Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Становий подивився на Модеста Пилиповича як на заморське диво яке, що на віку не судилося досі бачити, навіть ковтнути не встиг, так і завмер зі шматком у роті.
-То ми вчотирьох у кумедію люд смішитимо? Тут, начебто, не Київ, і не Петербург, - поштмейстер лише крутнув головою так, наче щойно з річки випірнув і струшує оце воду.
Священик навіть не засміявся, хіба ліва щока смикнулася було, збираючись на подобу усмішки, але та не насмілилася навіть з’явитися.
-Кажуть британці, шо найкращий спосіб пізнати смак пудинга – з’їсти його,- підсмішки товариства не знітили і не збентежили Модеста Пилиповича. – А ви ж їсти не пробували, крихту яку бодай в рот не клали.
По тій мові взявся Левицький сам клопотатися. На подив усіх, вельми поштмейстера, що нудився по півдня, бувало, не маючи змоги бодай словом з ким перекинутися, молодь в драматичний гурток мало-помалу почала зголошуватися. Інколи, як гримувалися, то відчувалося в містечкових дівчат манірно красою перед парубками похизуватися, та й парубки у бажаннях недалеко втекли – те минуще, посміхався лише у думці Модест Пилипович, простимий юним літам прогріх, втягнуться потрішечки і з’явиться інтерес натуральний.
Зате, як оголосили виставу, то люду зібралося стільки, що біля входу мало не бились, охочим забракло місця, надто кмітливі вікна геть повиймали, і хоч так мали змогу дивитися; хлопчаки ж дерева навпроти обсіли, повмощувалися немов ті горобці, хіба тільки не цвірінькали.
Нахвилювався, звісно, Модест Пилипович, хоч дарма, публіка сприймала бачене з дитячою безпосередністю, тільки по сцені водила очима, щирими і наївними, беручи все дійство на цілковиту і беззастережну віру.
А як дійшло до кульмінації, то мало не вмер Левицький зі страху: героїня зустрічалася з колишнім коханим і в найкритичніший момент мала трагічно гукнути минулій любові:
-Убий мене!
Парубок, що істинно ввійшов у роль, підскочив до дівчиська з такою правдивою люттю, що спантеличена героїня, замість того, аби стати покірною жертвою, сама повірила у цю лють і нажахано відстрибнула та лаштувалася навтікача.
Модест Пилипович сперш за голову лише схопився, а тоді на мигах із-за куліс давай показувати: «Назад! Повторити!»
Знову розлючений коханий заносить над жертвою свого бутафорського дерев’яного ножа, і кохана вдруге не витримує, убік відстрибує.
А як втретє вже кинувся на неї коханий з ножакою, то з першого ряду раптом на цілісінький зал густий бас, з нетерплячкою і обуренням:
- Та голоблею ти її!
Щирості оплесків, непідробному захопленню глядача, здавалося, міг би позаздрити будь-який професійний театр.
Відтоді охочих ходити у драматичний гурток не бракувало. Навіть священик при зустрічі раптом забажав долучитися.
- Благе діло, Модесте Пилиповичу. Молодь куди рідше тиняється попід шинком… Беріть і мене до доброї справи – ламати кумедію на сцені мій сан, звісно, не дозволяє, але б у суфлери пішов залюбки.
Зате нажив собі Модест Пилипович несподівано ворога, одного-єдиного, зате затятого.
Прийшов до Левицького якось становий, що забув давно свої сумніви й нехіть, теж став вболівальником драмгуртка, і ще з порога сміється-сміється.
-Вітаю, Модесте Пилиповичу, на вас кляксу тут написали.
Становому чомусь слово «кляуза» частенько хотілося іменувати не вельми поштивою «кляксою».
-І що там? – глипнув на гостя Левицький.
- Так і так, мовляв, недозволеними кумедіями народ баламутять… Але ж це неправда, з чистим серцем відписуватиму: «Оного не наблюдалось, кумедия цензурой разрешена».
А як ішов згодом мимо шинку Модест Пилипович на виклик, то зобачив там дві підводи під вантаженням.
-І куди то зібралися так зарання? – перепитав у слуг, що на вози клали стільці, столи і ще якісь клумки.
- В сусіднє село переїдемо,- відказували ті.- Бо жалівся хазяїн, що вельми навар у нього впав, там тлустіший…
А ще встиг Левицький на мить зустрітися з поглядом шинкаря, що злодійкувато з-за вушака визирнув – поглядом колючим і злим, жадібним і ненависним, мов у вовка, в якого раптом з-під носа потягнули ще тепленьку, що парує і звабливо пахне, тільки йому належну свіженьку дичину.
Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, шо нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.
Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці в Київ, а військ Директорії хіба вп’ятеро більше уже в місто ввійшло, наказував тоді Петлюра:
- Не стріляти! Може домовимось спільно на більшовика іти.
Та де там… На листи Симона Петлюри Антон Денікін гонорово відказуватиме:
- Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна – не допустить відторгнення України.
Не послухався тоді генерал, то ж йому самому не стало «допуску» на російську землю,а не то українську - уже на французькій землі, на малесенькому прикупленому тут подвір’ї, дибав собі два десятки років, розводив курчат і пас гуси; видавництва чомусь відмовилися від перевидання його книг. Ця хворість страшна, думав Левицький, вже проникла в судини, батько того ж Антона Івановича Денікіна, що топив у крові 1863 року «вашу і нашу свободу», вік проживши на польській землі, так і не зміг говорити мовою того народу – це тим більш дивовижно було, що мати Антона полячка. І не меш чудувався Модест Пилипович, що Івану Денікіну, за плечима якого було вже сім десятиліть, таємно від жінки заманулося записатися на російсько- турецьку війну 1877-1878 років…Чи то люд цей Бог за гріхи які покарав, чи хтось навмисне виводить людську породу, де все світле й прекрасне, що є в народові російському, як і в кожному іншому, щомоці притлумлюється, натомість виплекується хапальний інстинкт жорстокої агресії та зажерливості на чуже. В цьому, насамперед, міркував Левицький, найбільша провина їхньої інтелігенції, що попустила таке витворяти з свого народу, страшна й невідступна кара настане за те, що забули Христове: не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього, ані домівки його, ані вола, ані осла…І що прикметно, миготять століття, змінюються влади, а виховання сатанинське лишається, від часів Івана Грозного та Петра І злим ворожбитом якимсь утримуване, Ще як в Міністерстві шляхів УНР працював Модест Пилипович, то показували йому копію стенограми виступу Троцького у Моссовєті перед черговою московською навалою. »В Україні, - не приховував Лев Троцький,- загальних труднощів, з якими ми зустрічаємося, значно більше, аніж в Великоросії. Чому? Тому, що робітничий клас в Україні ще слабкий, тому що українське куркульство значно сильніше. Український куркуль, який звик до зміни режимів, хоче грабувати і накопичувати все своєю вільною волею. Ось атмосфера в Україні, атмосфера, яка створюється світоглядом ситого осатанілого куркуля, що має під руками гвинтівку і зневажає комунізм… Український куркуль хліба не дає, а якщо пробують в нього взяти, він відбивається гвинтівкою, бомбою і саперними інструментами».
