Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

- Я, бач, задумав писати дещо своє... а тим часом складаю собі свої пересвідчення, - промовив Дашкович несміливо.

- Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? - питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.

- Степане Івановичу! ти жартуєш... І ти ж належишся до категорії людей вчених, їй ж професор!

- Я професор божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив'язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!

- Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

- Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об'явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, і земля нас держить.

- Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.

- Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки - наші жінки?

- Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова [45] жінка не раз наминала йому боки.

- Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?

- Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.

- Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? - сказав Воздвиженський, сміючись. - Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.

- Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем'ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, - і передніше в українському плем'ї, а потім ідеї миру слов'янського... Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?

- Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов'яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса [46] й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! [47] А слов'яни... Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрі так довго турбували його душу.

- От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!

- І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? - сміявся Воздвиженський.

- А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка висока поезія!

Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.

- І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, - промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.

- Що це з тобою сталося?! - крикнув він.

- Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.

- Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.

- Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? - сказав їй на вухо Воздвиженський.

- А що? - спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очі.

- Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.

- Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

- Адже бачиш! Читаю.

- А це що? - промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.

- Книжка! хіба не бачиш?

- А чого ж вона обсмалена?

- А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.

- Щось воно та не так... Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?

- Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.

- Та нащо ж ви тут її смалили?

- Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! - сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.

- Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? - сказала Степанида, оглядаючи стіни.

- Нема, бо ти не почепила.

- Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба. Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи мені по правді, ти хочеш запагубить себе, чи що?

- Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!

- Та я так собі спитала... Завтра я поїду в лавру в пещери; їдь і ти зо мною, прошу тебе!

- Їдь сама! Чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?

- Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся богу.

- То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону богородиці.

- Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? - казав Дашкович. - А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в бога, хоч колись і моливсь богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.

- Здорова була, сестро! - сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.

- Здорова була, сестро! - обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.

- Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.

- Та мій не дуже-то вчений! Йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! - сказала Марта.

- І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті... Чогось змагались, порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку... Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.