Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
— І може бути, що вмер якраз на тому самому місці, де ти сидиш, — осміхнувся генерал, — бо, мабуть, отут, де ми тепер сидимо, було вікно, а коло вікна, певне, стояло його ліжко... Для твоєї декадентської фантазії це дуже вдячна тема...
— Він помер з малярії? — спитався студент лікар Аполлон.
— А з малярії... Тут малярія чинила часом такі страшні спустошення, що аж повірити важко... Якось... здається, в весну 1840-го року... шапсуги були енергійно затакували кріпость і щасливо вдерлися через кріпосні стіни в форт... То назустріч їм наші солдати, хитаючися, ледве могли підводитися з постелей і дивилися на ворогів каламутними, апатичними очима: ціла залога лежала в недузі, всіх знесилила кавказька малярія... Та от у «Споминах» генерала Філіпсо-на, що був тут у надбережній Черкещині за часів царя Миколи І, я читав, що дуже й дуже часто російські солдати самі перебігали до черкесів, робилися дезертирами, своєю волею йшли в черкеський полон, аби не зоставатися в малярійному форті, де їм грозила неминуча смерть од болотяної трясці. Генерал Філіпсон бачив навіть курей, які щоденно трусилися з тої клятованої пропасниці... Бо руські селилися, своїм рідним звичаєм, поблизу річки або деінде в низьких місцях... не так, як черкеси, що вміли добирати для людських осель сухіші, здорові ґрунти і що по нездорових вогких місцях держали хіба сади, городи та ниви... Та й узагалі тисячолітня або, може, трьохтисячолітня практика докладно навчила черкесів, якими способами треба боронитися проти місцевої тутешньої малярії... якої гігієни треба триматися...
97
З цього приводу розпочалася балачка на обов’язкову кавказьку тему: про малярію та як од неї встерегтися. Генерал, жартуючи, сказав, що російські панії на Кавказі і за ними їхня мама виробили собі короткий катехізис, де є три заповіді: не сідай спочивати на вогкій землі, одягай або напинай пальто, як сонце має заходити, і не пий непрокипі-лої води.
— Побачите, професоре, вона ще й вас силуватиме наче школяра, щоб ви затвердили цей катехізм та одповідали їй точно напам’ять, — засміявся він. — Але добре, що згадав про неї, час мені до неї вже йти... А ви собі тут зоставайтеся, погуляйте...
Лаговський і троє молодих Шмідтів зосталися й сиділи.
— Так отут, де ми безжурно сидимо, згасло колись поетичне життя: помер князь Одоєвський, «христоподібний» поет, як часом звали його... — задумливо вимовив Лаговський, дивлячись не на Шмідтів, а в голубу безкраю морську далечінь. — Ну, це тема, варта й когось кращого, ніж декадентів... Але вибачайте мої слова! — схопився він, звертаючися до Костянтина. — Я ж колись чув та тепер забув, що й ви сами — декадент...
— Нічого, нічого! Нехай Бог вам простить ваше глузування, — добродушно одборонявся той. — Це ви десь дуже загорділи з останніх рецензій на ваші твори...
— Яких рецензій? Я не читав!..
Костянтин показав Лаговському зміст двох рецензій на його оповідання й на збірку ліричних віршів. Обидві рецензії були голоси поважних критиків і дуже похваляли пись-менський талан Лаговського. Той сильно засоромився, як почув се од Костянтина.
— Зацікавлений рецензіями, — казав Костянтин далі, — я й сам пильно перечитав ваші писання, бо нема де правди діти: звичайно, як дививсь я на вашу вбогу, непоказну одежу, то думав собі, що ви — якийсь там учений бурсак, та й тільки... Ну, перечитав і по щирості скажу: у вас напрочуд гарний ліричний талан. Особливо оті кримські поезії.
— Перестаньте, дорогий Костянтине! — прохав його засоромлений Лаговський.
— Щаслива ви людина, — казав знов далі Костянтин, — йде вам слава за науку, йде вам слава через поезію. Tanto gi-ovane — egi'a tanto celebre19.
— Будьте ласкаві, Костянтине, не кажіть мені ніколи нічого такого! — аж розсердився Лаговський, весь спалахнувши. — Я не хочу знати, що я таке: я працюю над наукою — бо мені це дає втіху; я пишу вірші або повісті — бо мені це любо; але не хочу я знати, якого сорту мої вироби, — не хочу знати ані похвал, ані доган.
— Та чого-бо ви сердитеся? — добродушно дражнив його Костянтин. — Я ж не належу до тих черствих, непоетичних людей, яким ви гордо забороняєте своїми віршами читати всю свою лірику, повну поетичного огню, та й кажете, що в них серце не з воску, а з тіста:
Віск — отой розтане,
Як огонь пригріє.
Ви ж — неначе тісто,
Що з огню черствіє, —
продекламував він строфу із поезій Лаговського та й ненароком зустрівсь очима з Володимиром. У того раптом промайнув в очах ворожий вираз.
«Невже Костянтин оце шпурляє камінці на мій бік?» — сердито подумав Володимир.
«Володимир, здається, приклав цей вірш до себе, — блискавицею перебігла гадка в Костянтина. — Ну і нехай!» — зневажливо подумав він і голосно казав далі до Лаговського:
— А от, іще хотів би вам зробити увагу про ваші вірші. Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало... І взагалі весь ви — типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг — хіба це знов не щось декадентське?
4*
99
Лаговський запротестував. Зав’язалася довга спірка про те, як розуміти декадентство, та чому, приміром, Гейне не є декадент. Спорилися здебільша Лаговський та Костянтин удвох, а Володимир і Аполлон більше мовчали та слухали — от хіба іноді тверезий, розсудливий медик Аполлон докидав свої колючі, насмішливі коментарі на Костянтинову декадентську оборону, пособляючи таким чином Лаговсь-кому.
— Знаєте що? — надумався нарешті Лаговський до одного жарту. — Що декадентство не є поважне мистецтво, а є попросту дурниця й шарлатанство, се легко буде показати чисто емпірично, всім навіч. Адже декадентські вірші легесенько може написати будь-хто: кожен охочий і кожної хвилини, аби схотів... і на тему, на яку хочете — ну, приміром скажемо, на таку тему, як
Отложные абрикосы на эмалевой стене...
А для проби давайте сами зробімо отут декадентське «радение» та й складімо якусь декадентську поезію... Я нехай придумаю перший рядок... тоді ви, Аполлоне, швидше, не гаючись, придумайте якийся другий рядок, але не задумуйтесь! Кажіть вірш, який скоріше прийде в голову, байдуже, якого він буде змісту, аби формально виходив римований вірш!.. Тоді знов ви, Костянтине, не гайтесь, а складіть нашвидкуруч третій рядок, знов-таки не дбаючи про зміст і про логічність... тільки аби не задумуватись і не баритися, а казати вірш швидше і аби виходило під риму... А ви, Володимире, так само закінчите строфу.
Костянтинові з Аполлоном тая жартівлива гадка сподобалася. Тільки Володимир з холодною іронією одрік, що він не візьме участі в забаві:
— Бо я не поет: краще сидітиму простим свідком та й послухаю поетів, — вимовив він крізь зуби.
— Ну, музо! Приходь! «Кое странное пианство к пению мой глас бодрит?» — з комічним пафосом проголосив Лаговський архаїчне, псевдокласичне «стишилище» Тредьяковського, вдаючи, ніби на нього надходить од музи натхнення. — «Ну же, музо! Ну же, ну!..» — знов казав він за Тредьяковським...
Побледневшее дыханье... — урочисто одкрив він нарешті їхнє «радение».
Умирающей волны,—
підхопив Аполлон, студент лікар, що готувався до спеціальності — гоїти тих, хто вмирає.
Затаенного страданья Не приснившиеся сны, —
з великою веселістю швиденько докинув Костянтин. — А справді, добре виходить! — зареготався він.— Та й зовсім по-нашому, по-декадентському... Ну, тепер складаймо другу строфу, тільки перший рядок подам уже я, а не ви, щоб тон був мій. Ану: до-мі-соль-до-соль-мі-до! Ану:
Туберозы, иммортели... —
вимовив він,
...Замерзают — и поют, —
не задумуючись, хоробро підхопив і одрубав Аполлон.
...Полинявшие пастели Из фантазий что-то вьют, —
бистро докінчив строфу Лаговський. — Панове, — додав він, — ви зверніть увагу на той аж геніальний декадентський тур, який устругнув я... «Пастели», що пишеться з а,— це має бути малюнок, зроблений пастельними фарбами, pastello da pittori, — і ви, запевне, так і зрозуміли оцей мій вірш. Тільки ж не забувайте, що єсть російське слово «постели»... себто тії «ліжка», що на них сплять люди... Те слово пишеться з о, тільки ж повинно вимовлятися за законами російської фонетики достоту так само, як і слово «пастели», що пишеться з а. В такім разі наша поезія, в нашім уснім виголошуванні, набирає особливого, потайного, містичного настрою:
