Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.
Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:
– То – найголовніше. Правда, дитино?
«Так», – кивнула Дора.
Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.
– От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!
Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. «Так, так», – закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі – віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне. Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.
– Не-е-е… боу… са! – вимовила те, чого самій ніколи не почути.
Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.
– Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…
Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:
– Дитино… Він знає, що ти… особлива.
Дора усміхнулася сумно, кивнула – добре. «Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!» – прочитала секретарка Дорині думки.
– Бо я бачила його очі, – прошепотіла Ганна Іванівна.
Ні восьмого, ні дев’ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав’ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам’яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.
Надвечір дев’ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала – знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором’язливо. Руки залітали:
– Як пройти до консерваторії?
Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.
– Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут… «Ти… Ти погана! – Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: – Ти… Ти погана!»
Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!
Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:
– Не-е-е… боу… са!
– Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, – нагадала секретарка. – Не затримуйся, дитино. Добре?
А Дора й забула по Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з’явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?…
Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.
Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.
Дора так і застигла. До Данка – метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:
– Я не приходив… Бо вчив твою мову.
Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:
– Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!
Відкриті карти
Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!
Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.
– Кажуть, Орест Матусов помирає, – мовила скорбно. – Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.
– Лікарі повідомили? – запитав байдужо.
– Віщунка попередила, – обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…
Макс тільки хмикнув:
– Планида…
Пані Женя здивувалася.
– Ти геть іншим з Брюсселя повернувся.
Макс прислухався до себе: так і є. Чонган таки трахнув його напівтверезими одкровеннями про друзів, армію, відсутність кохання, династичні амбіції і старенького астролога, що той напророчив китайцеві красну долю. Розмова не загубилася посеред згадок про смердючу ханшину, нудний Брюссель, блакить басейну, пожадливу чорношкіру хвойду і так би й залишилася супчиком із сумнівів – так варто? – якби перед від’їздом Чонган не розкрив головну свою таємницю.
– Тільки нікому… – сказав, відірвавшись від пляшки пива «Guinness», яким налаштовував себе на повернення до ненависного Детройта. – Якщо варіант з династією не виправдається, відлечу на запасний аеродром.
– Консультуватимеш лузерів, як просрати перший мільйон? – уїдливо запитав Макс.
– Навіщо? Татові гроші – чудово, а свої – краще! – нахилився до друга, прошепотів: – За рік 12 мільйонів в офшор перевів. Анджеліна стільки за Лару Крофт отримала.
Поплив…
– Мільярд! Мета – мільярд! А потім кіно зніматиму. Про кішок і Антарктиду.
Макс дивився на хитрого, розумного Чонгана: так вони і зараз, як колись, мчать по паралельних? Тільки Чонган, як і колись, на крок попереду.
– А правда ж, не хочеться продовжувати справи батьків?
– Ти теж своїх обсмоктуєш? – серйозно зацікавився Чонган.
– Дурник! – зухвало відповів Макс. – Я нині благодійні стю займаюся. Добрими справами.
Та зерно впало. І нині, повернувшись до засніженого Києва, одна думка їла мозок: гроші. Не подачки від вічно незадоволеного тата. Свої. Власні гроші. Багато. Дюк здивує усіх! Тато… Його не гідний шляхетного сина тато захлинеться обуренням, дізнавшись, що власні гроші Макс витратить не на хвойд, безглузді розкоші чи створення бюро стратегічного макроеконо-мічного прогнозування, про яке мріялося колись у Лондоні (маячня!), а заснує нову релігію, побудує вежу Добра власного імені, і тоді навіть руда жива, зрадлива Люба викине табличку з таємничими трьома словами і щезне з його життя! Чи повернеться. Із покаянням…
І Макс повірив – нічого тут не змінилося. То він врешті отямився.
Уява аплодувала: браво! Зчищала старі гріхи. Хлопчику! У тобі – тільки прекрасне! Усіх, хто дисонує, геть! Батьки? Вони тебе не народжували! Ти сам… сам у них народився! Хай дякують! Марта, Гоцик, Рома Шиллєр, Макаров – дурна голота, що стала свідками твоєї… невеличкої проблеми. Зігнути їх до землі, щоби й на думку не спадало у вічі заглядати. А більше ніхто… не бачив! Люба ж… потонула? Знати б точно.
– І я б до віщунки сходив… – мовив задумливо.
Пані Женя вухам не повірила. Метушливо поправила діамантовий хрестик на ланцюжку.
– То сходи… Знаю одну таку… Кажуть, Вангу переплюнула.
– Якось. При нагоді. Тепер інші справи маю, – відказав холодно, подався у фонд.
Август чекав. По тому, з якою спокійною гидливістю він простягнув молодому шефові долоню для привітання, Макс зрозумів: Закс у темі. Певно, вже сто разів переговорив із татом, спершу обурився, потім змирився, пропонував варіанти і врешті погодився на вимоги старшого Сердюка наділити Макса додатковими важелями у розподілі коштів. І що там татусь нам підготував?
