Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Я все-таки наважилася їх розплющити й відчула, що опинилася у серці велетенської хмари, такої, де нема початку і нема кінця. Хмара рухалась довкола, я ледь встигала помічати, як пролітають повз її темні кучері одна за одною химерні містичні хвилі. Пам’ятаю, як вдихнула в себе рухому вологу, а потім зважилася й простягнула відкриті долоні, які одразу ж заповнила вода. Я дивилась на повні пригорщі води – прозорої-прозорої, у такій можна світ сховати – не знайти нікому, і все черпала її – знову і знову, а потім… Не знаю, мені здається, я зробила ковток й одразу ж прокинулась. Цікаво, що б це могло означати?»
Анатолій перегорнув сторінку й довго сидів мовчки. Дивовижні сни, як і вона сама. Потім до віконця зазирнули. Втомлені очі пройшлися салоном машини, але не спинились на ньому. Уникає.
– Що?
– Їхали б ви додому.
Анатолій зіщулився і вже у наступну мить стояв поруч.
– Послухай… те. Васильовичу, я ж все одно осторонь не залишусь. Ти ж розумієш… Що?
Чоловік втомлено витер спітніле чоло хустинкою:
– Та нічого. У тому то й справа, що нічого. Зникли і все.
– Скільки їм?
Слідчий нервово зітхнув:
– Трохи старші. По чотирнадцять. Одна світловолоса, інша – русява. Подруги. Сусідки. Мобільні телефони забули вдома. Кожна сказала батькам, що буде у іншої, от і не кинулися одразу. Вже на початку десятої захвилювались, зідзвонились і зрозуміли, що обох нема, тепер пляшками ковтають заспокійливе. Відпрацьовуємо знайомих, подруг, родичів – поки що жодних зачіпок. Ніхто не бачив. Невідомо, де були цілий день.
– А озеро?
– Там зараз людей більше, ніж дерев. Усіх на ноги поставили. Не пробратися.
– Гадаєте, його рук справа? Може, тримає їх десь до часу?
Слідчий хитнув головою:
– Ще нічого не ясно, але панікувати не варто, паніка за цих обставин – ворог номер один.
Анатолій кинув погляд у бік будинку, що якось злякано горів усіма вікнами одночасно. Красивий. Навіть ніч не могла приховати чудернацьких ліній. Було помітно, як то в одному, то в іншому вікні з’являлись та зникали силуети, немов прагнули знайти щось важливе. Спокій. Навпроти не спали ще в одній будівлі. Чоловік зітхнув. Треба ж, біда далеко ходити не стала. От тільки той будиночок скоріше нагадував старезного гриба, що встояв кілька сезонів поспіль, і тепер найзатятіші грибники оминають його трухлявий дашок. Дивно, але оцей останній збудив щось давно забуте, таке далеке-далеке, витіснене у глибини пам’яті.
Майор простежив за його поглядом і мимоволі потягнувся за пачкою цигарок:
– Помітив? Буває і таке. Батьки однієї дівчинки – забезпечені підприємці, володіють кількома магазинчиками, іншу – виховує матір-одиначка, хапається за всі можливі підробітки, а вони, бач, дружать чи не з першого класу.
– А поговорити з батьками можна?
Слідчий блиснув запальничкою й закашляв:
– Миколайовичу, воно тобі потрібно? Це не люди зараз, а суцільний нерв, ось-ось від болю вибухне. Не чіпай, га.
Чоловік продовжив наполягати.
– Якщо начальство дізнається, голови не зносити. Попереджаю.
– Та я що? Приватна особа, у якої машина, наприклад, могла зіпсуватися. Пусти.
Слідчий почесав потилицю й махнув рукою:
– Що з тобою робитимеш? Добре, тільки швиденько.
Кілька кроків бруківкою, і вхідні двері рипнули. Звук, схожий на зойк чи дитячий плач, раптово підірвав собою нічну тишу. Змастити б. Очі різонуло світло, кожна з кімнат палала, немов при пожежі. Красиві меблі, живі квіти, килими під ногами, а у повітрі – електрика, зіткана з атомів страху. Тієї ж миті назустріч вибіг високий чоловік, поглянув скуйовджено й спинився:
– Що?!!
Батько. Анатолій зрозумів би це, якби поруч стояло одразу два десятка близнюків. Такого відчаю не сплутати з жодним іншим. А далі, он там, за чоловічою спиною, – матір. Жінка хаотично перекидала купу дівчачого одягу посеред вітальної кімнати. Речі падали на підлогу, вона одразу ж підхоплювала їх і знову починала спочатку, коли ж почула кроки, повільно опустилась прямо посеред цієї купи й затулила обличчя яскравою футболкою із зображенням пухнастої киці.
Петро Васильович відвів погляд і видихнув тихо:
– Нічого, поки що. Геннадію Івановичу, Віро Петрівно, ось це батько першої загиблої дівчинки, Анатолій Миколайович. Він багато знає про справу…
Чоловік за мить став схожим на стелю, що над головою.
– Так вже точно відомо, що Лесю…
Анатолій відчув й поспішно зробив крок вперед, щоб потиснути чоловічу руку.
– Ні-ні, ваша донька просто зникла, ще нічого не відомо. Мені б лишень поговорити.
В окулярах застрибала кімната.
– Так-так… Я… ми вам співчуваємо. Але Леся ж зникла разом з Інною, їх двоє, тому… Невже йому потрібні дві одразу? Ні. Це якась помилка. Точно.
– А чому так пізно виявили зникнення?
Жінка, похитуючись, підвелася й знову почала свою справу. Чоловік ковтнув слину:
– Робота… Розумієте, сьогодні здійснювались місячні закупки, словом, додому повернулися близько дев’ятої вечора. Леся збиралася до Інни, вони дружать. Це зовсім поруч, он отой будиночок. Власне, у світлі останніх… подій ми не дозволяли виходити у місто самій. А до Інни кілька кроків, ось дочка і пішла у гості. Дзвонила востаннє о дванадцятій, сказала, що вже у Інни, але телефон свій вдома забула, тому дзвонила від подруги, а у тієї гроші закінчувались на рахунку… От і попередила, щоб не хвилювались. А Інна розповіла матері, та медсестрою працює й була на чергуванні, точно таку історію – тільки навпаки: начебто вона у Лесі, мобільника забула, а у тієї хвилини розмов закінчуються. Маячня якась. Навіщо дівчата таке вигадали?
Руки жінки затремтіли й знесилено випустили усю купу одягу:
– Я не знаю, у чому вона була вдягнена… Як її описати? Не знаю. Не знаю!
Господар кинувся до дружини й заховав плач у себе на грудях:
– Тихше, ну-ну, вона знайдеться, чуєш? Дівчата загрались і бояться повертатись додому, але вранці обов’язково прийдуть. Почекаймо до ранку.
– А якщо він… їх знайде чи вже знайшов, Гено?
Господар міцніше притиснув матір своєї дитини, Анатолію ж на мить здалося, що чорні думки розбігаються кімнатою й шарудять вусиками: вгадай, яка з нас – правда? Раптом двері знову зойкнули дитячим плачем, і бліда жінка з впалим поглядом прошепотіла:
– Вона померла…
І рівно лягла на поріг.
Петро Васильович кинувся підводити незнайомку:
– Хлопці, чого стоїте? Води!
Довкола забігали люди, хтось ніс воду, хтось кликав лікаря, коли ж нещасна прийшла до тями, інша матір міцно вхопила її руки, так, що потім на шкірі лишились видимі сліди, й прошепотіла:
– Ярославо, хто? Інна чи Леся?
Проте жінка не помічала нікого довкола і все шепотіла:
– Вона померла… Померла…
Врешті у господаря здали нерви, й він закричав – камінці на вишуканій люстрі дрібно задзеленчали:
– Та хто помер?!!
Жінка затихла й злякано підвела очі:
– Моя дівчинка… вона мертва?
Слідчий вилаявся й твердо промовив:
– Ніхто не помер. Чуєте? Жодної інформації з цього приводу до нас не надходило. Дівчатка зникли, їх розшукують. Потрібно заспокоїтись і чекати.
Змучений батько обхопив голову руками й відійшов до вікна. Жінки, такі несхожі між собою у звичайному житті, зараз вчепилися одна в одну, немов у останній порятунок. Майор знову потягнувся до пачки цигарок й поспішно вийшов у ніч, хоча постаті у формі продовжували сновигати кімнатами, щось уточнювали, записували, телефонували.
Анатолій повільно підійшов до господаря й мовчки став поруч. Там, за вікном, нічне місто прокидалось від страшної звістки. Ще вологе після довгоочікуваного дощу, воно вже прощалось зі свіжістю. Спека поверталась. Тільки тепер вона мала у собі щось невловимо нове, гірке й задушливе, немов дим від пожежі. А може, то й справді пожежа? Десь горіли ліси, піднімаючи велетенські свічки у нічне небо. Подібне відбувалось і з людьми – в очікуванні моторошних звісток. Тут, поруч з батьком зниклої дівчинки, Анатолій вперше відчув, яка то мука – чекати в повному незнанні. Де дитина? Зараз, ось у цю хвилину, коли над головою нічне небо? Де? Що відчуває? І чи дихає? Щоб з нею не сталося, щоб не сталося, тільки б дихала, тільки б знайшлась. Анатолій здригнувся й співчутливо торкнувся плеча.
