Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗

— Вона зніме біль. Запах неприємний, але він швидко вивітрюється.

Кара і бровою не повела. Видно це здивувало Надін, оскільки та на секунду завмерла і глянула Карі в очі, перш ніж продовжити своє заняття.

Закінчивши, Надін заткнула ріг і прибрала його в сумку.

— Ніколи не бачила такої гарної кімнати, — зауважила вона, озираючись навколо. — Спасибі, що дозволили мені нею скористатися.

— Нема за що. Тобі щось потрібно?

Похитавши головою, Надін в останній раз витерла ніс і прибрала хустку в кишеню. Потім взяла зі столу чашку, виплеснула залишки води і теж прибрала в сумку.

— Шлях неблизький, але у мене є трохи срібла. Я не пропаду.

Вона поклала руку на сумку і подивилася на свої тремтячі пальці.

— Ні за що б не подумала, що моя мандрівка закінчиться так. У Хартленді всі будуть з мене сміятися. — Надін сковтнула клубок у горлі. — І що скаже тато?..

— А йому Шота теж сказала, що ти вийдеш заміж за Річарда?

— Ні. Я тоді ще не зустрілася з Шотою.

— Тобто як це? Я думала, це вона веліла тобі знайти Річарда і вийти за нього заміж.

— Ну, — Надін криво посміхнулася, — справа була не зовсім так.

— Зрозуміло. — Келен склала долоні. — Ну і як же було насправді?

— Це прозвучить безглуздо… Ніби я якесь дванадцятирічне дівчисько…

— Надін, просто розкажи мені, що і як було. Надін трохи подумала, потім зітхнула і нарешті зважилася.

— Мабуть, це вже не має значення. У мене почалося… Ну, я не знаю, як це назвати. Я почала бачити Річарда. Тобто мені здавалося, що я його бачу.

Краєчком ока, і коли я поверталася, його вже не було. Одного разу, наприклад, я бачила його, коли збирала в лісі рослини. Він стояв, притулившись до дерева.

Я зупинилася, але він зник. І чим далі, тим більше я розуміла, що потрібна йому. Не знаю, чому я це знала, але я знала. Я знала, що це важливо, знала, що з ним щось сталося. Я ніколи над цим не замислювалася. Батькам я сказала, що Річард мене потребує і я повинна до нього йти.

— І вони повірили? Повірили твоїм видінням і так запросто тебе відпустили?

— Ну, взагалі-то про видіння я нічого не казала. Сказала, що Річард прислав мені звісточку, що він просить моєї допомоги і я вирушаю до нього. Мабуть, батьки вирішили, що я відмінно знаю, куди мені треба йти.

Келен почала розуміти, що Надін нікому нічого толком не пояснила.

— І потім з'явилася Шота?

— Ні. Потім я пішла. Я знала, що потрібна Річарду, і рушила в дорогу.

— Одна? Ти просто-напросто зібралася наодинці пройти всі Серединні Землі в пошуках Річарда? — Надін неуважно знизала плечима.

— Мені чомусь не приходило в голову задуматися над тим, як його шукати. Я знала, що потрібна йому, і відчувала, що це дуже важливо, ось і вирушила на його пошуки. — Вона посміхнулася, немов намагаючись заспокоїти Келен. — І прийшла прямо до нього, як стріла летить. Все йшло як по маслу, — її щоки зачервоніли, — крім того, що я виявилася йому не потрібна.

— Надін, тобі не снилися… дивні сни? Тоді, або вже тут?

— Дивні сни? — Надін відкинула за спину густе пасмо. — Ні, ніяких дивних снів. Я хочу сказати, більш дивних, ніж будь-які інші сни. Самі звичайні сни.

— Що ти маєш на увазі під словом «звичайні»?

— Ну, на зразок того, що я знову маленька і заблукала в лісі, і жодна стежка не веде по знайомих місцях. Або сниться, що ніяк не можеш знайти ягоди для пирога і тобі доводиться йти в печеру, щоб взяти їх у ведмедя, який вміє говорити. Щось в цьому роді. Просто сни. Сниться, що вмієш літати або дихати під водою. Дурниці всякі. Мені завжди це снилося. Нічого нового.

— І нічого в твоїх снах не змінилося зараз?

— Ні. Якщо я їх вранці пам'ятаю, то вони завжди того ж роду.

— Зрозуміло. Мабуть, і справді нічого незвичайного. Надін витягла з сумки плащ.

— Що ж, мені пора рухатися. Якщо пощастить, буду вдома до весняного свята.

— Тобі пощастить, якщо ти встигнеш до свята Середини літа, — насупилася Келен.

— Та ну! — Надін розсміялася. — Не може дорога назад виявитися довшою, ніж сюди. Пару тижнів або близько того. Я пішла, коли місяць був у третій чверті, а зараз він ще навіть не в повню.

— Два тижні… — Келен нерозуміюче втупилася в неї. Щоб взимку дістатися сюди з Вестланда, та ще через гори Ранг-Шада, потрібен був не один місяць. — Мабуть, у тебе є крилатий кінь.

Надін засміялася знову, але тут же замовкла.

— Забавно, що ви це сказали. У мене немає коня. Я йшла пішки, але…

— Пішки? — Потрясіння перепитала Келен.

— Так. Але з тих пір, як я рушила в дорогу, мені часто снилося, що я лечу на крилатому коні.

Келен помовчала, намагаючись зібратися з думками і уявити, які питання поставив би Річард на її місці. Їй досі було соромно, що вона не змогла витягнути з Марліна нічого цінного, коли у неї була така можливість.

Сповідниці немає необхідності володіти мистецтвом вести допит. Після того як сповідниця торкнеться людини своєю магією, їй потрібно лише звеліти йому розповісти, чи дійсно він скоїв ті злочини, в яких його звинувачують, і якщо відповідь позитивна — а вона, як правило, такою і була, за винятком дуже рідких випадків, — наказувати злочинцеві викласти всі подробиці.

Ніякого мистецтва тут не було, та його й не було потрібно, але Келен була рішуче налаштована не повторювати помилки з Марліном і задати Надін правильні питання.

— Коли до тебе прийшла Шота? Ти мені так ще й не сказала.

— Ой! Ну, взагалі-то вона не те щоб до мене прийшла. Це я натрапила на неї в горах. Здалеку її палац дуже гарний, хоча всередині я не була. Я трохи там затрималася. Я поспішала дістатися до Річарда.

— І що Шота тобі сказала? Якими точно були її слова? — Зараз пригадаю… — Надін, задумавшись, потеребила губу. — Вона зі мною привіталася. Запропонувала чаю. Сказала, що чекала мене. Потім посадила поруч з собою. Веліла Самюелю залишити в спокої мою сумку, коли той спробував її потягнути, і сказала мені, щоб я його не боялася. Запитала, куди я прямую, і я відповіла, що йду до мого Річарда, який мене потребує. Тоді вона розповіла мені про минуле Річарда, речі, які я знала і так. Я здивувалася, що їй так багато про нього відомо, і подумала, що вона, мабуть, з ним добре знайома. А потім вона розповіла мені про мене саму, причому такі речі, про які вона ніяк знати не могла. Про моїх бажання і мрії, про те, що я хочу стати цілителькою, і все таке. Ось тоді я і зрозуміла, що вона провидиця. Точних її слів я не пам'ятаю, але вона сказала, що Річард дійсно потребує мене. Сказала, що ми з ним одружимося. Їй небеса про це розповіли. — Надін відвела погляд від Келен. — Я була сама не своя від щастя. Напевно, ніколи в житті я не була така щаслива.

— Небеса повідали. Ясно. І що було далі?

— Далі вона сказала, що не хоче мене затримувати. Попередила, що за Pічардом полює вітер — я, правда, не зрозуміла, що це означає, — і що мені слід поспішити. Потім побажала мені удачі — і все.

— Все? Вона напевно сказала ще щось!

— Ні, більше нічого. — Надін застебнула сумку. Хіба що, по-моєму, помолилась за Річарда.

— Що ти маєш на увазі? Що вона сказала? Повтори в точності її слова.

— Ну, вона повернулася і попрямувала до палацу, а я встала, щоб іти далі, і почула, як вона прошепотіла дуже урочисто: «Хай будуть духи милосердні до його душі».

Руки Келен під довгими рукавами її білої сукні покрилися мурашками.

Вона згадала, що треба дихати, лише коли легені загорілися вогнем.

Надін підхопила сумку.

— Ну, я і так вже заподіяла вам достатньо прикростей. Буде краще, якщо я рушу додому.

— Послухай, Надін, — Келен вхопила її за руку, — чому б тобі не залишитися тут ще на якийсь час?

— Навіщо? — Здивувалася Надін. Келен відчайдушно шукала привід.

— Ну, я б із задоволенням послухала розповіді про дитинство Річарда… Про історії, в які він потрапляв… — Келен вичавила з себе посмішку. — Правда, мені цього хочеться.

Надін похитала головою: