Самсона назавжди, не може бути й мови, так?

Рейневан уже підводився з різкою реплікою на вустах, але його стримав стусан Шарлея. Некромант навіть не помітив цього, скидалося на те, що відповіді він шукав виключно в очах та обличчі Яна Бездєховського. Побачив відповідь, скривив губи.

— Ну звісно, розумію. А шкода. Я радо б із цим… добродієм іще побесідував. Суб’єкт він начитаний… У мові доладний… І дуже дотепний. Дуже, дуже дотепний.

— Браво, Самсоне, — шепнув Фраундіншт.

— Почастував його, — шепнув у відповідь Телесма, — “Смарагдовою Таблицею”…

— Ви не повірите, — Акслебен вирішив прикинутися, що не почув перешіптування, — що він мені сказав, будучи приспаним. Тому я залишу це для себе, навіщо балакати, якщо ви й так не повірите. Скажу тільки, що у трансі він дав мені кілька порад. Деякі з них, авжеж, я спробую застосувати, побачимо, що з цього вийде.

— Ерудит і поліглот з пикою кретина, — продовжив він після паузи, яку присвятив аліканту, — пригостив мене, крім багатьох інших, довжелезною цитатою з “Божественної комедії”. Нагадав, щоб я не піддавався спокусам марнославства. Щоби пам’ятав, що все марнота і що жодна провина не залишиться безкарною. Бо з-посеред чарівників Данте, щоправда, зустрічає в Раю Альберта Великого, але Мікаеле Скотто, Гвідо Бонаті і Азденте, покарані за некромантію, мучаться у Восьмому колі Пекла, у Malebolge, Лихосховах, у Четвертій гаті. Там вони стогнуть і плачуть, ллють рясні сльози, а дияволи в рамках мук перекрутили їм шиї і голови задом наперед, унаслідок чого ці сльози течуть їм по задницях. Приємна перспектива, чи не так? А декламував мені це, слід додати, ваш Самсон із найчистішою тосканською вимовою.

Щепан з Драготуш і Шарлей обмінялися посмішками й промовистими поглядами. Акслебен скоса глянув на них втомленими очима із синцями під ними, дав Тврдікові знак, що той може знову долити йому до келиха.

— На мить, — заявив він, — мені майнула думка: а раптом це диявол? Сам втілений диявол? Ой, не кажіть тільки, що й вам нічого такого не здавалося. Це ж достоту хрестоматійний диявольський фокус: ввести в оману, заморочити, ошукати ілюзією. Diabolus, стверджують класики, potest sensum hominis exteriorem immutare et illudere [98]. Він може це зробити багатьма способами, ото хоча би перемінивши сам орган чуття, себто наше око, домішавши чогось до очної субстанції, через що предмет, на який дивимося, ми бачимо таким, яким демон хоче, щоб ми бачили. Про це вже багато років тому писали Бонавентура, Пселл, Петро Ломбардський, писав Вітлон, писав Миколай Магні з Явора, не зайвим було би пригадати твори перелічених.

— Бовдур, — шепнув Фраундіншт. Акслебен знову вдав, ніби не чує.

— Однак я заявляю, — він підкріпив заяву ляпасом долонею по столі, - що ми не маємо тут справи ні з дияволом, ні з випадком одержимості демоном. Втручання демонів у людське життя можливе і трапляється не так уже й рідко, ми бачили досить багато, щоб у цьому не сумніватися. Але це явище відповідає волі Творця, який дозволяє його ad gloriae sue ostensionem vel ad peccati poenitenciam sive ad peccantis correccionem sive ad nostram erudicionem. Демон сам по собі не є виконавцем. Демон — це incentor, excilator та impellator, помагач, підбурювач і підмовляч, той, хто посилює зло, яке в нас дрімає, і підбурює до поганих вчинків нашу грішну натуру. А я…

— Я, — закінчив він, — не знаходжу нічого злого в чоловікові, якого ви доручили мені обстежити. У ньому, — знаю, що це звучить смішно, — немає і сліду зла.

— Зрештою, як бачу, на ваших обличчях написано, що ви й самі дійшли такого висновку. І ще одне бачу там написане: величезне прагнення, щоб я визнав поразку. Визнав себе переможеним. Визнав, що нічого не досяг. Тож визнаю: я зазнав поразки, нічого не досяг. Задоволені? Прекрасно. То ходімо до якоїсь корчми, бо я зголоднів. Від часу останнього візиту у Варшаві я просто мрію про тутешні кнедлики й капусту… Що це у вас такі міни? Я думав, вас втішить моя поразка.

— Та що ви, метре Вінцентій, — нещиро усміхнувся Фраундіншт. — Нас турбує не це. Якщо ви були не в змозі з’ясувати суть явища…

— Хто сказав, — випростався некромант, — що я був не в змозі? Був і з’ясував.

— Позитивний преспріт, — сказав він, насолодившись повною зосередженості й очікування тишею. — Вам щось говорить це визначення? Та що це я питаю, звичайно, говорить. Про те, що існує й така річ, як блукаючий преспріт, ви теж напевне чули. Це досить добре описано у фахових книгах, до яких я з усього серця раджу зазирнути.

— Раджу, — тягнув далі Акслебен, не звертаючи ніякісінької уваги на сповнені ненависті погляди чарівників “Архангела”, - проштудіювати випадок Поппо фон Остерни, великого магістра Ордену Діви Марії Німецького дому. Як і цілком подібний, ба ідентичний за своєю природою казус Луцилли, доньки Марка Аврелія. Може, пам’ятаєте? Ні? То пригадайте собі. З цим вашим Самсоном сталося те саме, що з Луциллою і Поппо. Суть явища — позитивний преспріт і блукаючий преспріт. Саме так. Я це знаю. На жаль, самого лише знання недостатньо. Я нічого не можу з цим вдіяти. Тобто я не зміг і не зможу допомогти цьому Самсонові. Ходімо на обід.

— Якщо ви не зможете, — примружив очі Шарлей, — то хто ж тоді зможе?

— Рупілій Сілезець, — тут-таки відповів Акслебен. — І більше ніхто.

— То він, — перервав досить незручне мовчання Теггендорф, — ще живий?

- І взагалі існує? — шепнув до Телесми Тврдік.

— Живий. І є найбільшим серед живих спеціалістом у царині астральних тіл і буттів. Якщо хтось і може тут зарадити, то тільки він. Ходімо на обід. Ага… Ледь не забув…

Некромант знайшов поглядом Рейневана, подивився йому в очі.

— Ти — його друг, юначе, — заявив, а не запитав. — Твоє ім’я — Рейневан.

Рейневан ковтнув слину, підтвердив кивком голови.

— Перебуваючи в трансі, цей Самсон віщував, — безпристрасно сказав Акслебен. — Віщування було кілька разів повторене, виразне, чітке, докладне. Стосувалося саме тебе. Тобі треба остерігатися Баби та Панни.

— Так складається, — некромант заморозив поглядом глузливі посмішки Шарлея і Тврдіка. — Так складається, що я знаю, про що йдеться. Баба та Панна — це дві славетні вежі. Не менш славетного замку Троски, на Підкарконошші. Стережися замку Троски, юначе на ім’я Рейневан.

— Щасливим збігом, — видушив із себе Рейневан, — я не вибираюся в ті краї.

— Збіг не в цьому, — кинув через плече Акслебен, прямуючи до дверей. — А в тому, що Рупілій Сілезець, єдина особа, яка, на мою думку, може допомогти твоєму Самсонові, уже добрих десять років живе в Чехії. І якраз у замку Троски.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Брате Прокопе! Брате Прокопе! Бомбарда вистигла! Вгаратаємо ще раз?

Чоловік, до якого звернувся із запитанням старший гармаш, був поставний і плечистий. Його рум’яне обличчя з простими рисами, ніс картоплиною і чорні довгі вуса робили його схожим на хлопа, на задоволеного урожаєм селюка.

Рейневан уже бачив цього чоловіка. Кілька разів. І щоразу зацікавлено приглядався до нього.

Прокоп до революції був священиком, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько — Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею ^{10} — так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.