Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
24.
Мені наснилися потрощені дошки, падаюча на голову цегла і чомусь злякані очі Ніни…
Вранці я пішов на службу раніше, щоб дорогою обстежити будову. Ще кроків за п'ятдесят помітив на дерев'яному настилі купу цегли. Спинився перед нею. Кілограмів шістдесят-сімдесят. Дощаний козирок проломлений і в отворі застряг залізний піддон. За два метри від огорожі починалася стіна.
З першого поверху піддон не кинеш, з другого теж. Я піднявся трапом на третій, не вимуруваний до кінця. Попід стіною стояло риштування. Вибрався на нього. Навколо купи цегли, корита із загуслим на камінь розчином, погнуті старі відра. Стіна якраз діставала мені до грудей. Пильно обдивився дошки. Ніяких свіжих слідів.
Ось місце засідки – воно навпроти пролому в дашку. На стіні подряпини; на риштуванні пара брезентових рукавиць. З висоти третього поверху добре видно трамвайну зупинку, ввечері освітлену ліхтарем. Кожний перехожий мов на долоні.
А коли б я йшов не по настилу, а збоку? Тоді б піддон із цеглою зробив би з мене криваве місиво. Підняти і штовхнути таку вагу під силу лише дужій людині. Тепер не сумнівався – мене хотіли вбити. Виходило, я натрапив на злочинців, зіткнувся з кимось із них під час розслідування. Хто ж він?
Подався в чагарі, куди втік зловмисник. Він мав для того доволі часу: кинув піддон і відразу дременув. Проте серед кущів нічого не знайшов. Спустився аж до лиману, до води. На березі сиділи рибалки – чатували над спінінгами і закидушками. Звичайно, на піску багато відбитків взуття, навіть босих ніг. Але який з них нападника? Мабуть, він побіг попід берегом або скористався човном.
Доведеться про засідку розповісти Скоричу й Махову, а самому відсьогодні діяти обачно. Пересторога не зайва. Ризикувати не варто, коли розслідування лише на початковій стадії. Мені понад усе хотілося довести справу до кінця. Отож пильнуй, Арсене. Я з вдячністю подумав про невідомого виконроба, який, дотримуючись техніки безпеки, спорудив настил з дерев'яним козирком.
З чагарів вибрався на подвір'я будови. Вагончики замкнені. Напевне, вона не охоронялася. Вирішив спочатку поїхати до психлікарні й розшукати там фотографа Личакова – Петра «Першого». Трамваєм, з однією пересадкою, дістався передостанньої зупинки на вулиці Пирогова. Неподалік – металеві ажурні ворота і замість хвіртки турнікет. За ними починалося подвір'я лікарні. Широка алея перетинала фруктовий сад, далі густий гай, порослий старими високими дубами, акаціями і платанами.
За кількасот метрів попереду старовинна двоповерхова довга споруда з невисокою вежею із шпилем у центрі фасаду. Перед ним квітники, голубі ялини і туя, лавки і бесідки.
Обіч широких, різьблених дверей парадного під'їзду табличка – «Обласна психоневрологічна лікарня». У фойє на мене пахнуло прохолодою. Я повернув у коридор ліворуч, як розповідав Махов, до канцелярії. Ось і приймальня.
Я недовго засидівся у кабінеті головного лікаря. Одначе ті п'ятнадцять-двадцять хвилин здалися тягучими годинами, по-справжньому тривожними від очікування телефонного дзвінка, який мав сповістити – пощастило нам чи ні. Лунало дзвінків достоту, і я щоразу завмирав, дослухаючись, стежачи за виразом обличчя Антона Віталійовича, аж» поки не глянув він багатозначно на мене, притакуючи у трубку співрозмовнику.
– Ну от, капітане, знайшовся ваш Личаков, – мовив. – Він у десятому відділенні. Це у правому крилі корпусу. Бажаю успіху.
– Яка у нього хвороба?
– Шизофренія. Між іншим, тяжке захворювання, яке характеризується стійкими змінами психіки. Насамперед – спотворення мислення, – популярно пояснив Антон Віталійович.
Спотворення мислення… Погано. Виходило, Личаков не міг нічого до пуття згадати й розповісти. А на що я сподівався? Сама назва лікарні не залишала ніякої надії на отримання від хворого зрозумілого свідчення. І все-таки розраховував на щасливий випадок, на тимчасове, навіть миттєве прояснення пам'яті у колишнього фотографа. Головне – він тут. Звичайно, для нього – це біда.
У десятому відділенні мене зустрів лікар – хирлявий, сивий, з уважними сірими очима.
– Верник Лаврін Самійлович, – відрекомендувався і додав: – Про вас мені дзвонив Антон Віталійович.
Ми пішли довгим коридором до ординаторської.
– Зараз усі на обході, – сказав лікар, запрошуючи кивком голови сідати. – Значить, вас цікавить Личаков?
– Личаков Петро Іванович, – підтвердив я.
– Я лікую його з 1950 року. Ось історія хвороби, – посунув до мене пожовтілий, грубий, пошарпаний зшиток.
Чорнило на перших сторінках аж вицвіло. Так, 1917 року народження, фотограф артілі «Прогрес», поступив іще в січні 1948 року, потім удруге – в 1949-му, і втретє – 16 вересня 1950 року, тобто майже два десятиліття тому. Отож його наступник Ламбуцький не помилився. Основні прояви хвороби: зниження активності, емоційне спустошення, маячня, галюцинації, короткочасні нервові збудження. Діагноз – шизофренія.
– Да, шановний, уже скоро піду на пенсію, – сумно похитав головою Верник. – 1 я постарів, і мої хворі. Раніше у Петра часто були афекти, а тепер – аутизм: активне відгородження від зовнішнього світу.
– Лавріне Самійловичу, пригадайте його маячню. Що у ній повторювалося? – запитав у лікаря.
– Кров, коси і фотографування, – відповів не задумуючись. – Фотографування збереглося й досі. Безперечно, причина захворювання – велике нервове потрясіння. Дивно: робота фотографа спокійна. І майстром був чудовим. У мене є наш весільний знімок. Наче вчора зроблений.
Кров і коси. Авжеж, коли розчленовували Кодолу, крові не бракувало, і, мабуть, Віра мала гарні, довгі коси. Невже Личаков убив її, свою прибиральницю? За що? Хто він насправді? Ті записи, пістолет «вальтер», коштовності…
– Скажіть, Лавріке Самійловичу, Личакова навідують родичі, друзі, знайомі?
– Коли він поступив, приходили якісь люди, напевне, з роботи. А вже років з п'ятнадцять наче ніхто не з'являється, не пам'ятаю. – І гірко додав: – У нас немало таких забутих хворих.
Я відзначив непевність його відповіді.
– Ви не ображайтесь, але мені треба точно знати, чи відвідують Личакова. Порадьте, з ким поговорити.
Верник спокійно (він взагалі вражав мене млявою розважливістю, яка немов заколисувала, присипляла) кивнув головою.
– Розумію вас. Варто попитати санітарок, медсестер. Особливо санітарок. Вони більше спілкуються з хворими, водять їх на прогулянки. – Лікар звівся. – Покличу вам нашого ветерана – Марію Софронівну.
Він вийшов з ординаторської. Я переглядав історію хвороби Личакова. У ній безліч незрозумілих медичних термінів. Оглядали його доценти й професори, кандидати й доктори наук, приписували різні препарати. Словом, лікували фотографа грунтовно, проте результат – нуль. Дійсно, шизофренія невиліковна. А у багатьох людей досить спрощене поняття про це захворювання. Таємниці мозку. Скільки ще їх не розкрито?!
Ось і санітарка, огрядна, висока немолода жінка з грубуватим обличчям, у білому халаті, який здавався затісним для неї. Її великі, дужі руки засмаглі, тому складалося враження, що жінка випадково, похапцем одягла халат, забігши до відділення з поля, де нестерпно смажило сонце. Стілець під нею жалібно зарипів. Я подумав: її, мабуть, не лякала маячня підопічних, спалахи нервового збудження.
– Маріє Софронівно, ви бачили відвідувачів Личакова?
– Личакова? – перепитала й замислилась. Спроквола сказала: – Траплялось, але дуже, рідко. Торік і позаторік, дай боже пам'яті, на прогулянці підходив до нього якийсь бородань.
– Бородатий чоловік? – не повірив почутому, бо відразу згадав висновок експертизи про кілька волосин, затиснутих у кулаці пораненого шофера Молостова, його слова «як Митутя».
– Еге, десь його років. Такий неохайний дядько… – Санітарка гидливо скривилась.
– Чому неохайний?
– Ну, костюм на ньому весь у плямах, брудний, старий кашкет, туфлі, наче якийсь прошак.
– А ви б його впізнали?
