Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Справді, це, певно, не людська істота, а дух, бо на голові в неї корона, сплетена з живих квітів. Та найбільше вразила Ольга усмішка, що освітлювала її витончене обличчя. Чому серце раптом закалатало, ось-ось вистрибне з грудей? А тоді мовби кудись зникло. Може, ота віщунка приманила його до себе? Хотів гукнути: “Віддай серце, бо я ж помру!” — але голосу теж не стало. Яка ж була та усмішка? Молодому воїнові здавалося, ніби сонячний птах літає-кружляє перед ним, тріпоче крильцями, гублячи блискуче пір’я.
Заплющив очі, затулив вуха, погойдуючись, посидів якусь хвильку. А коли знову пустив до себе світ, то побачив, що дівчина не квіти збирає, а хмиз. Складає сухі гілочки на ряднинку, притоптує коліном, аж вони потріскують. Помітив навіть на нозі кілька подряпинок, які червоними ниточками обплутали коліно. Це остаточно переконало молодого варяга в тому, що дівчина жива, а не наслана богами мара. Тим паче що вона, натоптавши добряче ряднину, закинула її за спину, озирнулася й… побачила його.
Якусь мить, що видалась Ольгові нескінченною, вони, завмерши, позирали одне на одного, пантруючи кожен рух. Молодий варяг ступив було крок уперед, але дівчина тоненько ойкнула, й він зупинився. Не зводила з нього очей, прикипівши поглядом до оголеного меча, по якому перебігали сонячні зайчики. Він же вагався, не знав, що вдіяти, чи ж нагримати й прогнати, чи ж накинутись і… Уявив, як стисне оті тонкі руки, як довга коса прошелестить по квітах, а маленькі вуста скривляться від болю. А якщо заверещить, майне назад, до града, здійме там галас, насторожить Скольдову дружину? Як же вчинити? Тільки не випустити, не дати втекти. Може, зв’язати, нехай перебуде під якимось деревом, поки не з’явиться Монь?
З його насуплених брів, міцно стиснутих вуст дівчина зрозуміла, що від цього невідомого воїна їй пощади не дочекатися, тому варто було йому тільки ворухнутись, як скрикнула й кинулася навтьоки. Нажахана його рішучим і жорстоким виглядом, вона навіть не спромоглася скинути з плечей в’язанку, й та підстрибувала у неї над головою, смикаючи за чорну косу.
Ольг кинувся їй навперейми. Легко наздогнав, перепинив шлях. Наткнулася на нього, на мить притулилася — відчув тремтіння худенького тіла, його ламку незахищеність і… звабливість. Тепер не було в ньому ворожості, бо мусив її подолати, впокорити. Невідомо, хто від кого відсахнувся, але дівчина перечепилася через свою в’язанку й упала, затулила долонями лице.
Варязький ярл, важко дихаючи, хоча й пробіг зовсім невелику відстань, змахував з чола рясний піт. Аж раптом помітив, що дівчина стежить за ним крізь розчепірені пальці. Тоді навмисне повільно вклав меча в піхви. Потім виставив поперед себе руки, мовляв, я без зброї, й спробував усміхнутися. Дівчина розтулила руки, сіла на в’язанку, в синіх очах ще плавав переляк. Але несмілива усмішка вже витісняла його.
— Ти не вб’єш мене? — запитала тоненько й запопадливо.
Він зрозумів, про що вона благає, похитав головою.
— Ти звідки прийшов? Хочеш напасти на наш град? — уже стояла перед ним, зазираючи у вічі.
— А ти чия? Град далеко? Там багато воїнів? — аж вичавлював з себе слова, яких навчав його Монь. Важко вимовлялися вони, десь далеко їх треба було вишукувати, тому й голос уривався, хрипко бринів.
Дівчина у відповідь лише пересмикнула худенькими плечиками, закинула в’язанку за спину, кивнула йому, припрошуючи за собою. Спочатку намірився гримнути, бо вона й гадки не мала відповідати йому, але гніву зовсім не мав у серці. Може, вперше за багато днів спокій і відмежованість од світу, де були пожежі й криваві січі, охопили молодого ярла. Почувався не грізним воїном, нещадним месником, який добувся до цього невідомого краю, щоб пролити кров свого ворога, а просто хлопцем, який поспішає назирці за дивним створінням із тоненьким голосом. Звідки воно з’явилося? Чому перепинило йому шлях? Куди заманює?
Вийшли до хижі, обнесеної низеньким тином. Білі стіни, насунута майже на маленькі віконця стріха, двері вузенькі, куди може протиснутися лише таке гнучке створіння, як ця дівчина. То оце вона тут мешкає? Звідси виходить на галявину, аби сплести з квітів собі корону та назбирати хмизу? А може, вона і є королевою лісовиків, які ось-ось з’являться? Ольг хапається за меча, ніздрі ледь горбкуватого носа хижо тремтять. Готовий до відсічі. А дівчина тим часом скинула ряднину, присіла біля складеної з грубезних каменів грубки, хмизиною заходилася порпатись у попелі, викотила кілька жаринок. Підсунула ряднинку з хмизом, добираючи найсухіші гіллячки, ламала на маленькі цурпалочки, примовляла:
— Гоп-ля, гоп-ля… трісь!..
Молодий варяг теж стиха повторив оті вигуки,’ ЇХ’ легко було вимовляти, вони самі злетіли з вуст.
В очах дівчини з’явилися веселі іскорки. Потім, затуливши долонею рота, вона стримано захихотіла. Ольг дививсь якусь мить на неї спантеличено, а потім теж гучно зареготав. Так уперше почув свій сміх. І це вже ніби був не син варязької землі, холодної і непривітної, а хтось інший, безтурботний, засліплений сяянням сонця. Сів біля неї, тицьнув себе в груди:
— Ольг… Ольг…
Вона боязко торкнулася пальчиком його руки, повторила:
— О-о-о-льг… О-о-о-льг… — а потім, кинувши на нього пустотливий погляд, протягнула: — О-о-о-лег… О-о-о-лег…
Він не дуже здивувався, що вона так вимовляла його ім’я, бо вже чув його від Моня. Нехай, якщо їй До вподоби… Дивився очікувально. Вона показала на себе:
— Я-я-на… Я-я-на…
У нього вийшло:
— Ия-я-на-а… И-я-я-на-а…
Вона теж не образилася, хоч й спробувала навчити правильно вимовляти, навіть губи витягала, а далі вже не наполягала, зрозумівши, що саме так звучить її ім’я у тій землі, звідки прийшов оцей білявий воїн.
Отак і сиділи вони навпроти, кличучи одне одного на ім’я, ніби перегукуючись через річку з далеких берегів. Те, що діялося з молодим варягом на високому пагорбі, на заквітчаній галявині, серед пахучих лип, було дивним і незрозумілим. Хіба лагідність сонця, безшелесне пурхання метеликів, незвичайність з’яви чорнокосої русинки могли розтопити лють і невситимість помсти? Ні, вони не зникли, не розвіялись, але існували не в ньому, а десь поруч, розкришені на скалки, мов після удару бойовою палицею по благенькому щиту. Відчув, що будь-якої миті знову може наповнити ними груди, так, щоб аж м’язи зсудомило. Але ж тоді все згине навкруги, точніше, набере інших барв.
Ох, як хотілося йому побути ще якусь часинку в невідомому досі світі, безтурботному й мінливому, посидіти біля хижі, дах у якої з зеленого гілля й яка мовби плине у сонячній повені. Снується, бринить голос, то тихий, то дзвінкий, зітканий із слів, багато з яких уже зрозумілі.
Смагляві руки, тоненька шия. З далекої далини, мов крізь пелену дощу, зринув образ Рогніди з хутора Скеррів, але нічого не сколихнув у душі. Чому це так, ніби давно-давно було те свято, присікування Скольда? Хто зробив, що час так подаленів? І неначе сталося все те не з ним? Тільки зараз, у цю мить він відчуває себе, своє тіло, серце, яке раптом починає гупати, аж підкочується під горло, то зникає. Ольг чув від батька, досвідчених воїнів, що в далеких землях треба остерігатися духів. Вони можуть витворяти з чужинцями все, що їм заманеться. Скажімо, запаморочать голову войовнику так, що він не відає, на якому світі, де ворог, звідки очікувати нападу. Заведуть у хащі, де людина й згине безвісти, віддадуть у пащеку хижому звіру. А ще можуть змусити без вина нестямно танцювати, поки не впаде бездиханним. Ольг похитав заперечливо головою на снування цих думок: “Ні, він не такий. Його духи цієї землі не позбавлять розуму й пильності. Він усе бачить і чує… Не лише голос чорнявої Яни”.
Тим часом події на березі річки, де ярл залишив воїнів, розгорталися непередбачувано. Спочатку воїни насторожено й пильно роззиралися навкруги, дослухаючись до кроків свого ватага, який подався в зелені хащі, непроникливі й безмовні. Якийсь час молоді, дужі веслярі сиділи на лавах пригнувшись, поклавши мечі на коліна, пантруючи кожен порух гілки, ловлячи загостреним слухом найтихіший шерех. Згодом, як це завжди буває після пильнування, напруження потихеньку розвіялося, вони зачали перешіптування, перемови. А оскільки голоси мали молоді, сильні, стримувати які зовсім не звикли, то й окремі слова лунали досить-таки гучно.
