Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (читаем книги .TXT) 📗
Признатися, в першу мить я остовпів:
— Рабом?
— Так, пане. Бідним рабом.
Я почав відгадувати шляхи думок Арнака. Я непогано знав життя та звичаї північноамериканських індійців, і це допомогло мені тепер легше вникнути у світ понять моїх товаришів.
Первісні, напівдикі індійські племена, в тому числі, звичайно, і араваки, утворювали нічим не зв'язані общини вільних людей, які робили тільки те, що необхідно було для підтримання життя, одним словом, не знали тих складних форм праці, залежності одних людей від інших, що характеризують суспільство цивілізованих людей. Індійці, звичайно, захоплювали на війні полонених, але для того, щоб приєднати їх до свого племені на правах рівних з рівними або вбити для якихось темних релігійних обрядів. Рабства — принаймні такого роду, як наше, — наскільки мені відомо, у них не було, в Америці його ввели тільки європейці — і то надзвичайно грубою силою — на своїх плантаціях і в копальнях. У індійців не було також ніякого прислужування один одному, добровільного чи примусового, і тому для Арнака та Вагури ставлення відданого душею і тілом П'ятниці-слуги до Робінзона було чимось зовсім незрозумілим, неймовірним. Якщо П'ятниця протягом усього життя працював на Робінзона, то він — у прямому розумінні моїх молодих товаришів — був рабом білого пана, а якщо при цьому ще й тішився, то був не при своєму розумі.
Я зрозумів: для того, щоб досягнути мети і втягнути молодих індійців у роль П'ятниці, я змушений буду перебороти не одну перешкоду, та це не лякало мене. Навпаки, мене брало нетерпіння. Може, знов одізвалася гордість потомственого віргінця. Я стояв вище за молодих індійців своїм розумовим розвитком, досвідом, віком і прямо голою силою м'язів, не кажучи вже про переважаючу силу волі, — чому ж би не накинути їм своєї волі, не використати в своїх потребах?
Ще раз я змалював їм у привабливих барвах життя П'ятниці, пояснюючи якомога дохідливіше різницю між слугою з доброї волі і рабом. Хлопці слухали розгублені, замкнуті, в журній мовчанці. Розхваливши вдосталь позитивні якості П'ятниці, я звернувся до Арнака:
— На зразок Робінзона Крузо даю тобі нове ім'я. З цього дня зватимешся П'ятницею.
— Я Арнак, пане, — скромно відповів хлопець, злегка посміхаючись. — Арнак, а не П'ятниця!
— П'ятниця! — промовив я переконливо. — Сьогодні вмер Арнак, народився П'ятниця.
Він глянув на мене уважно, немов для того, щоб розгадати мої задуми. За хвилину запевнив мене з серйозним виразом обличчя:
— Ні, пане, Арнак живе!
— Неправда! — голосніше заперечив я. — Арнак перестав існувати. Ти П'ятниця — і кінець!
Хлопець, залишаючись при своєму, процідив зовсім спокійно:
— А-р-н-а-к, пане!
Його непохитна впертість дратувала мене. Вона була для мене чимось новим у характері Арнака, зовсім несподіваним. Звідки ж бралося стільки упертості в молодому червоношкірому?
Я вирішив добитися свого, хай навіть мені довелося б відшмагати його за непокірність.
— П'ятнице! — звернувся я до Арнака тоном наказу. — Подай мені цю тикву з водою!
Тиква лежала на землі за кілька кроків од вогнища.
Хлопець зрозумів, що це виклик. Завмер у першому ж порусі; в ньому з'явилося бажання робити наперекір. Глянув на мене твердим поглядом. Та, певно, у мене на обличчі відбивався внутрішній стан, і це застерегло його перед бурею. Обм'як. Підвівся, не поспішаючи підійшов до вогнища і приніс мені тикву з водою.
Я лагідно посміхнувся до нього. Ковтнув води.
— Дякую тобі, друже П'ятниця! — сказав я. Хлопець сів на своєму місці біля вогнища. Нервово пригладив волосся. Дивлячись у вогонь, пояснив мені чемно, але з обережним натиском:
— Арнак приніс тобі води, пане!
«Ти глянь, яка горда штучка!» подумав я з подивом, хоча брала мене злість.
Дощова пора минала, дощі переставали. Сонце, яке до недавнього часу опівдні світило на півночі, тепер поволі повертало над наші голови. Спека з кожним днем ставала більшою, страшнішою. Важкі роботи ми виконували тільки зранку, на світанку і після полудня, аж до сутінок.
Оброблене поле, моя гордість, принесло мені неповну радість. Кукурудза виросла така буйна і велика, що аж серце тішилося, зате ячмінь дуже підвів. Дивні речі діялися з ним. Мало того, що ріс мляво, — ледве піднявшись над землею, він, немов наляканий таким зухвальством, почав скручуватись, нікчемніти, всихати. Надії на те, що він виживе, не було. Для мене залишалося невідгаданою загадкою те, що ячмінь Робінзона Крузо так чудово ріс на острові і давав так багато зерна. У мене — повна невдача. Жаркий тропічний клімат був непридатний для вирощування ячменю. Хоч я розумівся на хліборобстві тільки в нашій Віргінії, а не в жарких країнах, але мені стало ясно, що ячмінь, рослина помірного клімату, ніяк не переносить тропічного сонця.
Зате моя кукурудза — як вона чудово розвивалась! Та коли виросла вища від людини і коли визрівали на ній плоди у вигляді качанів, набитих з усіх боків безліччю зерен, впала на наші голови неждана халепа. Всі крилаті і чотириногі нероби гострили собі дзьоби і зуби на моє поле і з неймовірною ненажерливістю викрадали урожай. Змінюючи один одного, ми пильно вартували спочатку зранку до вечора, а згодом — на протязі всієї доби, бо виявили, що й вночі на поле сходилися любителі кукурудзяних ласощів.
Вартував я нарівні з індійцями. Одного дня, саме в той час, коли я повинен був вартувати, мені треба було піти в ліс, де я поставив новий вид силець на зайчиків. Я доручив заступити мене Арнакові, який не мав у цей час роботи.
— П'ятнице! — гукнув. — Я повинен іти в ліс до силець. Постережи в цей час кукурудзу!
Впевнений, що хлопець послухає мене, я пішов. Повернувшись із лісу, я, на превеликий подив, застав його на тому ж самому місці, де й залишив.
— Чому ти не там, біля кукурудзи? — обурився я. Окидаючи мене впертим поглядом, він нічого не відповів.
— Може, Вагура на полі? — запитав я.
— Не знаю.
— Кукурудза без нагляду?
— Можливо.
Дикий гнів охопив мене:
— Що це означає? Я казав тобі йти туди?!
— Ні, пане.
— Що? Ні?! Ти до того ж ще й брешеш?! — гаркнув я.
Я весь кипів. Підняв руку, щоб ударити його по голові. А він, чекаючи удару, навіть не здригнувся.
Я не вдарив. У його очах поруч з упертістю я побачив жах і неначе прохання. Рука моя опустилася. Це була німа просьба не губити його. Я опам'ятався.
— Арнак, — промовив хлопець крізь стиснуте горло, — Арнак не бреше.
— Не брешеш? — стиснув я кулаки. — А хіба я не наказував тобі пильнувати поля?
— Ні, пане. Не мені.
— То кому ж, сто чортів?
— П'ятниці.
Потім тихше додав:
— Я не П'ятниця. Я Арнак.
Поволі відкривалися мені очі, я пізнавав закутки його душі. Ні, це не була звичайна впертість похмурого індійця.
БУНТ МОЛОДИХ ІНДІЙЦІВ
Минали тижні нашого спільного життя. Я дедалі більше переконувався, що індійці не мають відносно мене ніяких ворожих намірів. У всякому разі я не помітив нічого підозрілого. Скоріше навпаки: я викликав у них якісь побоювання. Часто ловив лякливі погляди, які вони крадькома кидали на мене. Не міг собі цього пояснити, бо наша спільна праця в цілому проходила в згоді, а думку про те, щоб дати їм нові імена, я, зустрівши таке небажання, швидко залишив.
— Чого ви боїтесь? — запитав я одного разу відверто.
Вони переглянулись і нічого не відповіли. І це мовчання було для мене достатнім доказом того, що я не помилявся. Я завжди був з ними справедливий, часто показував свою доброзичливість. Тому й дивувався їх неприязні.
— Арнак! — добивався я. — Ти старший і розумніший! Я хочу, щоб ти сказав, чого ви мене боїтесь! Тому що я білий?
Арнак зволікав з відповіддю. Був збентежений.
— Чи не та причина, що я білий? — наполягав я.
— Ні, не те, пане, — відповів нарешті. — Не зовсім те…
— То говори ж нарешті ясно, лиха година мені з тобою…
