Я, робот - Азимов Айзек (мир книг .TXT) 📗

— Звичайно, але де він?

— Внизу, в штреку. Далеко внизу. Ради бога, припини сіпати мене, поки не відірвав мені голови. Я тобі поступлюсь місцем, подивишся.

Пауелл змінив Донована й втиснув голову в отвір.

— Ми здорово бабахнули. Подивись на цих телепнів — чистий балет.

— Тільки без коментарів. Вони наближаються?

— Ще не можу сказати. Вони надто далеко. Зачекай трохи. Дай-но мені ліхтарик, спробую привернути їхню увагу.

Через кілька хвилин він облишив подавати сигнали.

— Безуспішно! Вони, мабуть, посліпли. О-о! Рушили сюди! Ніколи б не подумав.

— Слухай, дай мені подивитися! — гукнув Донован.

Трохи пововтузившись, Пауелл сказав: “Гаразд”, і Донован змінив його.

Роботи наближалися. Попереду, високо підіймаючи ноги, крокував Дейв. За ним в’юнилися шість “пальців”.

— Що вони роблять, хотів би я знати, — здивувався Донован. — Схоже на Віргінську кадриль, [2] а Дейв — на мажордома. Ще ніколи такого не бачив.

— Облиш свої коментарі, — буркнув Пауелл. — Вони ще далеко?

— П’ятдесят футів, і йдуть сюди. Ми будемо вільні через п’ятнадцять хви… Егей-гей! Гей!

— Що сталося? — Минуло кілька секунд, поки Пауелл оговтався від дивних вокальних вправ Донована. — Вилізай, дай і мені подивитися. Не будь свинею.

Він намагався відтягти Донована, але той вперто відбрикувався:

— Вони повернули назад, Грегу! Уже віддаляються. Дейве! Гей, Дейве!

— Чого надриваєшся, дурню! — крикнув Пауелл. Звук тут все одно не проходить.

— Тоді вдар по стіні, — задихано сказав Донован. — Візьми камінь і бий, щоб викликати вібрацію. Треба якось привернути їхню увагу, Грегу, інакше пропадемо тут.

Він замолотив по каменю, як божевільний.

— Стривай, Майку, стривай, — тряс його Пауелл. — У мене є ідея! Клянусь Юпітером, саме час вдатися до простого рішення, Майку!

— Що ти хочеш? — Донован знову втиснув голову в отвір.

— Пусти мене туди, швидше, поки вони далеко не відійшли.

— Що ти збираєшся робити? Гей, що ти хочеш зробити з цим детонатором? — Він схопив Пауелла за руку, але той рішуче випручався.

— Хочу трохи постріляти.

— Навіщо?

— Потім поясню. Побачимо спершу, чи щось вийде. Якщо ні… Тікай з дороги і дай мені вистрелити!

Мерехтливі вогники роботів віддалялися, ставали дедалі меншими. Пауелл ретельно прицілився і тричі натиснув на спусковий гачок. Тоді опустив ствол і тривожно втупився вдалину. Один допоміжний робот упав! Тепер було видно лише шість постатей з мерехтливим відблиском.

— Дейве! — невпевнено гукнув у мікрофон Пауелл.

Після невеличкої паузи почулася відповідь:

— Шефе? Де ви? У мого третього помічника розірвало груди. Він вийшов з ладу.

— Не звертай уваги, — сказав Пауелл. — Нас завалило під час вибуху. Тобі видно наш ліхтар?

— Видно. Зараз буду там. Пауелл сів і розслабився.

— Отак, друже.

— Усе гаразд, Грегу. Ти переміг, — тихо проказав Донован, і в його голосі забриніли сльози. — Низько кланяюсь тобі в ноги. А тепер розкажи до пуття про все, що сталося. Тільки не вигадуй.

— Гаразд. Річ у тім, що ми випустили з уваги найсуттєвіше — як завжди. Ми знали, що справа тут — в особистій ініціативі і що це завжди відбувається в критичних ситуаціях. Але ми дотримувалися думки, що вона настає після спеціальної команди. А чому це неодмінно має бути якась спеціальна команда?

— А чому б і ні.

— Слухай сюди. А якщо це певний тип команд? Які команди вимагають найбільше ініціативи? Які команди могли віддаватися у критичних ситуаціях?

— Не тягни, Грегу! Кажи!

— Я й кажу. Це команди, які віддаються одночасно шістьма каналами! У звичайних умовах один або два “пальці” виконують звичайну роботу і н” потребують безпосереднього нагляду за собою. Ця робота така ж звична для них, як, скажімо, наші рухи під час ходьби. А в аварійній ситуації треба негайно мобілізувати всіх шістьох роботів. Дейв мусив одночасно віддавати команди всім разом, і тут у ньому щось здає. Все решта — просто. Будь-яке послаблення ініціативи, — наприклад, коли прибувають люди на місце події, — і знову все стає на свої місця. Я знищив одного робота. А коли я це зробив, Дейв став подавати команди тільки п’ятьом роботам. Потреба в ініціативі зменшилася — і він став нормальним!

— Як ти додумався до цього? — допитувався Донован.

— Логічні припущення. Я їх перевірив на практиці, і з’ясувалося, що все правильно.

В навушниках знову прозвучав голос робота:

— Я тут. Ви протримаєтеся півгодини?

— Авжеж, — озвався Пауелл і повернувся до Донована: — А тепер наша робота буде проста. Ми перевіримо ланки й деталі, на які припадає більше навантаження при шестиканальній передачі команд порівняно з п’ятиканальною. Багато доведеться перевірити?

Донован прикинув.

— Гадаю, що ні. Якщо Дейв сконструйований так само, як і та дослідна модель, яку ми бачили на заводі, то в ньому має бути спеціальна координаційна схема: вона міститься в одній секції.

Він ураз підбадьорився:

— Послухай, це зовсім непогано. Лишилися дрібниці.

— Гаразд. Подумай над цим гарненько, а коли повернемося, перевіримо на кресленнях. А тепер, поки Дейв добирається до нас, я відпочину.

— Зачекай! Скажи мені ще одне: що це за чудернацькі марширування й вихиляси починалися щоразу, коли роботи витрачали здоровий глузд?

— А-а, це? Не знаю. Хоч є одне припущення. Пам’ятаєш, допоміжні роботи були “пальцями” Дейва. Ми їх так і називали. Так-от я гадаю, що під час цих інтермедій, коли на нього щось находило, він починав ворушити пальцями.

Сьюзен Келвін розповідала про Пауелла і Донована незворушно, ніби байдуже, однак голос її теплів, коли вона згадувала роботів. Небагато часу забрала розповідь про Спіді, К’юті і Дейва, але я зупинив її. Інакше б довелося вислухати ще про півдюжини інших моделей.

— А на Землі хіба нічого такого не відбувалося? — поцікавився я.

Вона глянула на мене, ледь спохмурнівши.

— Ні, на Землі роботи не використовуються.

— Це дуже погано. Я хотів сказати, що ваші випробувачі — молодці. А може б, ви розповіли що-небудь з власного досвіду. Це ж ваш

ювілей. Скажімо, чи підводили вас коли-небудь роботи?

Вона почервоніла.

— Так, один раз роботи підвели мене, — промовила вона. — Боже мій, скільки часу відтоді минуло! Майже сорок років… Це був 2021 рік! I мені було тоді лише тридцять вісім літ. О-о… Однак мені не хотілося б розповідати про це.

Я почекав, і вона, звісно, передумала.

— А чому б і ні, — сказала вона. — Тепер мені це не зашкодить. Навіть і спогади про це. Я була колись така наївна, юначе. Не вірите?

— Ні, — сказав я.

— Була. А Ербі був робот, що вмів читати думки.

— Що?

— Єдиний у своєму роді. Десь була допущена помилка…