Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Дженнсен відчувала себе загнаною твариною. Вона подивилася, як він зробив великий ковток елю з кухля, і запитала:
— Що ж ми будемо робити завтра?
Причина була зовсім не в тому, що їй не подобалися таверна і кімната. Її мучили докори сумління. І вона не дала своєму супутнику часу відповісти.
— Себастян, я повинна розповісти вам, хто я така. Ви були зі мною чесні. Я не можу залишатися з вами і наражати на небезпеку вашу розвідку. Я нічого не знаю про ті важливі речі, які ви робите. Але перебувати поруч зі мною — величезний ризик. Ви і так вже допомогли мені більше, ніж я могла розраховувати, більше, ніж я наважилася б попросити.
— Дженнсен, я ризикую вже тим, що перебуваю тут, в країні мого ворога.
— Ви — людина високого рангу. Важливий чоловік. — Дженнсен потерла руки, намагаючись розігріти захололі пальці. — Якщо вас зловлять, коли ви будете зі мною… ну, я просто не винесу цього.
— Я ризикую вже тим, що перебуваю тут, — повторив Себастян.
Дженнсен його не слухала:
— Я не була чесна з вами… Ні, я не брехала, але не сказала того, що повинна була давним-давно сказати. Ви занадто значний чоловік, щоб ризикувати, навіть не знаючи, чому за мною женуться, чому стався той напад у нас в домі… — вона насилу проковтнула клубок у горлі, — і чому моя мати загинула.
Себастян нічого не відповів. Він просто дав їй час зібратися і розповісти все, що вона хотіла. З моменту зустрічі — коли він не став підходити близько, щоб не злякати її, — він завжди залишав їй простір, в якому вона відчувала себе в безпеці. І заслуговував набагато більшого, ніж вона могла дати йому взамін.
Нарешті Дженнсен перестала міряти кроками кімнату і подивилася зверху вниз, в його блакитні очі — такі ж, як у неї самої чи у її батька.
— Себастян, лорд Рал… покійний лорд Рал… Даркен Рал… Він мій батько.
Він вислухав цю звістку, зовні ніяк не проявивши свої почуття. Вона не могла здогадатися, про що він думає. Потім він пильно подивився на неї, так само спокійно, як в ті хвилини, коли вона розповідала йому про гори або про Бетті, і вона відчула себе в цілковитій безпеці.
— Моя мати працювала у Народному Палаці. Вона входила в штат палацової прислуги. Даркен Рал… він її помітив. Лорду дозволено мати ту жінку, яку він захоче.
— Дженнсен, не треба…
Вона заперечливо підняла руку, змушуючи його замовкнути, тому що поспішала висловитися, поки у неї вистачає сміливості. Вона завжди жила з матір'ю, і тепер моторошно боялася залишитися одна. Вона боялася, що він залишить її, тому їй треба було розповісти йому все.
— Мамі було чотирнадцять років. — Дженнсен почала розповідь, щосили намагаючись зберегти спокій. — Вона була ще надто молода і не розбиралася ні в житті, ні в людях. Ви бачили, яка вона красива. І в юному віці вона вже була гарна, вона дозріла раніше, ніж багато її ровесниць. У неї була прекрасна усмішка, і вона була повна невинної жаги до життя. Звичайно, це нерозумно, але в її віці і положенні, при повному незнанні життя, вважаю, все, що належить до світу знатних людей, здавалося їй прекрасним.
Себастян мовчав, і Дженнсен була вдячна йому за це мовчання.
— Її підготувала жінка з числа челяді, колишня наложниця Рала, старша її за віком. Маму викупали, причесали волосся, як у справжньої леді, і одягнули в прекрасне плаття. Коли її привели до нього, він вклонився і ніжно поцілував її руку, руку служниці. Він був у всіх сенсах такий гарний, що міг би присоромити прекрасні мармурові статуї. Вона пообідала з ним у величезному залі, вони їли екзотичну їжу, якої раніше їй не доводилося пробувати. Вони сиділи за довгим обіднім столом тільки вдвох, їй, вперше в її житті, прислужували раби. Він був чарівний. Він відпускав компліменти її красі і грації. Він наливав їй вина, сам лорд Рал. Коли вона нарешті залишилася з ним наодинці і зрозуміла, чому опинилася тут, вона була занадто переляканою, щоб чинити опір. Звичайно, навіть не підкорися вона йому безмовно, він би все одно зробив, що хотів. Даркен Рал був могутнім чарівником. Він легко міг бути і жорстоким, і чарівним. Він міг зачарувати будь-яку жінку без найменших труднощів. Втім, йому тільки варто було зажадати. Ті ж, хто пручався, піддавалися тортурам і гинули.
Себастян продовжував мовчати. Дженнсен перевела дух і продовжила:
— У мами ніколи не виникало і думки про опір. Незважаючи на всі тривоги, це життя в центрі такої пишноти і такої влади, ймовірно, здавалося їй чудовим. Потім воно перетворилася в жах, але мама переносила все мовчки. Це не було насильством в тому сенсі, що її взяли проти її волі, приставивши до горла ніж, але тим не менше це було злочином. Найжорстокішим злочином. — Дженнсен не дивилася в блакитні очі Себастяна. — Він ділив ложе з моєю матір'ю деякий час, а потім вона йому набридла, і він перейшов до інших жінок. У нього було стільки жінок, скільки хотілося. Навіть у такому юному віці моя мати чудово розуміла, що нічого для нього не означає. Вона знала: він просто бере, що бажає, на такий строк, на який бажає, і, коли вона йому набридне, він тут же забуде її. Вона поводилася, як служниця, налякана, що не знає життя, молода служниця, яка розуміє одне: не можна чинити опір чоловікові, для якого закон — власні бажання. — Тепер Дженнсен не наважувалася глянути на Себастяна. І тихим голосом закінчила історію: — Я була кінцем цього короткого епізоду в маминому житті і початком іншого, набагато більш важкого випробування.
Дженнсен ніколи ще нікому не розповідала цю моторошну, жахливу правду. Вона немов забруднилася в грязі. Її нудило. Але найбільше вона страждала від того, через що довелося пройти матері, від її загубленого молодого життя.
Мати ніколи не розповідала всю історію цілком, як тільки що зробила Дженнсен. Дочка з'єднувала обривки і образи все своє життя, поки в її свідомості не виникла повна картина. І дівчина не розказала Себастяну всіх деталей — справжнього розміру того жаху, який пережила мати через Даркена Рала, і про який ніколи не згадувала. А головним жахом було те, що Дженнсен, народившись, стала щоденним нагадуванням своїй матері про ті жахливі дні, про які та повністю ніколи не розповідала.
Коли Дженнсен глянула крізь власні сльози на Себастяна, той стояв зовсім поруч. Кінчиками пальців він торкнувся її щоки. Ніколи і ніхто ще з такою ніжністю не торкався її.
Дженнсен витерла сльози:
— Жінки і діти нічого не значили для нього. Лорд Рал знищував усіх нащадків, які не мали магічного дару. Оскільки він підкорив багатьох жінок, то і дітей від цих злучень було дуже багато. Його цікавило тільки одне, спадкоємець, єдина дитина, яка має дар.
— Річард Рал, — сказав Себастян.
— Річард Рал, — підтвердила вона. — Мій зведений брат.
Річард Рал, зведений брат, який переслідував її, як до того переслідував батько… Річард Рал, зведений брат, який послав кводи, щоб убити її… Річард Рал, зведений брат, який підіслав убивць, які згубили її матір…
Але чому? Вона не була загрозою Даркену і ще в меншій мірі — новому лорду Ралу. Це був могутній чарівник, який командував арміями, легіонами людей, які мали дар, і іншими незліченними прихильниками. А вона?.. Вона була самотньою дівчиною, яка мало кого знала і хотіла лише одного — мирно жити своїм життям. Навряд чи вона представляла загрозу для його трону…
Втім, подробиці її історії навряд чи когось здивують. Всі знають, що будь-який лорд Рал живе за своїми власними законами. Ніхто б не став сумніватися в оповіданні Дженнсен, але, з іншого боку, нікого б ця історія сильно і не зачепила. Від слухачів можна було б очікувати, що вони перемигнуться і підштовхнуть один одного ліктями: ось як живуть сильні світу цього, з яких Дім Ралів був наймогутнішим…
Раптово все життя Дженнсен звузилася до двох питань: чому її батько, чоловік, якого вона ніколи не знала, так пристрасно бажав вбити свою дочку? І чому його син, Річард, її зведений брат, а тепер лорд Рал, також націлений на те, щоб убити сестру?
Цьому не було ніякого пояснення.
