Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
– Попробуй представить, что ты сидишь в засаде, твоё задание – выследить неприятеля и не выдать себя, и ты не имеешь права тут же выпускать очередь во врагов. Главное, потом не забыть, что у тебя автомат в принципе есть.
Зойка кашлянула, так вона виявляла свою делікатність, або не в те горло потрапили крихти із солоденької молочної грінки, якою вона смакувала.
Ну що ж, Йооста мені сподобався, від нього добре пахло, у нього була симпатична ямка на впертому підборідді, сірі веселі очі, червонувата шкіра та світле з рудинкою волосся. Він виглядав трохи розгублено, не знав, куди дівати руки, тому довго тримався за пакунок із подарунками.
Віка Петрова виявила неабияку увагу до гостя і від усіх нас подарувала йому збірку російських класичних п’єс.
Ніхто з нас не вмів вести світських бесід, щонайменше Віка Петрова, котра єдине, що робила, запитувала, чи нам зручненько, і усміхалася. Славік мовчав. На стіл накривала я, тому приймала компліменти і щодо запеченої грудки індика, і щодо маленької обсмаженої у кмині та кропі картопельки, і щодо бурякового салату, маленьких пиріжечків із кислою капустою та грибками, і щодо сирних паличок. Ще на них чекали голубці, вареники і мій традиційний грушевий пиріг.
Віка Петрова говорила російською, щоб Йооста щось розумів, я говорила українською, бо з російською у мене були проблеми (я просто не могла розпочати, певно, боялася, що тоді не зупинюся або що наді мною будуть насміхатися). Зойка поки що мовчала, виявляючи ввічливість (думаю, що вона вирішила: мовчання за цих обставин – це єдиний спосіб не зірватися й не нахамити). Але Зойчине мовчання ніколи не тривало дуже довго.
Віка Петрова вирішила вкотре похвалити моє куховарство:
– Ой, бабуля Варя, у меня дар речи отпал, как всё вкусно!
Зойка відреагувала миттєво:
– Внученька, дар речи не отпадает, это не клещ, он – пропадает.
– Ну, вы как скажете! Я думаю, что можно говорить и так, и этак, правда ведь?
– Так и с голой жопой можно ходить, кисонька.
Зойка старалася щосили, навіть усміхалася, після її слів Славік взяв пляшку із журавлиною наливкою (зі стратегічних запасів МЧС) та швиденько усім налив.
Я не можу сказати, що Зойці не слід пити, насправді її поведінка не дуже міняється, якщо вона вже пустилася у навіжений танок, зупинити її або заохотити до ще більшого неподобства – неможливо. Тепер вона взялася за Антона Чехова, котрого ніколи не любила, бо він для неї був подібний на «нарваного докторишку». А ще Зойка не схвалювала писання про звичайних людей, слабких, маленьких, негідних, жалюгідних; її велике хоробре серце прагнуло історій про героїв та подвиги, тому всіх літературних персонажів, хто ганьбив рід людський, вона легко відправила б на шибеницю.
Йооста спочатку ошелешено мовчав, але потім кинувся захищати Антона Павловича. Він казав про те, що люди – слабкі і що треба говорити про душевні муки, переживання, робити душевний розтин. Хто цим ще може займатися, як не справжній, тонкий та глибокий письменник?
Зойка сказала, що душевний розтин нікому не потрібний, від таких розладів ніхто не вмирав, крім відвертих слабкодухів, але на те вони і слабкодухі, щоб вмирати. «В свидетельство о смерти такое не впишеш!»
Я злякалася, що Йоосту може вхопити мрець, настільки він розбурхався. Про мерців розповідав Ємиш. Людина, говорив він, здатна так себе розгойдати, що енергію її може відчути який-небудь небіжчик, котрий пролітає повз, і тоді цей мрець людину вхопить. Зойка це звала «Сказание земель сибирских, лесов таёжных и малых шебутных народов ея». Вона діставала Ємиша запитаннями, навіщо тому мерцеві зв’язуватися з якимось кнуром із такою розхитаною енергетикою, навіщо тому мерцеві взагалі звертати увагу на телепнів, що продовжують нести свій хрест або півмісяць, адже для нього (мерця) благополучно чи ні, але уже все скінчилося.
Зойка мерців не боялася, воно й зрозуміло, я б на місці мерця ніколи не з’являлася там, де сяяла Зойчина аура. А коли вмираєш – точно стаєш мудрішим і не лізеш куди не треба.
Йооста вирішив, що слід виявити стриманість, тому відчепився від маленьких людей Чехова і почав розповідати про тюльпани. Ця розмова мені подобалася, а Зойці відповідно – ні. Я бачила: Зойка не насварилася в кайф, тому зараз може відбутися що завгодно.
Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.
Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:
– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!
На словах «сущее говно» до кімнати зайшли незнайомець середнього віку та чарівна юна незнайомка. Мені вона відразу сподобалася, Зойка не вірить, що є люди, котрі випромінюють світло («Светятся только облучённые»), вона принаймні такого не бачить, а я бачу. Від цієї незнайомої дівчини, від її хвилястого каштанового волосся, худенької, але округлої фігурки йшло світло, вона явно була короткозорою, однак окулярів не носила, вглядалася в усіх нас без напруження, лише з бажанням побачити.
Незнайомець сердито глянув на Зойку і сказав:
– Ми ще не настільки знайомі, щоб ви робили такі ґрунтовні висновки.
Зойка борги по собі не залишала:
– Говно всегда к деньгам.
– Славко, може, ти нас познайомиш? – усе-таки я була господинею цього дому.
– А, так. Ба, це – Аллочка, моя дівчина, а це – Олександр Миколайович, її батько. Це – моя бабуся, Варвара Сергіївна.
Я сказала, що мені дуже приємно. Зойка ніколи не говорила, що їй приємно, бо приємності вона не відчувала, кожне знайомство, якщо воно не відтворювалося в записній книжечці в дужках або не зароджувалося в дружніх суперечках та посиденьках, її дратувало.
– Це – моя тітонька Зоєчка Микитівна, а це – Віка, моя е-е-е-е… сестра та її наречений, пан Йооста. Він із Нідерландів.
– У них там сыр – сущее говно, – наполягала на своєму Зоя, непримиренна з тим, що Йооста перший раз її не почув. Але він не почув і цього разу.
Йооста поручкався з Олександром Миколайовичем та його донькою і сказав, що страшенно радий такому входженню у велику родину.
– Сестра? – розгублено запитала Аллочка, вона очей не могла відвести від Віки Петрової. – Я не знала, що у тебе є сестра.
– Я також не завжди про це знав, – буркнув Славік.
Ми не чули, як повернулася Наталя. Ми думали, що вона повертається наступного місяця, але жорстоко помилялися. Ось і вона. Трохи погладшала в талії. Зачіска каре, дорожні джинси, сливовий джемпер із гарним викотом. Вона не дивиться ні на кого, крім Аллиного батька, та промовляє:
– Так. Ясно. Яке славетне товариство. А ти що тут забув, щур?
Якщо Наталя буває емоційною, то це виключно агресивні емоції. Утім, називати батька нареченої свого сина щуром, навіть після Зойчиного «гівна» – це забагато.
Наталя впізнала Віку Петрову, однак збагнути, що вона тут робить, не могла, як і вирахувати, ким доводиться юна дівчина, яка тримає під руку щура, і що тут робить сам щур.
– Ма, це – Алла, моя наречена, а це – Віка, моя сестра, думаю, що ти її не впізнала, так давно не бачила, – Славіку було зле. Не знаю, що відчувають люди, крокуючи на ешафот, у Славіка почалося внутрішнє метушіння, нічого він не хотів сильніше, ніж втекти куди подалі від перебігу цих подій.
– Наталю Олексіївно, оце так сюрприз. Не знав, що В’ячеслав ваш син, але про наявність у вас доньки вперше чую, хоча що-що, а біографію вашу перечитував кілька разів, – висловився батько Аллочки.
Наталя махнула Славіку, кинула рятівний круг, попросила принести їй стілець.
– А це не моя донька, Щур, це – донька мого чоловіка, батька Славіка.
