Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
– Вона знайдеться. Обов’язково. Там зараз стільки міліції, що кроку не ступити без їхньої уваги.
Чоловік мовчав, кивав головою й міцно-міцно стискав у пальцях щось рожеве. Брязкальце. Воно було приєднане до телефону. Форма сердечка. Рожевий колір. Напевно, дочці належить. Дівчатка люблять рожеві сердечка, от тільки у цю хвилину чомусь здавалося, що з нього хтось висмоктав усю кров, лишивши саму крихту надії.
– Це Лесин телефон?
Геннадій здригнувся, пальці затремтіли:
– Її.
– А можна поглянути?
– Навіщо?
– Сам не знаю. Просто… дівчатка, вони… розмовляють. Ну, люблять говорити.
– І що?
– Потрібно перевірити усі контакти, дзвінки, смс-повідомлення.
Батько спантеличено протягнув мобільника:
– Беріть, проте міліція вже відстежувала останні дзвінки. Нічого.
Анатолій обережно взяв телефон. На екрані затанцювали два симпатичні амурчики. Мама. Тато. Інна. Віта. Іра. Катя. Вітько. Імена вистрибували перед очима, окреслюючи собою життя чотирнадцятилітньої дівчинки, однак жодне не могло відповісти, де зараз володарка телефону. Повідомлення… Канікули. Спека. Новий фільм. Абсолютно нічого незвичного. Анатолій вже збирався вимкнути все це й повернути батькові, коли раптом пальці самі собою затремтіли.
– Господи! Що там?
Екран замріяно питав:
«Яке воно – кохання?»
«Кохання – це коли без його голосу боляче»
«Боляче?»
«Коли він не дзвонить, всередині починає щось тиснути. Може, це серце не вміщується в грудях?»
«Серце ганяє кров по судинах»
«А моє кохає»
«То ти справді це зробиш?»
«По-іншому не можу, а ти – вирішуй сама, я не примушую»
«Та з тобою я, з тобою»
«А я з ним. Щомиті. Всіма думками. Поруч»
«Щаслива».
Спантеличені батьки вдесяте гортали конвертики повідомлень, читали, перечитували і нічого не могли збагнути. Віра не втрималась і чомусь пошепки запитала:
– Яке таке серце?
Господар роздратовано махнув рукою у бік брязкальця:
– Ну не це ж.
– Гено, про кого це вона?
– Та звідки мені знати!
Бліда й заплакана сусідка шоковано кліпала очима:
– А що значить: «Я з тобою»? До чого тут Інна?
Анатолій наказав покликати майора й твердо зауважив:
– Потрібно шукати повідомлення від бойфренда.
Обидві мами підскочили:
– Кого? Їм лише по чотирнадцять.
Вражений Геннадій криво всміхнувся:
– Вже по чотирнадцять. У такому віці й народити можуть.
– Гено, що ти… говориш?
– А нічого. Проґавили ми дочку. Он… Без його голосу серце з грудей вистрибувало, а ми й не помітили.
Ярослава хитала головою:
– Що ж вони надумали? Господи! Де моя дівчинка?
– Але ж він дзвонив Лесі. Вона говорить про голос, значить, вони регулярно спілкувались. Дивіться контакти.
– Жодного незнайомого чоловічого імені.
– Варто перевірити найактивніших співрозмовників. Він може бути під будь-яким ім’ям.
Спітнілий Петро Васильович забіг до кімнати, обвів поглядом шоковані обличчя і посірів одразу ж, як прочитав повідомлення.
– Негайно перевірити всі контакти – з першого до останнього. Через півгодини щоб були роздруківки дзвінків від оператора. Швидко!!! Ворушіться! У нас нема часу!
Жінки налякано увібрали голови в плечі й боялися поворухнутися. Геннадій тільки й встиг прокричати навздогін:
– Що це означає? Що? Що сталося?
– Нічого. Ми працюємо. Чекайте.
Анатолій вийшов з будинку одразу за майором й застиг на порозі, відчуваючи, що там, високо угорі, щось відбувалось. Небо сіріло й рухалось, пускаючи велетенські хвилі, котрі мали ось-ось проковтнути місто під собою. Десь зовсім поруч пахло квітами, так густо, що аромат, здавалось, чіплявся за одяг, осідав на шкірі й розповзався повітрям. Дивно. Квіти з присмаком горілого. Біля машини розмовляв слідчий, кричав голосно, немов намагався голосом задавити собаче виття. Анатолій зіщулився і підійшов ближче.
– Ворушіться! Нам потрібна інформація негайно! Інакше буде пізно.
– Васильовичу, що за біганина?
Слідчий нервово намагався виловити останню цигарку, проте пальці вперто відмовлялись слухатись.
– Прокляття!!!
– Та не мовчи! Що?
– Що? Нічого… хорошого. Минулої осені в області зникла дівчинка.
– Ще одна?
– Ні, цього разу не зовсім наш випадок. Її шукали п’ять днів. Був піднятий весь особовий склад внутрішніх органів, залучали солдат. Сотні людей прочісували навколишні поля й ліс, а за п’ять діб пастух випадково наштовхнувся на тіло. Вона лежала поруч з узбіччям, у грядках буряків. Дівчинку задушили, вимили, розчесали, одягнули в абсолютно новий одяг, навіть нігті акуратно зрізали. Сволота. Словом, знищили все, що могли, а потім… випадково наші спеціалісти засікли відео на одному із сайтів. На ньому неповнолітню жертву… Замовлення то було – порнографічного характеру. Збоченці.
– Ти вважаєш, що дівчаток…
Рука з цигаркою зрадницьки тремтіла:
– Це лише одна з робочих версій, вона відпрацьовується. Є кілька схожих моментів, проте… Не знаю, вбита познайомилась зі злочинцем у мережі. Матір згадувала, що незадовго до смерті дочка годинами по телефону розмовляла, навіть уночі. Слідство виявило її записи, вірші, і в кожному рядочку: «Це – кохання». Ну ти скажи, чому? Як? Цих монстрів народжують же люди, і живуть вони серед людей!
Мовчання. Анатолію здалося, що угорі задихали часто й поривчасто, а хмара розповзлась, зробилася тонесенькою і врешті беззвучно тріснула, щоб зникнути за кілька хвилин, немов й не було. Ні, люди не народжують монстрів, народжуються діти. Вони також бояться темряви, люблять солодке і бачать сни, а вже потім… стають дорослими.
– Як же знайти дівчаток?
– Шукати потрібно швидко, дуже швидко.
Через годину роздруківка дзвінків відкрила таємницю Віти, з якою Леся могла говорити ледь не всю ніч, тоді як Віти у природі (чи то пак – в оточенні Лесі) просто не існувало. Батьки заломлювали руки й кричали, що нічого не знали, а матір Інни беззвучно читала молитви. Місто шурхотіло висушеною бруківкою й розвішувало на всіх стовпах портрети зниклих дівчаток. Починався новий день.
Він повернувся додому спустошений. У відрі для сміття виявив рівні рядочки пакетиків з зеленим чаєм. Пахло кавою. Рената мовчки читала ранкову газету, коли ж побачила зображення двох дівчаток на першій сторінці, здригнулась й лякливо відсунула її подалі.
– Коли ж це все скінчиться?
Анатолій споглядав рожевий лак на нігтях дружини й ніяк не міг позбутися образу рожевого сердечка у дівчачому телефоні. Коли він їхав, лікарі «швидкої» вводили заспокійливе обом матерям, аби позбавити від кошмару реальності. Що ж, він міг лише уявляти, як боляче прокидатися від того сну.
– Ти був там?
Кивок.
– І?
– Нічого.
Рената зіщулилась і вперше подивилась в очі:
– Може, нам варто найняти охорону? Я боюсь.
– Чого?
Жінка роздратовано труснула розкішною зачіскою:
– Всього. Я постійно сама… у цьому будинку, а містом блукає вбивця. Тобі не страшно за мене?
Анатолій кивнув:
– Страшно.
Він і справді боявся. Боявся вмикати телевізор, слухати радіо, відповідати на дзвінки чи брати до рук ранкову газету, бо звідусіль пустими очицями кліпало величезне, непереборне і звіряче: «Тікай». І кожен у містечку, де ще кілька місяців тому без остраху відкривалися двері незнайомцю, стрімголов біг у свою нірку, щоб сховатися чи то від свого страху, чи від того, хто зараз володів всіма думками, а до декого приходив навіть у сни. Паніка. І шепіт поза спинами. Отой шепіт зводив з розуму більше, аніж крик. Краще б люди кричали, натомість кричали газети – моторошними заголовками по свідомості. Їжте, сенсацію подано, свіжу й гарячу – один в один ранкова кава, навіть тиск піднімає. Бр-р-р.
