Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Міністр чемно вислухав директора, покивав головою, і так само чемно відмовив.
- Ви недостатньо ще українізацією займаєтеся,- хтось канцелярського папірця йому підсунув із криводушною та геть несправедливою оцінкою гімназії.
Подякував кивком голови директор, але не став вертатися з порожніми руками додому, він просто сили не мав так вернутися і глянути у голодні очі колегам, а пішов до товариша міністра Петра Холодного, з яким його хтось і колись знайомив. Розказав йому все без прикрас: тут немислимо знайти викладача корінного, в гімназії – один німець другий поляк, третій росіянин, і жоден з них бодай кілька слів українською зв’язати не здатен. Але є вони добрі фахівці, головне, щиро сприймають нашу справу.
Петро Холодний,тимчасовий урядовець, що не тимчасове ім’я здобуде як славетний художник, взявся сам клопотатися – таки виклопотав, поїхав у Луцьк Власовський з піврічною платнею колегам.
Або знову ж свої, патріоти вельми великі, візьмуться переговорювати –переминати позаочі кісточки Власовського – колись брошуру до трьохсотліття дому Романових написав, а ще на якійсь святочній академії його бачили в одній ложі з воєводою Юзефським. Не терпів цього ніколи Левицький, і таким різким не часто доводилося його бачити. Спробуйте, казав, під нинішнім поліційним оком хоч половину тих відділень «Просвіти» відкрити, що вдалося Власовському. То ж таки його переважно клопотами постало Товариство імені Петра Могили, он уже перший номер журналу церковного «За соборність» готовий, а яку тільки ґрунтовну історію церковного життя з-під його пера слід очікувати, бо, здається, цей труд вже на завершенні.
З Олексієм Алмазівим ще в Подебрадах Модест Пилипович познайомився. Мало хто навіть знав на початках, що цей сорокарічний, уже посивілий чоловік за студентською лавою першокурсника – насправді генерал-хорунжий, ще у першу світову командував батареями і дивізіонами, отруєний газами і нагороджений мало не всіма нагородами того часу, аж до орденів Святого Володимира і Святого Георгія. А як тільки постала Армія УНР, до останнього цей генерал бився з червоними, з поляками і Денікіним.
Або отець Павло Пашевський, що нікому на пам’яті ще не знизив оцінки і вперто не помічає, як викликаний гімназист, зіперши підручника до спини переднього свого товариша, так шпарко і без запинки відповідає. Хто вгадає в цьому тихому і лагідному священику вояка УНР, учасника знаменитого Зимового походу, пораненого в боях, спочатку капелана Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, а потім призначеного Симоном Петлюрою начальником управи душпастирства – головним капеланом Армії УНР в чині генерал-хорунжого?
Пройшовши всю страдницьку путь з українським військом, отець Павло не зрікся своєї пастви, втрапляє у польське місто Каліш разом з усіма в табори інтернованих. Але й тут не киснув святий отець і не став чекати для себе світліших днів, склавши руки. За згодою міністра віросповідань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського, підтримавши командирів дивізій, організовує курси священиків, обирається головою Ради Братства Кирила і Мефодія та Братства святої Покрови. І тепер у багатьох монастирях, у різних куточках краю служать священиками його вихованці.
Так, пане Вось, може й жменька нас, невеличка вже зовсім та жменька української інтелігенції спочатку була, але он уже підросла цілісінька гімназійна паросль, яка знає справжню історію землі свої і зможе її заступити.
-І все ж налаштовану на ваш штиб інтелігенцію можна, не роззуваючись, на пальцях порахувати,- не здавався Войцех Вось і, відчайдушно жестикулюючи, звично пришвидшував мову; Модест Пилипович перестав слухати, лише мовчки дивився як його колега, мов вітряний млин у переджнив’я, розмахує руками – вітряк працює, крила його кружеляють, от тільки зерна на мливо за браком його не засипано…
12
Після балачки з полоністом уЛевицького ще довго, як з шпаркого морозу, не відтавала душа. Звісно, не від жмені із щільно стиснутими пальцями, що тицьнув йому Вось під ніс, і не від його красномовства кулеметної швидкості – бреше він, відродиться інтелігенція в краї, як жита по весні, коли зійдуть брудні, припалі цілозимною кіптявою сніги, он тільки з їхньої гімназії буде стільки добірного цвіту… Брав сум Модеста Пилиповича за побратимами своїми, яких вихори долі розсіяли-розмели по неймовірних світах. Хтось у Парижі, хтось у Відні, одні в Подєбрадах, інші в Варшаві, треті за хвилями океанськими…А ще над іншими, як над Матушевським, могильний хрест на чужій землі, під чужими далекими і колючими зорями…
Особливо за живе Левицького зачепили «журнальчики самопальні» - що тямить цей чолов’яга у відродженні національної преси, а як ширше глянути, то й всієї видавничої справи? Хай спробує ще яке покоління в якійсь державі винести на плечах те, що їм судилося,
Тоді, у січні 1908-го, вони зібралися у київській лікарні на вулиці Тарасівській з єдиною метою – треба щось робити з медичною термінологією. Осип Юркевич, Василь Королів-Старий, Михайло Орловський, як і Модест Пилипович, у влади значилися неблагодійними, тільки недавно випущені з «романівських дач».
-Як же ми можемо сподіватися на вкорінення української мови,- говорив Василь Королів, хитаючи в руці товстезний медичний словник, мов пробуючи його на вагу,- коли всі рецепти виписуються латиною, а історії хвороби ведуться винятково російською.
- Тут дискусії, звісно, не буде,- згоджувався Юркевич.- І є вже в наших колег чималі наробки. Але необхідне якесь особливо мудре редагування, воно має бути визнане медичною громадськістю, добрі мовники благословити… Якщо, для прикладу, астму перекладемо «ядуха», то згодяться, гадаю, усі. А ось азот пропонують писати «душець», аміак значитиметься як «смородець», амбулаторію як «прихідня»…Що з цього зберегти і ввести у майбутні словники, а що змінити – то ще чималий шмат роботи, і то такий, що не відкладеш на післязавтра.
- Воно то так, колеги, але буде наступна проблема,- додав від себе Модест Пилипович.- Добрі словники, як піднатужитися, можна мати вже за кілька років. Але де їх видавати? Знаю з власного досвіду, коли писав популярні брошурки про сухоти, коросту, пранці чи малярію. Де я тільки не никався з тими брошурками… То не хочуть друкувати, бо ж не на «общепонятном» підготовлене, то як бажання та розуміння є, але знов шрифтів українських кат-ма. У цю стіну, будьте певні, впремося неминуче.
- Треба своє видавництво, - уголос подумав Василь Королів.
Слово за слово, і дійшли згоди його зорганізувати, для початку скинеться кожен із тут присутніх по п’ятдесят карбованців. Не які гроші для об’ємної справи, але важливо почати – за орієнтир можна взяти недавно закрите владою кооперативне ростовське видавництво «Донская речь». Воно, хоч і мляво, але трохи друкувало твори українських авторів та мало наробки у розповсюдженні книги.
Ідея видавництва «Час», започаткована лікарями тоді на вулиці Тарасівській, не полишала глухою київську інтелігенцію. Поступово до гурту доєднувалися юристи, письменники, не стали цуратися ділові люди, небайдужі української справи, у «товариство на вірі» так записано було у паперах організаційну форму, що вельми тішило багатьох через кілька років вступило вже дві з половиною сотні киян і не тільки. З першої «складщини» вдалося видати таки з десяток назв вельми потрібної літератури, через три роки під силу стало ухвалити перший план видання «серйозної історичної белетристики», де немало прислужився Гнат Хоткевич. Далі почали налагоджувати ділові стосунки з провідними європейськими видавництвами, бо досі український видавець жив, мов на хуторі, переклади зарубіжних бестселерів українською були, та не видавалися.
