Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Озирнувшись на двері, вона завагалася… Ні, залишки поваги до себе — це чи не єдина розкіш, від якої їй ще не хочеться відмовлятися.
Розділ 6
Забігши в спальню, Анна почала гарячково натягувати на ноги черевички. Може, й справді, допоки не пізно, втекти звідси. Втекти від Адама, від сорому, який її очікує, від самої себе і від… Сама до ладу не розуміла, від чого втікає, проте відчувала — якщо не зробить цього негайно, то потім у неї не залишиться на це сили.
Почувши, як відчиняються двері, вона підвела голову і зустрілася поглядом із Адамом.
— Не мусиш іти. Ані ти, ані я того не хочемо.
З одним черевичком у руці, а з другим на нозі Анна завмерла. Що означають його слова? Він пропонує їй залишитися? Вона йому потрібна? Він не бачить інакшого вирішення проблеми? Він її любить?
Адам забрав черевичок із її рук і відклав його вбік.
— Не роби дурниць. Ти просто не розумієшся на ситуації, а я хочу і можу взяти тебе до себе. Чуєш мене?
Анна промовчала. Куди і навіщо вона щойно втікала? Вона ж любить цього чоловіка. Хіба можна втекти від самої себе і від своїх почуттів?
Адам ледь торкнувся її, його пальці заплуталися в її волоссі, він повернув обличчя Анни до себе, нахилився, своїми губами знайшов її губи, і вони слухняно розтулилися для нього.
Мимоволі глибше вдихнувши повітря, Анна відчула, що весь світ для неї розчиняється у ніжному доторку його долонь. Нехай Адам робить з нею що завгодно. Вона не боятиметься того, бо, коли все це станеться, у неї не залишиться шляхів до відступу і…
Раптом, як грім серед ясного неба, десь у сінях гримнули двері, і Анна злякано смикнулася.
— Ви вдома? — несподівано почула вона голос свого вуйка. — Я хочу поговорити з вами.
Відпустивши Анну від себе, Адам невдоволено скривився.
— Холера ясна… Чого йому треба?
— О, Боже, вуйко мене вб’є.
Анна злякано притиснула долоню до рота і вже не змогла нічого сказати, лише дивилася на Адама широко розплющеними переляканими очима.
— Дурненька, чого ти боїшся? Сюди він не прийде. Я сам із ним поговорю.
Коли Адам вийшов із кімнати, Анна ніяк не могла прийти до тями. Її уява послужливо вимальовувала якнайтрагічніші картинки майбутнього, проте, коли без жодних прикрих інцидентів проминуло півгодини часу, вона трохи розслабилася. Навіть підійшла до дверей, притиснулася до них вухом і спробувала почути розмову між вуйком та Адамом, проте не змогла вловити жодної розбірливої фрази. Ця обставина не надто її заспокоїла. Впівголоса теж іноді промовляються жахливі речі.
Анна знов відійшла вглиб кімнати і налаштувалася на довге очікування, проте Адам повернувся за кілька хвилин.
— Навіщо вуйко сюди приходив? — зробила вона крок йому назустріч. — Ви говорили про мене?
— А ти як думаєш? — запитанням на запитання відповів Адам. — Звичайно ж, про тебе.
— Вуйко хотів, щоб ви допомогли мене розшукати? Так?
Дивилася на нього так щиро і так невинно, що йому на мить стало шкода її.
— Щось приблизно таке… Тобі взагалі не варто боятися того, що тебе шукатимуть у мене. Усе значно простіше. Незабаром сама переконаєшся.
Вона здивовано глянула на Адама, проте промовчала. Він щось приховує від неї. Але що?
Уже відкрила рот, щоб запитати його про це, проте Адам рішуче змінив тему розмови.
— Треба купити тобі інший одяг. Твоя сукня не надається для того, щоб її носити. Я спробую щось тобі тут придбати.
Здивовано глянувши на Адама, Анна розгублено кивнула. Він теж помітив, що на сукні плями і що в кількох місцях вона розірвана? Прикро, тепер він вважатиме її нечупарою. Сукня та нижні спідниці — геть понищені, панчохи — незрозуміло де. Якимось дивом вона спромоглася розгубити майже всі свої шпильки та посіяла десь рукавички. Цікаво, де її торбинка? Здається, загубила саме тоді, коли шарпалася з Дмитром у нього в сінях.
Зрозумівши, що на якийсь час Анна матиме чим себе забавити, Адам усміхнувся. Принаймні, вона не буде мучитися сумнівами, не дошукуватиметься причин того, що відбувається, і йому не доведеться говорити їй правду. Нещодавня розмова з її вуйком аж ніяк не надавалася для того, щоб розповідати їй про неї. Та й не до місця і не до часу така розмова.
Коли Адам пішов, Анна вирішила не витрачати час намарно і заходилася готувати обід. Від тепла на кухні щоки її порожевіли, і вона відчула, що не лише зігрілася, але й заспокоїлася. Коли ж прийшов Адам і вони сіли обідати, взагалі перестала нервувати. Як дивно — минуло лише декілька годин, а світ змінився до невпізнання.
Після обіду Адам порадив їй розпакувати речі й залишив у кімнаті саму. Була вдячна йому за таку делікатність. Сама не знала, як мала б повестися — дякувати йому за подарунки чи категорично відмовлятися від них. Ані одне, ані інше не виглядало доречним.
У пакунках, які приніс Адам, Анна знайшла не лише нову сукню на вихід, але майже все, чого їй так сильно бракувало всі ці дні, — спідню білизну на зміну, панчохи, носовички, шпильки, рукавички, гребінець, а ще новий капелюшок та шаль і навіть теплу зимову пелерину та маленьке дзеркальце в торбинці з безліччю суто жіночого дріб’язку. Все найвищого ґатунку і, як на її погляд, аж надто дороге. Такої гарно гаптованої тоненьким мереживом білизни їй взагалі ніколи ще не доводилося тримати в руках.
Перевдягнувшись, Анна уважно глянула на своє відображення у дзеркалі й сама собі здалася незнайомкою. Вовняна сукня з дорогим мережаним комірцем, кашемірова шаль, тоненького полотна нижні спідниці — такого вишуканого одягу вона ще ніколи не носила. Усе ж таки вони з Адамом з різних світів. Можна лише уявити, якими жахливо вбогими видавалися йому всі її домашні сукні. Зрештою, й недомашні також.
Зніяковівши, Анна відвернулася від дзеркала. Яка ж вона легковажна. Думає про одяг тоді, коли мусила б перейматися тим, що вже незабаром належатиме Адамові так, як мала б належати лише шлюбному чоловікові. Хоч би знати, як воно стається. А якщо після цього у неї буде позашлюбна дитина? Тітка казала, що саме це загрожує дівчині, яка згрішила вперше, бо це лише на стежці, де всі ходять, трава не росте… Чи, може, це ще й необов’язково стається? Є жінки, у яких взагалі нема дітей. Може, вона саме з таких.
Намагаючись подолати в собі страх, Анна якомога старанніше зав’язала шовкові стрічки на ліфі, акуратно розправила кожну складочку на сукні й вклала волосся у бездоганну зачіску. Якщо вона не може привести до ладу свої почуття та думки, то нехай хоч зовні здається, ніби вона спокійна. Добре, що почало сутеніти, — може, Адам не зауважить її стану.
Даремно сподівалася — коли вийшла на кухню, йому вистачило лише декількох секунд для того, щоб усе це побачити. Зараз Анна не просто помітно нервувала, а була на межі справжньої паніки. Може, зачекати, доки минеться?
Він іще раз зміряв її замисленим поглядом. Гарна, зграбна і дуже молода. Кожного разу йому аж подих перехоплює, коли він дивиться на неї. На що тут взагалі чекати? Щоб хтось забрав її у нього? Щоб вона втекла? Чи не занадто довго він чекає? Це переходить усі розумні межі.
— Тобі личить ця сукня, — ніби проміж іншим зауважив він. — Нема потреби приховувати себе так, як ти це робила раніше.
Зніяковівши, Анна не знайшлася з відповіддю. Здається, усе, що вона так старанно надягала на себе, викликає у Адама не так захоплення, як бажання якомога швидше це з неї зняти. Цікаво, а їй самій хочеться цього?
Вона кинула на нього швидкий погляд. Відповіді ще не знала.
Адам підійшов до столу, мовчки присів на лаву й, опершись ліктями на стільницю, замислено озирнув Анну з ніг до голови. Усе ж таки має вона у собі щось особливе. Щось таке, що хвилює і не дозволяє відволіктися від бажання переспати з нею. Щось у рухах, у погляді, у типі зовнішності. Щось аж надто чуттєве, збудливе, ледь не гріховне, проте все одно не позбавлене вишуканості та пікантності добропорядної панни… До біса всі ці дурні умовності. Доки можна чекати? Ці ніжки вже давно просяться, щоб їх розсунули.
