Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Отак, дітки, треба на світі жити. Трапився добрий чоловік — от і будемо з хлівчиком. Не жени бичків, Тимку, бідна худоба зовсім охляла. — Йонька зашурхотів долонями по мокрій корі. — Дубина. Вік стоятиме.
У широкій улоговині їх підстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратиці залишали на мокрій землі чіткий слід, від бичачих морд віяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синіючі горби:
— Уже й Троянівка недалеко. Від цих слів ніхто в танець не пішов, бо всі знали, що дерево крадене і ще невідомо, чим ця подорож закінчиться.
Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в'їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.
— Що за ліс везете? — запитав він, спинивши коня. — В колгосп, чи що?
— Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, — бовкнув Йонька.
— Та-ак. — Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. — Завертай назад.
Йонька хижо наставив угору борідку:
— А ти хто такий, що командуєш?
Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.
— Управитель який вилигався! — закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. — У мене син при двох кубиках у Червоній Армії служить, то маю я право чи не маю?
Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.
Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.
В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п'ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:
— Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.
— А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? — люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. — Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?
Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька.
Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.
Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спині, потім, щоб полегшити своє горе, всю вину звалив на хлопців:
— Через вас, белебнів, у халепу вскочив. Казав — їдьте степом, так вам у долину захотілося! Мекнули мої стояки.
Як приїхали додому — старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звідти дві лопати.
— Копайте мені яму, прокляті ледацюги. Тимко обміряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вістрям лопати прямокутник приблизно для його росту.
— Що ти мітиш? Що ти мітиш, щоб тобі руки посудомило! На стояки яму.
— А я думав, на вас.
Старий тільки махнув рукою, побіг із двору. Тимко відігнав у артіль биків, а після сніданку вийшов з Гаврилом копати ямки.
— Давай вириємо йому одну, під нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах і вгамується, — порадив Тимко, але Гаврилові було не до жартів.
— Через його дурацькі витребеньки на роботу не пішов і дома нічого не зроблю.
Надвір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п'ятах.
— Город не саджений, корова не нагодована, а він хлів будує. Здурів. Зовсім здурів на старість.
Вонька, між тим, чвалом біг до сільради, його так і тіпало, так і шматувало, щоб поскаржитися владі, як з ним не по-чесному сьогодні вчинили і яка несправедливість його спіткала. Але і в сільраді його чекало розчарування — на дверях висіла табличка з написом: «Прийома нєт. Нахожусь по служебних ділах».
Йонька понюхав табличку і вискочив назад. Кузьма, який по своєму звичаю дрімав під конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сільради, почухав перенісся і відповів, що «немаєть, поїхав на совіщання». Йонька потоптався біля Кузьми, пошкварчав люлькою і, крутнувшись на місці, гайнув полтавським шляхом прямо в Зіньків — скаржитися в райвиконком. На Беєвій горі його наздогнав Прокіп Тетеря, що їхав дрожками в район, і милостиво, хоч і з деякою понурістю, дозволив ці і старому під'їхати разом із ним до району. Про що вони говорили дорогою — невідомо, ясно тільки те, що вже аж біля липки, що росла собі самотньо в степу і по якій троянчани, які йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз півдороги, старий зіскочив із дрожок і побіг назад на Троянівку. Він біг так, ще коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі. Ускочивши в двір, старий схопив вірьовку, що висіла на тину, і, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побіг на хлопців, що спокійненько собі говорили, поспиравшись на лопати. Старий підлетів звірюкою і, ні слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув від удару і впав на купу свіжої землі, але потім схопився і, згрібши лопату вобіруч, сіконув з нею на два сантиметри вище голови старого.
— Р-ря-туй-те-е, вбивають! — закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.
З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б'ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: «Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!» Але Гаврило не слухав її, доки неодволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.
— Це ти навчила його, відьма голохаоста, на людей із смертю кидатися! — репетував на весь двір Йонька.
— Господи, та що тут у вас скоїлося? — все більще блідла Уляна, притискуючи руки до грудей.
— А-а! ти не знаєш! Ти все дурочкою прикидаєшся? Тобі вуха позакладало? Не чуєш, що люди балакають?
— Господоньку святий, та що ж?
— А те, що твій сопляк трохи мені голови лопатою не зрубав. На два вершки від смерті був. Якби не Гаврило, завтра б і ховали. Тільки що зустрів Прокопа Тетерю, каже, що всовіщав Тимка, щоб Орисю з ума не зводив, так він на нього із залізного занозою налетів. Так ні ж! — затупотів йогами Йонька, сварячись на хлів, де відсиджувався замкнутий Тямко. — Я тобі цього не прощу. Я тобі виведу лінію, сибіряка проклятий!
Уляна, плачучи, пішла в хату. Йояька дременув із двору, Гаврило, відхекуючись, озирався навколо, чи ніхто не бачив із сусідів їхньої сварки. Потім сів на дривітню, витер рукавом піт. Кури, задоволені веселою інтермедією, розгрібали гнойок і дружно цокотіли із жвавістю ярмаркових спекулянток.
Брати мовчали. Один салав за стіною, другий сидів, задумавшись, надворі.
— Не буде з тебе доброго чоловіка, Тимку. Отак і зогниєш у тюрмі через свій дурацький характер.
Павло Гречаний, пихкаючи цигаркою-бичем, підійшов до Гаврила і сів поряд. Сорочка в нього була розхристана і висмикана, на м'язистій шиї висихав піт, видно, Павло тільки що випустив лопату з рук. Він не сказав «здрастуйте», не сказав, чого прийшов, а просто сів, пихкаючи цигаркою, і мовчав. Так пройшло з тгівгодини. Потім він виплюнув із рота недопалок і сказав:
