Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Та не інакше, — сказала я, по нетривалому роздумі.
Перші краплі заляпали по листю і хвої, одна впала мені на лоба, мокро й лунко, мов ляпас дала. Блискавка «сфотографувала» ліс, спалахом вихопила переплетіння гілок, петлі коріння, випнуті з-під землі, кола грибів, схожі у величезних капелюхах на гномів, що стали до танцю. Я згадала, як одного разу під час грози бачила величезну багатопалу долоню, простягнуту серед блискавок із неба — смирка-хапача.
— Максе, як тут щодо смирків?
— Ніяк, — відповідав той безтурботно. — Давно вже не було. І взагалі: чи не соромно магові боятися якихось смирків?
Ми йшли далі. Я міцно стискала свій посох — на двох магів навряд чи хто-небудь нападе, але смирк, наскільки мені відомо, нерозумний. Мізків у нього не більше, ніж, наприклад, у скарлатини.
— Виходить, лісовий народ скорився Оберонові?
— Не відразу. Кажуть, справу довершив сам Лісовий Воїн. Я, мовляв, старію та незабаром умру, а Оберон не дозволить скривдити наш народ. Щоправда, на той час половина лісових дівчат уже повиходили заміж у місті… Дівчата в них гарні, високі, з зеленим волоссям до землі, — у голосі Максиміліана почувся легкий жаль. — А хлопці й чоловіки — пеньки пеньками. Ну от, ми прийшли.
Чергова блискавка вихопила з мороку просто перед нами курган, який виростав із землі, вкритої шаром торішньої хвої. Я примружилася, подивилась нічним зором: курган було складено із замшілих брил, на його верхівці стояла, як мені спершу здалося, статуя. Тільки коли придивилась, я зрозуміла, що це дерево із прямим кам’яним стовбуром, невеличкою кроною та величезним корінням, яке обплітало курган, як вени обплітають старечу руку.
— Кам’яне дерево, — сказав Максиміліан. — Велика рідкість.
Грім накрив його слова. Я на мить замружилася — не зношу гучних різких звуків.
Дощ уже періщив щосили. Максиміліан затяг мене під розлогий кущ неподалік від кургану, на краю зарослої галяви. Навершя мого посоха спалахувало й гасло. Блискавки били одна за одною, небо рвалося з огидним тріском, я постійно з острахом поглядала вгору. Максиміліан зубами витяг корок зі своєї сулії; крізь дух мокрого лісу, запах грози й гнилизни пробилися гострі пахощі, які нагадували про щось лікарське.
— Чорнична наливка, — пробурмотів Максиміліан. — У місті її подавали в одному тільки шинку… Ех…
Він приклав горлечко до губів і кілька разів ковтнув. Облизався, перевів подих; на очі йому навернулися сльози.
— Максе, — мовила я тривожно. — Що ти робиш?
— Морально готуюся допитувати.
— Чому ти втовкмачив собі в голову, що треба обов’язково…
— А як ще до нього звернутися?
— Не знаю.
— А не знаєш — не давай порад!
Він ще раз узявся за пляшку й удух випив половину.
— Максе, — я нервувала дедалі дужче, — годі.
— Чому — годі?
Я чудово пам’ятала, як у нас одного разу ганебно зірвався шкільний вечір — бо компанія із сьомого «В» напилася в туалеті пива навпіл із горілкою. Побилися, хтось розбив скло голою рукою, довелося викликати «швидку». Звідтоді — й дотепер — ніяких вечорів у школі ніхто не проводить.
— Максе, ти пам’ятаєш ополченців, які перепилися з ляку? А чим ти кращий за них? Ти, великий чарівник?
Максиміліан скосив око на курган.
— І все одно ж не віддасть він мені цього меча, — пробурмотів тужно. — Брудна робота — некромантові. Меч — магові дороги. Як завжди. Усе по справедливості.
Він знову приклався до пляшки. Я піднесла посох. Маленька блискавка з навершя вдарила одночасно з громом над нашими головами. Пляшка розкололась, і наливка заюшила на чорні некромантові штани.
За мить він був уже на ногах. Я теж підхопилася, тримаючи посох напереваги.
— Ти мене образив, — сказала я, дочекавшись, поки втихне грім.
Його чорні очі перетворилися на щілинки.
— Ніколи не зневажала тебе за те, що ти некромант. Ти мене зраджував, підставляв — це було. Ніколи я не звалювала на тебе брудну роботу. Не бреши!
Вода лилася по його білому волоссю, по обличчі, по одязі. Цілу секунду я була впевнена, що зараз він на мене кинеться — і не знала, відіб’юся чи ні. Блискавки лупили без перерви, раптом одна з них із тріском застромилася в дерево на іншому кінці галяви, за двадцять кроків перед нами. Здалося, цілий ліс палає — так заревло полум’я.
Максиміліан відступив на крок. Його обличчя, інакше освітлене, здавалося висіченим із жовтавого мармуру.
— Ти забагато на себе береш, — — сказав він холодно. — Потім порахуємося.
Він повернувся до мене спиною, освітлений багаттям, покрокував до кургану. В мене засмоктало у животі — не передчуття навіть, а ціла впевненість, що так робити не можна, нічого не вийде й буде тільки гірше.
— Максе! Зажди!
Не обертаючись, він поманив мене рукою:
— Підійди. Адже це ти повинна просити в нього меч.
— Я?
— Чи ти не хочеш повернути Оберона?
Навколо кам’яного дерева стрибали чорні тіні. Здавалося, коріння ворушиться, звивається, чи то намагаючись вибратися з купи валунів, чи, навпаки, глибше в неї забираючись. Максиміліан зупинився перед курганом. Підняв руки. Його довгі пальці зігнулися, мов пазурі.
Тільки тепер мені стало по-справжньому страшно. Удари грому віддалилися, начебто потонули у ваті. Дерево палало, від нього займався підлісок. Краплі дощу сичали й випаровувалися, довга Максиміліанова тінь тремтіла на кургані — вона жила самостійним життям. Ліс наповнився кістяним скреготінням, дерева зробилися схожими на кістяки, мене залихоманило — а некромант складно ворушив пальцями, наче граючи на огидному музичному інструменті.
Земля здригнулася. У Максиміліана на мить підігнулися коліна, але він і далі робив свою чорну справу. Курган заходив ходором, засмикалося кам’яне коріння й раптом розсипалося дрібними крихтами. Кам’яне дерево перекинулось, розвалюючись на частини з жахливим тріском, і гуркіт його падіння зливався з громом над нашими головами.
Могила перетворилася на вулкан із чорним отвором нагорі. Звідтіля, як зі справжнього кратера, здійнявся стовп попелу, і на частку секунди я побачила при світлі полум’я обличчя, що піднімалося з-під землі — темно-коричневе, з міцно заплющеними очима, які нагадували сучки на дереві. Я позадкувала, Максиміліан теж зробив крок назад, і тут із розверстої могили кинулися назовні, як мені здалося, змії.
Їх було п’ятеро чи шестеро, вони здійнялися в повітря довгими блискучими пружинами, й тоді я побачила, що це не змії, а ланцюги. Крицеві ланцюги впали на Максиміліана й миттю його обплутали. Могила трусилася, розкочувались навсібіч брили, тріскотіли пом’яті кущі й поламані деревця. Мертве обличчя, що виринуло було з могили, зникло, й ланцюги ривком потягли некроманта на курган, до діри, під землю.
Ревло полум’я. У його витті й тріскотінні, у гулі вітру й дощу мені чулися злісні голоси: «Некромант! Некромант!»
Ноги піді мною розм’якли на кисіль. Я бачила, як Максиміліан підніс руки зі скорченими пальцями. Він чаклував; лопнув один ланцюг, другий, третій і четвертий потоншали, мов ниточки розтягнутої жуйки. Максиміліан перебирав пальцями, немовби дряпаючи повітря, і відповзав від могили, відштовхуючись підборами так, що летіли догори грудки землі та злежаної хвої. «Некромант! — дедалі голосніше шепотіли ліс, дощ і полум’я. — Некромант!»
Ланцюги, що лопнули були, зрослися наново, зімкнулись навколо його литок, захлиснули горло. Максиміліан чаклував; ланцюги рвалися й зросталися знову, каблуки некроманта шкребли по землі. Я піднесла посох, не знаючи, що робити; навершя горіло, перебиваючи світло пожежі.
Ланцюги волокли Максиміліана догори схилом кургану, до розверстої діри. Ліс за моєю спиною осудливо бурмотів: «Некромант!»
— Не займай!!
Уже не знаю, кому я кричала — курганові, чи лісу, а чи якому невидимому супротивникові. Рахунок ішов на секунди — якби я спізнилася на мить, Максиміліана затягло б під землю. Я вибігла на верхівку кургану по валунах, які танцювали під ногами, по кам’яних уламках, і заходилася щосили бити посохом по натягнутих ланцюгах.
