Графиня - Лис Володимир Савович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Віталій Романович? Добрий вечір.
— Добрий вечір, — відповів я, намагаючись водночас пригадати, хто б це міг бути.
— Ви мене не знаєте, — складав звуки у слова цей приємний голос. — Але можна сказати, що певною мірою ми колеги. Я цікавлюся історією, а мені сказали, що ви пишете дисертацію по малих містах і брали книжку Томаша Косарека…
— Так, — сказав я, бо моя невидима співрозмовниця зробила паузу. — Так, брав.
— От про неї я, власне, хотіла б поговорити.
— Про що саме?
— Багато про що. У мене є деякі міркування щодо описаних подій. То ви згодні зустрітися?
Відверто кажучи, мене взагалі-то не дуже й зацікавила та книжка. Якийсь божевільний колись у позаминулому столітті в маленькому містечку вбивав чи то душив собак? То й що? Якщо це не вигадка, то все одно для мене, як для історика, цінність цієї оповіді була майже нульова. Не станеш же в дисертації писати про таємниці загибелі собак у Густому Лузі замість характеристики його суспільного й економічного становища… Хіба що… Хіба ця незнайома «любителька історії» знала щось нове про події в Густому Лузі. До того ж… До того ж, мені таки сподобався її не просто приємний, а красивий, ба, навіть хвилюючий голос. Було в ньому щось вабливе й таємниче, але не лише це. Голос мовби огортав мене тонкими невидимими павутинками, з яких було так легко виплутатися, але не хотілося цього робити. Я ще не знав тоді, що те павутиня висить над краєм урвища.
— Я згоден зустрітися, — сказав я. — Де й коли?
— Де вам буде зручно. Навіть зараз.
— Зараз?
— А чому б і ні? Ще ж не пізно.
— Справді, чому б і ні? — якось механічно вимовив я.
Вже пізніше я усвідомив, що мене із самого початку розмови почав притягати цей голос — ніжний, начеб вкрадливий і в той же час несміливий, він мовби розставляв невидимі пастки, але його власниця сама ж боялася в ті пастки потрапити.
Власниця голосу виявилася до того ж симпатичною, більше того — вродливою дівчиною. Чорний гольф, який щільно облягав її не тендітне, але струнке і, відчувалося, прудке дівоче тіло, тільки підкреслював цю вроду — не викличну, дивну, а наче заспокійливо-притягаючу, хоч і бентежну, суміш чисто слов’янських рис з ледь вловимими, але від того ще привабливішими азійськими — наче з далекої-далекої глибини промовляв, намагаючись вдивитися у сучасний світ, забутий усіма її предок.
Вирушаючи до бару «Нірвана» майже в центрі Києва, я позичив на всяк випадок у колеги-аспіранта про запас до своєї скромної суми (нашкріб двадцять сім гривень) ще десятку. Але вони виявилися непотрібними — незнайомка вже при початку нашої здибанки попередила, що оскільки призначила зустріч вона, то вона й пригощатиме, і не треба комплексувати, на Заході так прийнято давно.
Дівчина замовила вино, сир, шоколадку і сік. Спитала, чи я не хочу кави, бо вона останнім часом намагається відучити себе від шкідливої звички пити каву ввечері. Коли я відповів, що теж відмовляюся від цього шкідливого напою, засміялася (стиха, начеб крадькома від самої себе) і сказала, що я врятував її від спокуси порушити обітницю. Словом, вона вела себе якось так просто і невимушено, навіть без тіні фальші, що вже за десятки два хвилин, котрі так непомітно спливли з часу нашого знайомства, мені здалося, що я знаю цю дівчину давно, не міг її досі не знати. Наче вочевидь матеріалізувалася моя потаємна мрія про знайомство саме з такою дівчиною, можливою супутницею життя — простою і в той же час ерудованою, без комплексів, але не вульгарною.
Ми пили червоне сухе вино, між її повільними маленькими ковтками пропливали не хвилини, а години і дні, мінялися пори року, я раптом збагнув, що зовсім не слухаю її, що слова пропливають так само кудись повз мене, як і час, як і все, що вмістилося в цьому часі. Я розчинявся у словах цієї дивної дівчини, смакував їх, як вона вино, хоч зміст їх ставав усе більше недоступним.
— Ви мене зовсім не слухаєте, — зрештою сказала вона.
— Навпаки, — заперечив я.
— Що — навпаки?
— Все навпаки, — сказав я. — Геть усе навпаки, що ви казали. Але якщо ви хочете, то ви маєте рацію…
— Он як? — Вона раптом засміялася. — Ніколи не бачила чоловіка, який би так швидко сп’янів од такої мізерії сухого вина.
— Не вина, — погодився я.
Вона подивилася на мене і не зацікавлено, і не сумно. Тієї миті мені раптом здалося, що вона знає наперед, що з нами далі буде.
Втім, я не помилився. Але про те, що я не помилився, довідався згодом, недавно, наприкінці літа. А тоді…
— Не будьте банальним, — сказала вона тоді. — Ви значно розумніший.
— Дякую, — сказав я і подумав, що моя поведінка, слова, їх трактування віднині навряд чи мають якесь значення.
Я зрозумів, що просто закохався.
Того вечора ми ще посиділи годину, а може, й дві, а швидше й цілих три. Після кількох тем розмови — література, мистецтво, історія — добралися ми й до книжки Томаша Косарека. Тут я нарешті дізнався про справжню причину зацікавленості моєї чарівної співрозмовниці книжкою і тими давніми подіями. Виявляється, її звали Венцеславою, саме так, як графиню Ловигу.
— Ви знаєте, я колись ще в дитинстві питала маму, чому вона дала мені таке дивне ім’я, — сказала Венцеслава, ледь помітно хвилюючись. — І мама сказала, що зробила це на прохання бабусі. Начебто була вона колись у ворожки, і та нагадала їй, що в дочки бабусиної народиться також донька і, аби вона була щасливою, потрібно назвати її Венцеславою. Тоді мовбито пощастить вийти дуже вдало заміж, інакше ж — чекає в житті багато неприємностей. Знаєте, мабуть, в бабусиній голові міцно засіло те ворожчине дивне пророцтво. І вона взяла з моєї мами слово, що буде її донька неодмінно Венцеславою.
— А вам самій подобається це ім’я? — спитав я.
— Уявіть собі — так, — відповіла Венцеслава так само просто. — Ще в дитинстві я гордилася, що ні в кого нема — ні в нашому домі, ні в класі — такого гарного і загадкового імені. Хоч один мій однокласник за нього й дражнив мене полячкою.
— За Венцеславу! — сказав я, беручи фужер до рук.
— Тільки не за мене, а спочатку за іншу, — сказала дівчина, яку я подумки ніжно назвав Славцею, Славунькою. — За графиню Венцеславу!
— Ви пропонуєте випити за графиню?
— Авжеж, — посміхнулася вона. — Якби не графиня Венцеслава, ми б не познайомилися.
— Справді? — здивувався я.
Виявилося, що таки так, бо, як довідався, років два тому Венцеслава побувала у відрядженні в містечку Густий Луг, зайшла до тамтешнього музею і побачила портрет графині Ловиги. І здивувалася, що її зовуть так само. З того часу й почала збирати дані про свою вельможну тезку.
— Знаєте, я вже готова повірити, що ворожка не випадково дала мені таке ім’я, коли мене ще й на світі не було, — в очах у Венцеслави з’явилася дивна замрія. — Я навіть подумала, було: а може, ми спадкоємці графського роду? Але, на жаль…
За словами Венцеслави, вона за допомогою колишнього свого однокласника довідалася про існування книжки Косарека, він і допоміг її дістати через Олесю. Тепер вона, Венцеслава, дізналася про те, що і я прочитав цю книжку, і гадала, що я, може, знаю щось особливе про графів Ловиг і, зокрема, про графиню Венцеславу.
— На жаль, ні, — сказав я, — нічого особливого не знаю.
Я подивився на дівчину за столиком навпроти мене. І відчув, що боюся, вже боюся її втратити.
— Ви розчаровані? — спитав я, і почув, як мій голос ледь-ледь по-зрадницьки затремтів.
— Ні, чому ж?.. Навпаки, — відповіла Венцеслава і стиха засміялася.
У залі раптом зазвучала музика. Хрипкий голос француза Джо Дассена повідував світу про його почуття до жінки, яку він зустрів і боявся втратити, втратив і хотів повернути, про мінливу непостійність людського буття, яким треба насолоджуватися щохвилини, щомиті, а ми цього не розуміємо і роздумуємо про нього.
— Кажуть, він помер від розриву серця, коли покохав удруге жінку, яку вже колись кохав і покинув, — тихо сказала Венцеслава, і моє серце радісно забилося — я почув у її голосі хвилювання.
