Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Вечеряла Анна вже у цілковитій темряві. Навпомацки прибрала за собою і знов повернулася до спальні. Звично помолившись перед сном, почала роздягатися, а тоді, відчувши, що в самій лише тоненькій сорочці та панталончиках їй так зимно, що аж зуби від холоду починають цокотіти, вона якомога швидше пірнула у ліжко і натягнула ковдру по самі очі. Почувалася трохи ніяково і зовсім не так упевнено, як хотілося б. Невже незабаром вона належатиме Адамові так, як мала б належати чоловікові після шлюбу? Хоч би знати, як воно буває і чи справді це так неприємно та боляче, як кажуть заміжні колежанки. Можливо, вони навмисно таке понавигадували, щоб її налякати.
Анна ледь чутно зітхнула, повернулася на інший бік і почала дивитися в темряву перед собою. Думати про таке, звичайно ж, гріх, згадувати соромно, але воно якось само думається і само згадується. Для того, щоб боятися близькості з Адамом, мусила б не любити його, не пам’ятати його поцілунків, доторків і того солодкого щему та запаморочення від усього того, що робив із нею він.
Вона підібгала під себе ковдру. Все одно колись це станеться, а зараз вона належатиме чоловікові, якого любить. Хіба не того їй завжди хотілося?
Ствердно відповівши собі на це запитання, вона заплющила очі. Після вчорашньої неспокійної ночі зараз її хилило до сну, і поступово з усіх боків огорнули невловимі образи та тіні, невиразні мрії та бажання защемили серце, і вона дозволила собі ковзнути назустріч їхньому лагідному світлу — спочатку в напівсні, а потім заснула по-справжньому, міцно та спокійно.
Прокинулася Анна з першими сонячними променями. Сьогодні не лише пам’ятала, де спить, але й не злякалася того.
Відігнавши від себе залишки сну, вона швиденько згребла в оберемок одяг. А зимно ж як — навіть під ковдрою трусить від холоду.
Затягнувши під ковдру одяг, вона вдягнулася, не встаючи з ліжка. Напевно, за ніч не лише мороз подужчав, але й вітер здійнявся сильніший. Будинок вистудило так, що незабаром і вода на кухні замерзатиме. І де той Адам забарився?
Анна застелила ліжко і вийшла з кімнати. Холодні страви та зимна вода не покращили її настрою — радше зіпсували його остаточно.
Справді, нема нічого гіршого, аніж невизначеність та довге очікування невідомого. Добре, що хоч виглядає вона сьогодні більш-менш нормально. Навіть рум’янець не зник і очі вже не здаються такими втомленими, як учора. Лише сукня жахливо понищена, але з тим нічого не вдієш. Усі речі залишилися вдома.
Не знаючи, чим себе розважити, Анна підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Погода псувалася, вітер дужчав, а на сонце час від часу набігали хмари. Скоро сніг сипатиме так, що й дерев не роздивишся. Уже зараз з’явилися перші лапаті сніжинки і пориви вітру почали кружляти ними у спіралях майбутньої заметілі та потроху намітати сніг у кучугури й замети.
Анна відійшла від вікна. У таку негоду Адам сидітиме у маєтку, а потім дороги позамітає так, що нікуди й не поткнешся. Доведеться чекати, доки перестане сніжити та порозгрібають замети на шляхах. Цікаво, як довго це триватиме?
Присівши на ліжко, вона пересмикнула плечима. Навіть просто сидіти тут дуже зимно. Коли стемніє, доведеться ризикнути і розпалити вогонь у печі. Та й приготувати щось гаряче не завадило б.
Сподіваючись зігрітися, Анна почала міряти кімнату швидкими кроками, проте це не допомагало — з кожною наступною хвилиною мерзла дедалі дужче. Що ж робити? Негайно розпалювати вогонь у печі небезпечно. Сусіди зауважать дим із комина і поцікавляться, хто порядкує в будинку за відсутності господаря.
Вона притулила до губ холодні пальці й спробувала зігріти їх своїм подихом. Марна справа — лише виразніше відчула, як від холоду починає тремтіти всім тілом.
Облишивши жалюгідні спроби зігрітися, Анна зняла черевички, залізла на ліжко з ногами і вкрилася ковдрою ледь не з головою. За декілька хвилин їй стало значно тепліше і, обхопивши руками подушку, вона врешті не лише перестала мерзнути, а й задрімала.
Розділ 5
Ніби від різкого поштовху ззовні, Анна здригнулася і розплющила очі. Що це за шум на подвір’ї? Хтось приїхав? Адам?
Вона завмерла, напружено вслухаючись у невиразні звуки за вікном, і насилу здолала напад паніки. Здається, хтось відчиняє ворота?
Підбігши до вікна, Анна визирнула на вулицю, але перш ніж щось побачила та зрозуміла, відчула — серце її провалюється у глибоку яму. Біля воріт, тримаючи коня за вуздечку, стояв Адам, проте він був не сам. Розмовляв із кимось, кого вона бачити поки що не могла.
Анна встала навшпиньки і трохи відхилилася вбік. Вуйко Павло? Тут?
Відсахнувшись, вона присіла на підлогу при вікні. Хоч би Адам не надумав запрошувати її вуйка сюди. Де тут сховаєшся? Хоч у шафу чи під ліжко лізь.
Тримаючись рукою за підвіконник, вона знов обережно визирнула на вулицю. Як разюче змінився з обличчя Адам. Могла б заприсягтися, що розповідь вуйка вбила його наповал. Добре, що це ненадовго. За декілька хвилин йому доведеться перейматися цілком інакшими проблемами.
За якийсь час Анна почула, що ворота зачиняються й обережно підвелася. Вуйко пішов, а Адам стоїть плечима до неї. Чому він не йде додому? Чому не заведе коня у стайню? Стоїть на такому пронизливому вітрі й не помічає холоду? Невже йому не зимно? А сніг? Невже він не бачить, який сильний падає сніг? Здається, розмова з її вуйком надзвичайно його вразила.
Схопившись рукою за віконну раму, Анна притулилася чолом до холодної шибки і спробувала опанувати себе. Що з нею таке? Мала б усе облишити і бігти до Адама, а вона стоїть тут і не може зрушити з місця.
Поволі, ніби долаючи опір, Адам завів коня у стайню. Вийшов, машинально прикрив за собою двері й зупинився. Приголомшений несподіваною новиною, не міг повірити у те, що з Анною щось сталося, і мислив майже спокійно. Куди вона втекла і, головне, навіщо це зробила? Ніщо не віщувало такого розвитку подій.
Він спробував зосередитися. Незаміжня панна не могла піти з дому без жодної на те причини. З нею мусило статися щось серйозне. Щось таке, що примусило написати недоладного листа і зігнорувати гнів родини. Може, хтось силою змусив її залишити місто?
Намагався думати логічно, проте це дедалі важче йому давалося. У Анни нема нічого, окрім гарної зовнішності — отже, когось привабило саме це. Навряд чи вона могла серйозно впиратися. Така тендітна, що сам він сильніше обійняти її боявся.
Адам так міцно стиснув щелепи, що аж скреготнули зуби. Пся крев! Давно треба було забрати її до себе. Чого чекав? Дочекався?
Раптом він із такою силою гримнув рукою по дверях стайні, що ті аж затремтіли. Біль у забитій руці привів Адама до тями. Він зупинився і спробував опанувати себе. Відчуття втрати входило у його свідомість, болем відзивалося в серці, проте він примусив себе відкинути зайві емоції та зосередитися на найважливішому. Треба ще раз поговорити з її вуйком. Чому той не розпочав серйозних пошуків? Усе, на що він спромігся, виглядає як спроба переконати себе та інших у тому, що з Анною нічого не сталося. Може, у нього є якісь підозри, але він не хоче їх розголошувати. Щойно він не так розповідав про зникнення небоги, як намагався вивідати, чи вона не з ним.
Виглядає, ніби він здогадується про характер їхніх стосунків, але не хоче чинити тому перешкод. Бажає використати ці стосунки із зиском для себе?
Адам рішуче попрямував до хвіртки. У цій родині ніколи не дбали про Анну так, як мали б дбати, а він невідомо на що вичікував. Дочекався.
Спостерігаючи з вікна за поведінкою цього завжди такого спокійного та розсудливого чоловіка, Анна вже й не знала, що їй робити. Куди він іде? До її вуйка? Але він не повинен туди йти — він нічого там не довідається, лише зрадить їхню таємницю.
Скоряючись першому імпульсивному пориву, вона схопила зі столу ключі й кинулася до дверей. Розчинила їх навстіж, пожбурила ключі кудись на підлогу і як була — роздягнена та боса — вибігла на ґанок. Глибше вдихнула холодне повітря, зробила крок уперед, але майже відразу заплуталася у власній спідниці й впала на коліна. Снігова курява засипала їй одяг, подих перехопило, але Анна знов підвелася на ноги і зробила декілька невпевнених кроків назустріч Адамові.
