Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Сходилися на одному, що похід виявився невдалим. Не в той край світу подалися. Ярли затіяли сварку криваву, завелися чубитися між собою, а простим войовникам ніякої користі; на звичайнісіньких волоцюг стали схожими. Одяг та взуванку зношують, а здобичі катма, по парі вискубаних шкур та в’язанці сухої риби, від якої вже нудить. Мозолі натираються не від меча, а від безнастанного вимахування веслами. Ворога по-справжньому й не бачили, ці лісові люди кудись зникають серед трясовин, а вночі нападають, мов духи, нечутно й безшелесно. Не надто залякаєш їх варязькою несамовитістю— з ведмедями та дикими кабанами звикли жити, то гадають, що сильніших і лютіших за них нікого немає. Ось хіба що, може, доведеться битися із Скольдовими дружинниками, тоді вже мечами навимахуються, помстяться за кров свого ярла. Жоден не уникне кари, усіх утоплять в оцій широкій річці; понесе вона їхні тіла аж туди, де, як оповідають, скелі перепиняють її води. Там ревище стоїть день і ніч, бризки злітають до хмар, а вирви водяні — глибокі й чорні. Нехай знайдуть собі могилу там ті, хто підняв меча супроти їхнього роду.
Котрийсь із старших завів розмову про те, що земля тут, з усього видно, родюча, води багаті на рибу, трави густі, а на деревах рясно цвіту. Якби випало, мовляв, вибирати місцину під хутір, то далеко б не ходив, отут й оселився б. Та його напарник, який сидів за іншим веслом праворуч, кремезний, з холодним поглядом, лише зневажливо всміхнувся:
— Облиш верзти непотрібне… Варягу боги визначили одну долю — тримати в руці меча, а не плуга, — гордовито оглянув родовичів. — Я не відаю навіть, з якого боку до нього підійти. От якби наш ярл тут залишився, то я до нього в дружину пристав би…
Та згодом їм ліньки було вже й перемовлятися. Тиша, сонце скочувалося за пагорби, тінь ледь помітно наповзала на берег. Човен погойдувався на хвилях, м’яко тицявся гострим носом у пісок. Час від часу котрийсь із воїнів перехилявся через борт, набирав у пригорщу води й жадібно висьорбував. Потім знову поринав у напівдрімоту. І ніхто не завважив того легенького й верткого човника, який без жодного сплеску випірнув з-під кущів верболозу. Дідок із розкуйовдженою сивою бородою, в подертій на плечі сорочині, вгледівши чужинців при зброї, враз крутонув човником і зник, наче його й не було.
Річка плинула далі, ніби тужавіла від вечорової прохолоди; вітерець із верхів’їв забігав, струшував з листя останній сонячний пил. Та ось на кущі біля самісінького берега гойднулася гілка, птах, що на ній примостився, цвінькнув й похуркотів кудись над водою. Потім із-за гілки визирнуло чиєсь обличчя — на човен упав пильний-пильний погляд. Знову запала безмовність. І навіть вітер принишк, ніби притиснула його густа тінь від пагорба. Раптом на березі, за кущами хтось по-варязьки гукнув:
— На поміч, на поміч! Убивають, рятуйте!
Із веслярів умить злетіла сонливість. Вони перезирнулися, схопилися за зброю.
— Це ярл наш кликав? — запитав котрийсь.
— Ні, голос не його. Та й він же мусить сурмити, — заперечив інший.
І знову розпачливе волання:
— О-о-й! Рятуйте мене, родовичі! Варяги, на поміч!
Веслярі більше не вагались, один по одному вистрибнули з човна, легко вихопилися на берег. За кущами хтось вовтузився, долинали звуки ударів, стогони й прокльони. Молоді воїни стрімголов кинулися туди. За чагарниками виявилася чимала галявина. Але на ній нікого не було. Розгублено озирались; аж ось несподівано їх оточили воїни з довгими списами. Боронилися веслярі завзято, але сили були надто нерівними. Найстарший зумів усе ж перед смертю давко, ніби схлипнувши, дмухнути у ріг.
Ольг, хоч і був, здавалося, заглиблений у споглядання метушливої чужинської дівчини, почув звук варязької сурми. Уривчастий, мов стогін вмираючої людини, він долинув звідти, де залишився човен із веслярами. Щось мусило трапитися навальне, несподіване, щоб дужий сміливець отак похапцем дмухнув у ріг. А якщо їх заскочили зненацька Скольдові дружинники? Та й Монь чомусь затримується, час уже йому і з’явитися. Сонце лише краєчком трималося над верхівками дерев, а вони домовлялися, що колишній раб прибіжить ще до його заходу. Ні, зволікати більше не можна, треба діяти негайно, рішуче. Бігти туди, до човна? Гостре відчуття небезпеки пройняло ярла. Рвучко схопивсь, озирнувся навсебіч, мигцем запримітив наполоханість в очах Яни, але вона вже для нього подаленіла, зникла, мовби й не була присутньою біля згасаючого вогнища. Щось прошепотіла, а потім зронила кілька слів, заспокоювала чи застерігала, та він не чув, бо слух його вже впіймав підозрілий шум, стишений гомін, ніби тупіт кінських копит.
Майнув через перехняблений тин, кинувся схилом униз, але не встиг зробити й кількох кроків, бо звідти, де пролягав угорський шлях, долинули збуджені голоси. Мигнуло у сутінках кілька постатей, скрадливих, лиховісних. Здалося, що вони біжать йому навперейми. Мов підтятий, упав під якесь дерево, боляче зачепившись за стовбур плечем, далі переповз до куща, що манячив неподалік, прищух під ним, затамував подих. Гарячково розмірковував над тим, як діяти далі: залягти у цій схованці й вичікувати чи гайнути униз, до своїх воїнів? Чи, може, стати з мечем супроти нападників, притулившись спиною до товстого стовбура? І подати знак своїм? Та чи не зарано, бо тоді викаже себе ворогам? А скільки їх, де вони? Уже ніби й оговтався трохи, заходився спокійно роззиратися. Може, то все йому примарилося?
І раптом ударили оглушливо у вуха тупіт копит, пронизливий лемент, висвистування — на галявину ввірвалося кілька вершників. Тріснув тин, долинув дівочий зойк, між кіньми заметалася тендітна постать. А вершники крутилися навколо неї, вигукуючи щось незрозумілою мовою, тонкоголосо й пожадливо. Ось вона вислизнула з-поміж крутих кінських боків, кинулася бігти по сутінковій галявині, тільки босі ноги миготіли серед почорнілих квітів. Та втекти не вдалося, її наздогнали, один з вершників важко упав на неї, тільки тоненько й жалібно ойкнула, вправно скрутив їй руки довгим ремінцем. Так і повів її назад, до хижі, де дотлівало вогнище.
Інші теж посплигували з коней, йшли слідом за дівчиною і тим, хто тримав її на повідку. Їх було четверо; Коротконогі, невисокі, мали на собі кожухи, гостроверхі шапки, здавалися неповороткими, навіть кумедними. Один із них забіг поперед Яни, зазирнув їй у лице, вишкірив зуби. Вона відвернулася, низько нахилила голову. Раптом він схопив її за косу, зблиснула в руці крива шабля.
— О-о-легу!.. О-о-легу! — розпачливо розляглося над галявиною.
Молодий ярл стрімголов вибіг із темряви. Ще мить — і його меч шматуватиме кожухи оцих невідомих нападників, бо хіба в змозі вони відбити його блискавичні удари. Та супротивники виявилися несподівано спритними — миттю опинилися на конях, закружляли навкруг Ольга. Той кидався то в один бік, то в другий, когось, здається, зачепив мечем, але наступної миті свиснув аркан і тугий зашморг стиснув шию, нездоланна сила кинула його на землю. Потягли по траві, неймовірним зусиллям йому вдалося вхопитися руками за тонкий, пекучий аркан, послабити зашморг.
Лишили біля багаття, хтось підклав хмизу, й воно спалахнуло, викинуло високо полум’я. Варяг лежав горілиць, нерухомий і безмовний. Очі заплющив, зуби стис, щоб і найменшого стогону не вихопилося з грудей. Що це було? Як таке могло статися? Виказав місце Монь? Знову долинули тупіт коней, голоси невідомих людей. Раптом згадав застереження Моня про кочівників, які полюють на людей побіля града, щоб потім продавати їх морським піратам. Ось до чиїх рук він так необачно потрапив.
Хтось нахилився над ним, у ніс вдарило овечим духом, кінським потом, запахло димом степових вогнищ. Розплющив очі, побачив кругле лице з куцою борідкою й рідкими вусами. Незнайомець підвівся, щось промовив, і всі навколо, а виявилося, що кочівники заполонили всю галявину, повторили його слова. З усього було видно, що він володарює над ними, бо кожен, на кого потрапляв його погляд, шанобливо схиляв голову й притуляв до грудей руку з нагаєм.
