З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Так що, повторюю, не в самій лиш казці тут була справа.

Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов'янського ареалу (досі її перекладали тільки слов'янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю — а значить, і власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії «Казки…» я вже, на жаль чи на щастя, не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама «вибирає» собі помічників — як вибрала «Казка…» перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів іще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах — писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства — тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…

Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься.

Березень 2005 року

Повернення до Ґрацу [67]

Мій дід, Іван Забужко, в юності мріяв стати лікарем. Студіювати медицину він гадав у Ґраці. Крім високої репутації тамтешнього університету, для такого вибору мали бути й прагматичніші причини: та частина України, звідки походить моя родина по батькові — Волинь, — у міжвоєнний період належала до Польщі, а в польських університетах для студентів-неполяків існували обмеження, ба навіть квоти, тож українці переважно їхали на навчання за кордон. І найчастіше, звісно, до Австрії — за традицією, що склалася ще перед 1918 роком. Але історія мого діда (якого я в живих уже не застала) виходить далеко за межі міжвоєнного пейзажу Східної Європи й складної драматургії тодішніх польсько-українських стосунків. Це історія про долю і вибір.

Дід Іван ніколи не поїхав до Ґрацу. Його батько, а мій прадід, вольовий і владний, як усі мужчини в роду, навідріз відмовився утримувати свого старшого сина на медицині: дід мав успадкувати батьківський земельний фільварок, і його без зайвих балачок послали до Чехословаччини — студіювати сільське господарство. Либонь, студіював він його все-таки непогано, бо до 1939 року фільварок під його рукою не тільки розрісся, а й примножився кількома новими: дід господарював із запалом людини, яка глушить себе роботою так, як інші алкоголем чи наркотиками, спав не більше п'ять годин на добу, і діти звикли, що в татовому кабінеті завжди горить світло. Про Ґрац він ніколи не згадував. А 1939 року прийшли більшовики — і маєток, задля якого дід пожертвував своєю мрією, перестав існувати. Земля моїх предків стала колгоспною.

Я знаю, як дід тужив за своїм Ґрацом. Знаю по тому, що коли його старший син, а згодом мій батько, вибрався на студії — вже по війні, до радянського Львова, — дід вирядив його туди, куди замолоду не дістався сам: на медицину. Батько ж, ні слова вдома не сказавши, повернувся зі вступних іспитів студентом філології. Пізньої ночі, не попередивши телеграмою, він пішки пройшов полем десять кілометрів від станції до дому, як у гарячці, — цілий час напружено міркуючи, як сповістити татові про своє свавілля. А підходячи до дому, обімлів: у глибині саду блимав у темряві вогник цигарки. Дід не спав, дід чекав.

— Ну що? — спитав коротко. — Вступив?

— Вступив, — зітхнув новоспечений шанувальник художнього слова.

— А… куди ти вступив?

(Про щось він усе-таки мусив здогадуватися, щось відчувати — чи, може, впізнавав у синові себе, вісімнадцятирічного, бачив, що той живить у мріях свій власний «Ґрац»?)

І мій батько, якому вилетів із голови весь, заготовлений на дистанції в десять кілометрів, полум'яний монолог, тільки й потрапив сказати, що правду, всю правду і нічого, крім правди:

— На філологію.

Дід умгукнув. Очевидно, прокручував в умі всі можливі наслідки почутого.

— Вчителюватимеш, значить, — зробив висновок уголос. — А може, й для преси їхньої писатимеш («совєти» довіку залишилися для діда — «вони», то була «їхня» влада і «їхня» преса). А знаєш, що ти собі вибрав, сину? Теж — усе життя мати діло з людьми. Тільки вже не з тілом, а з душею.

(Десь у той самий час на іншому кінці континенту, в Парижі, Камю дописував свою «Чуму» — з тією самою, нині вже затраченою вірою в те, що бути l'homme des lettres у нашому хворому світі — це й значить, бути лікарем, цілителем…)

— Що ж, — зважив дід, — Бог тобі в поміч. Тільки знай, що душу людині легше скалічити, ніж тіло. І якби мені довелось коли-небудь почути, що ти комусь скалічив душу… чи то обманом, чи кривдою… то знай, що я б тебе зараз волів бачити, — він змахом показав вогником цигарки, і той у темряві здався хлопцеві біблійним вогняним стовпом, — о-он на тій гілляці…

(По суті, це перифраз першої заповіді Гіппократа — «не зашкодь»: гадаю, з діда справді вийшов би добрий лікар, якби він свого часу наважився пересісти в чеських Подебрадах на поїзд до Ґрацу…)

За дослівність цієї розмови можна ручитися: батько щоразу переповідав її мені однаково, так, як вона на ввесь вік впечаталася йому в свідомість. Казав, що ніколи в житті йому не було так страшно, як тієї миті. Хоча відміряно йому було в тому житті всіх можливих страхіть, що випали на долю вкраїнської інтеліґенції його покоління: перед самим захистом диплома на нього чекав арешт, допити в ҐБ, потім шість років заслання в Сибіру, а пізніше, по щасливій історичній інтерлюдії хрущовської «відлиги» й буремних 1960-х, — знову, «по другому колу», допити в КҐБ, звільнення з університетської кафедри, позбавлення вченого ступеня, заборона друкуватися — словом, «заборона на професію». На ту саму професію, яку він обрав собі один раз, як і жінку, — і якій вірно служив за дідовим заповітом.

— Я ні про що не шкодую, — сказав він нам із мамою незадовго до смерти. І знову пригадав дідові слова, промовлені тієї ночі, тільки цим разом додав іще дещо. Коли він повернувся з Сибіру, дід уже був смертельно хворий, і вони тоді багато розмовляли — вже не як «старшин із молодшим», за ієрархією патріархальних династій, а як рівні: як двоє дорослих мужчин. І ото щойно тоді батько вперше почув від діда про Ґрац — про те життя, яке дід хотів, але не зміг прожити.

…Як дивно, думала я, блукаючи Ґрацом восени 2002-го — через вісімдесят років по тому, як цими самими вуличками міг блукати мій дід (от тільки — чи став би він тоді моїм дідом? чи не потекло б, бува, його життя по геть іншому руслу — з іншою жінкою, іншими дітьми, а чого доброго, й іншою країною?..), — як дивно, що це місто, котре в нашій родині от уже три покоління є символом «життя-яким-воно-мало-б-бути-але-не-відбулося», існує насправді, що воно реальне — домашнє й тепле, як спогад про дитинство, і пахне, як і належить пахнути дитинству, — гарячими каштанами, мандаринками і ґлінтвейном… І вже зовсім дивно, що мені випало опинитися в цьому місті — в фортеці на горі, звідки все його видно як на долоні, — зі своїм ноутбуком саме тоді, коли я почала роботу над «Музеєм покинутих секретів» — романом-сагою про тр и покоління однієї родини, чиї долі пов'язані між собою протяглими крізь ціле XX століття «підпільними» нитями — довготривалими, невидними в межах одного людського життя наслідками раз зробленого вибору [68].

З моїх щоденникових записів тих днів: