Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Я стояла на березі - і мені здавалося, що мене кудись також несе із тим останнім плотом.
У бік берега крикнув один бокораш - але течія була стрімка. Не чути.
З тою дарабою відходило щось дуже рідне, вперте, норовисте. Щось обривалося стійке і незмінне. Наче мінявся життєвий уклад...
Мій дід Онуфрій колись недовгий час «водив» дараби потоком у одному з присілків Розтік. Коли я буваю на своїй праотеччині - на хуторах і зокрема, у Верхній Товарниці, уявити сплав лісу Товарницьким потоком сьогодні мені неможливо.
Але тато каже, що остання дараба цим потоком пройшла десь 1955 року.
ДОПИСАТИ!!!!!!!
...ЧИ СЛОВО ОБИРАЄ ТЕБЕ?
Мені мама «за язик не пряла», кажуть у Розтоках. Тобто я іноді можу добре говорити (що вже тут казати неправду!). «Така уперта буковинка! Її не перепреш», - робить мені комплімент через пресу сам Микола Жулинський.
Що є, то є! Отам у тих горбах такі вітри мене перевівали, такі сніги замітали, такі дикі кабанюри ікла показували, що хочеш-не-хочеш - негідників не боятимешся, та ще й упертим будеш - сам собі дивуватимешся (якщо знаєш, що маєш рацію). Ну, оту рацію - складеш долоні трубочкою, вдихнеш гірського повітря, та й крикнеш через горби і видолинки на повен голос: «Люди! Ви спите чи ви вивмирали? Чи ви ще жиєте?!» Дивися, та хто й прокинеться - озоветься!
А між тим, маючи крихту уміння говорити, я ніколи не виступала на мітингах. Політичних. Хіба на відкриттях музеїв, пам'ятників, мистецьких акціях.
Тому воно й не забувається: велелюддя у селі Димка Глибоцького району - на родинному обійсті Ольги Кобилянської у дні згадувань про неї; площа перед чернівецькою школою №23 (тепер гімназія), де встановлювали пам'ятну дошку Дмитрові Загулу - також моєму відомому землякові й ще одній жертві наївної віри у людські ідеали радянської системи. Очевидці стверджують, що замерзле тіло Загула «удобрило» вічні мерзлоти ГУЛАГу в загальній могилі. Без труни, зітхань і молитов.
Чомусь дуже гостро згадую свій поетичний ущипливий виступ із підтекстом 1986 року, на 150-ти річчі від дня народження буковинського просвітителя, поета і композитора Сидора Воробкевича у Чернівцях, на вул.28 червня, а також виступ на урочистому засіданні в Чернівецькому драмтеатрі з цієї нагоди. Пригадуєте, Гнатюкове «Заграй ми, цигане старий»? Тепер уже хрестоматійне «Мово рідна, Слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько - тілько камінь має»? Це все Воробкевич, з літературним псевдонімом Данило Млака.
1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.
Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді у Чернівцях. Дмитро Гнатюк і Михайло Ткач мешкали у Києві. Не-лауреат Іван Миколайчук ще мучився вимушеним творчим безробіттям і ще був живий, щоб його аж та-а-к святкували, як тепер святкують. І Назарій Яремчук ще був живий, і не лауреат. А покійний Володимир Івасюк був тоді під забороною. Ясно, що також тоді ще не лауреат.
Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.
Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.
Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського
партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова:
Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...
Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Нівалов був у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному заході за участі урядників від партії (а особливо його присутності) та на партійних зборах усіх рівнів. Це правда. Як і правда, що на партійних зборах заводоуправління Чернівецького машзаводу, єдиним україномовним (сказали би тепер) виступаючим був редактор газети «Машинобудівник». Тобто була. Мене не «скубли» за це, бо я - «поетеса». Ну, в робітничому колективі це, знаєте, як моя Даруся у селі, де надто язикаті Хвеськи. Але мене любили - бо я завжди на сторінках газети захищала робітників і час до часу «цапалася» з начальством. Переважним чином - через питання соціального характеру, приписки та крадійство. Як казав інженер Отто Богатир (родом із Вижницького району), «редактор наш стоїть за справедливість».
