Графиня - Лис Володимир Савович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
XXII
З того моменту, як попрощався з Венцеславою, я завважив, що світ сприймаю, мовби інакше, ніж досі. Коли наближався до аспірантського гуртожитку, раптом помітив, як незвично освітлена вулиця — світло просіювалося крізь дерева, ще безлисті, але вже вагітні передчуттям весни, наче обіймало їх і робило частинкою чогось невимовно таємничого.
Поближчали кілька зір, що проступали крізь хмари, а простір водночас немов розсунувся.
«Чи дістанусь я нарешті до своєї оселі?» — подумав я і раптом зрозумів, що мені не хочеться йти додому, а хочеться, аби цей будинок, в якому я жив третій рік, відсунувся від мене, аби мій шлях тривав далі й далі, хай навіть нескінченно.
То було дивне відчуття, пізніше я подумав, що передчував зустріч з Олесею, котра чекала мене біля мого під’їзду.
— Ви? — я справді страшенно здивувався, коли вона виринула переді мною.
— Я, — сказала вона. — Я, пане Віталію. Ви здивовані?
— Так, бо власне… — я поглянув і побачив, що її обличчя якесь аж перекошене — від страху, відчаю, ще чогось, дивно перемішаного. — Що трапилося, Олесю?
— Ви були з нею? — Олеся заглянула у вічі, голос її затремтів.
— З нею? З ким? — тієї миті я наче справді забув, звідки повертаюся.
— Я не знаю, як її звати насправді, — сказала Олеся. — Але знаю, що ця жінка дуже недобра. Бережіться її, пане Віталію.
— Заспокойся, — я взяв її за руки — холодні, як лід, та вона відразу їх висмикнула.
Вона відступила від мене — крок, другий, відвернулася. Я не знав, що казати. Звідки вона дізналася про мою зустріч з Венцеславою? Сказала сама Венцеслава? Вона стежила за мною? Гм, невже її почуття до мене зайшли так далеко?
— Я знаю, ви мені не повірите, — сказала Олеся тихо, хрипко, наче боялася, що нас хтось почує. — Можливо, ви й маєте рацію, що не повірите. Саме так — ви будете щасливі, коли не повірите дурній дівчині, книжковому черв’яку, дурепі, яка вас чекала…
Вона рвучко повернулася і швидко пішла. Далі побігла. Ось уже її поглинув пізній, ще досить холодний березневий вечір. Я постояв ще трохи і відчинив двері до під’їзду. І вже підіймаючись сходинами, раптом почув тихий сміх. Я спинився, і сміх стих. Почулося? «Я ж не винен, що вона в мене закохана», — подумав я про Олесю і став підійматися сходами далі. Сміху не було чути. Та мене мов обсипало приском. Голос… Голос належав Олесі. Так одного разу вона засміялася, коли я на каві розповів їй анекдот.
Удома я чомусь відчув, що мені не хочеться вмикати світло, не хочеться роздягатися. Я довго сидів у кріслі, огорнутий темрявою. Поступово до мене верталися чари сьогоднішнього вечора. Спочатку я наче знову опинився в тому залі, де ми сиділи з Венцеславою. Я побачив її зовсім поруч, насолоджувався порухом її вуст, хоч і не чув, що вона каже. Мені страшенно захотілося, аби цей вечір повернувся. Або швидше настав ранок. Так, я не зможу заснути. Не зможу. Може, встати і пройтися містом? Нехай, віднині я не боюся ночі. «Не боюся ночі», — повторив я подумки.
І тут я знову почув тихий Олесин сміх. Він залунав зовсім поруч, та майже відразу став даленіти. За якийсь десяток секунд він зовсім розтав у темряві. І тут я відчув, що я страшенно стомлений і ось-ось засну прямо в кріслі.
XXIII
— Пане управителю, хтось приїхав до маєтку, — сказав мій слуга Лаврін.
Я виглянув у вікно і побачив, як спинилася карета біля воріт, як з неї виходить високий чоловік в елегантному чорному пальті. У мене ще добрий зір, я здатен угледіти качку, яка летить на чималій висоті під хмарою, принаймні за версту від місця засідки, а тут до воріт було якихось півсотні метрів. Тож, виглянувши у вікно, я впізнав… Так, я впізнав чоловіка, який вийшов із карети, смикнув за борти піджака, і, не чекаючи лакея, сам відчинив ворота, що вели до палацу. У свої володіння вступав, повернувшись із далеких мандрів — аж із-за океану, граф Едвард Ловига. Постарілий, вже не такий стрункий, як колись, але він, той самий, він, мій пан…
Як і належало, я кинувся йому назустріч. Я припав до його руки. Рука пахла духами і ще чимось незнаним, начеб запахом моря; я раз був біля моря, бачив, як котяться морські хвилі, а зараз намагався не думати, що чекає мене далі.
— Як я радий, ваша милість, — кажу я. — Радий, що ви щасливо повернулися.
— Бачу, — сміється граф. — Ти весь аж трусишся з радості. Сподіваюся, що мій маєток цілий, що ти не розорив його зовсім?
— Що ви, що ви, ваша милість, — шепчу я.
Ми вирушаємо до маєтку — граф попереду, як і належить, я позаду. «Стільки років сподівань, стільки надій, і все марно», — думаю я. Авжеж, я сподівався, що він таки не повернеться. А він лише постарів, посіяв у густу чорну шевелюру сиві волосини й повернувся. Виник бозна з якої безвісти через цілих вісімнадцять років. Що він робив і де був, чому його не поглинуло море, не вбили індіанці у тій далекій, загадковій, небезпечній Америці? Я знаю, я вже відчуваю, що ми крок за кроком наближаємося до біди, до моєї загибелі, до чогось страшного і дикого, до кінця світу, і як уникнути всього цього, не знаю, не знаю, не зна…
«Дорогий Віталію, приїхати я не зможу, тому посилаю тобі цього листа. Ти справді дорогий мені, я згадую наші зустрічі, ти казав, що я виникаю невідомо звідки і зникаю невідомо куди. Я зараз біля моря, найняла квартиру в маленькому сільці, що притулилося до гір. Поруч пансіонат, а в тому пансіонаті відпочиває один чоловік, з яким тобі незабаром належить познайомитися. Той чоловік — учитель малювання з того самого містечка Густий Луг, де відбувалися відомі тобі події.
Я спускаюся до моря, вдихаю його запах, море лащиться до моїх ніг, я гладжу його рукою, наче кошеня. Й пишу, пишу, пишу, переношу на полотно хвилі, лише хвилі, лише воду — синю, зеленувату, прозору і помутнілу, щось у цьому є, у мене якась затятість до хвиль.
Ти здивований, Віталію? Так, я художниця, я тебе дурила, коли казала що я якийсь там мистецтвознавець, історик чи що там ще…
Я думаю про тебе, про твою роль у моєму житті, про твоє кохання до мене, про мої почуття до тебе, яких нема, а я хотіла, щоб вони були, — от у чім біда.
Тут, біля моря, ми вдвох, тут я відпочиваю зі своїм нареченим, так, у мене є наречений, якого я теж не люблю. Наберися мужності і читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».
— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.
— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?
Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.
— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.
— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?
— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.
— Про мене?
— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.
— Що?
Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.
— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?
