Людина-амфібія - Беляев Александр Романович (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Але ж тоді у вас були людські очі і руки.
Іхтіандр посміхнувся і потряс своїми жаб’ячими лапами.
— Їх можна знімати, — коротко відповів він.
— Я так і думав.
Індіанці з цікавістю стежили з-за прибережних скель за цією дивною розмовою, хоча слів вони і не чули.
— Ви любите Гуттієре? — запитав, помовчавши, Іхтіандр.
— Так, я люблю Гуттієре, — просто відповів Ольсен.
Іхтіандр тяжко зітхнув.
— І вона вас любить?
— І вона мене любить.
— Але ж вона любить мене.
— То вже її справа.
— Як то її справа. Вона ж ваша наречена.
На обличчі в Ольсена з’явився вираз подиву, але хлопець так само спокійно відповів:
— Ні, вона не моя наречена.
— Ви брешете! — спалахнув Іхтіандр. — Я сам чув, як смаглявий чоловік на коні казав, що вона наречена…
— Моя?
Іхтіандр зніяковів. Ні, смаглявий чоловік не казав, Що Гуттієре наречена Ольсена. Але ж не може бути молода дівчина нареченою цього смаглявого, такого старого і неприємного. Хіба так буває? Смаглявий, мабуть, її родич… Іхтіандр вирішив розпитати про все інакше.
— А що ви тут робили? Шукали перли?
— Правду кажучи, мені не до вподоби ваш допит, — похмуро відповів Ольсен. — І коли б я не знав дечого про вас від Гуттієре, я скинув би вас з баркаса, і на тому розмова скінчилася б. Не хапайтеся за вашого ножа. Я можу розбити вам голову веслом, перш ніж ви підведетеся. Та я не вважаю за потрібне приховувати від вас, що я справді шукав тут перли.
— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?
Ольсен кивнув головою.
Іхтіандр тріумфував.
— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.
— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.
— Ви так любите перли?
— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.
— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.
Ольсен знову ствердно кивнув головою.
— Отже, ви любите гроші?
— Що вам, власне, від мене треба? — вже роздратовано запитав Ольсен.
— Я хочу знати, чому Гуттієре дарує вам перли. Ви ж хотіли одружитися з нею?
— Ні, я не збирався одружуватися з нею, — промовив Ольсен. — Та якби й збирався, то тепер уже пізно думати про це. Гуттієре стала дружиною іншого.
Іхтіандр зблід і схопив Ольсена за руку.
— Невже того смаглявого? — злякано спитав він.
— Так, вона вийшла заміж за Педро Зуріту.
— Але ж вона… Мені здається, що вона любила мене, — тихо промовив Іхтіандр.
Ольсен співчутливо глянув на нього, не поспішаючи запалив коротеньку люльку і сказав:
— Так. Мені здасться, вона любила вас. Але ж ви у неї на очах кинулись у море і втопилися, — принаймні так вона думала.
Іхтіандр здивовано глянув на Ольсена. Юнак ніколи не казав Гуттієре про те, що він може жити під водою. Йому її на думку не спадало, що його стрибок із скелі в море дівчина може зрозуміти як самогубство.
— Минулої ночі я бачив Гуттієре, — промовив Ольсен. — Ваша смерть дуже засмутила її. “Я винна у смерті Іхтіандра”, — ось що сказала вона.
— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона… адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий, — я його одразу впізнав, — і запевнив її, що це він урятував її.
— Гуттієре розповідала мені про це, — сказав Ольсен. — Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?
— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.
— Як це сталося, — поволі промовив Ольсен, — я й сам не розумію.
— Розкажіть, що ви знаєте, — попросив Іхтіандр.
— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки, — батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.
— Цей самий? Зуріта?
— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.
— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий, — не міг стриматися Іхтіандр.
— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.
— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?
Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?
— Зробити це не так просто, як вам здається, — відповів Ольсен. — На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд. — Іхтіандр усе-таки не розумів. — Одним словом, цього не можна було зробити.
— Ну, тоді чому вона не втекла?
— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.
— Ви хотіли одружитися з нею? — запитав Іхтіандр.
— Одначе який ви, — знову посміхнувшись, промовив Ольсен. — Я ж сказав вам, що ми з нею були друзі. Що могло бути далі — не знаю…
— Чому ж ви не виїхали?
— Тому, що у нас не було грошей на переїзд.
— Невже переїзд на “Горроксі” коштує так дорого?
— На “Горроксі”! На “Горроксі” можуть їздити тільки мільйонери. Та що ви, Іхтіандре, з неба впали?
Іхтіандр зніяковів, почервонів і вирішив більше не ставити запитань, які показали б Ольсенові, що він не знає найпростіших речей.
— У нас не вистачило грошей на переїзд навіть на товарно-пасажирському пароплаві. А після переїзду теж були б витрати. Робота на вулиці не валяється.
Іхтіандр знову хотів запитати Ольсена, але стримався.
— І тоді Гуттієре вирішила продати своє перлове намисто.
— Коли б я знав, — вигукнув Іхтіандр, згадавши про свої підводні скарби.
— Про що?
— Ні, так… Розповідайте, Ольсене.
— Усе вже було підготовано до втечі.
— А я… Як же так? Пробачте… Виходить, вона мала намір покинути і мене?
— Усе це почалося, коли ви ще не були знайомі. А потім, наскільки я знаю, вона хотіла попередити вас. Можливо, й запропонувати вам їхати разом з нею. Нарешті, вона могла написати вам з дороги, коли б їй не вдалося поговорити з вами про втечу.
— Але чому з вами, а не зі мною? З вами радилася, з вами збиралася їхати!
— Я з нею знайомий понад рік, а вас…
— Кажіть, кажіть, не звертайте уваги на мої слова.
— Ну, так ось. Усе було підготовлено, — розповідав Ольсен. — Але тут ви кинулись у воду на очах Гуттієре, а Зуріта випадково зустрів Гуттієре разом з вами. Рано-вранці, перед тим як іти на завод, я зайшов до Гуттієре. Я не раз робив це й раніше. Бальтазар неначебто ставився до мене прихильно. Можливо, він побоювався моїх кулаків, а може, дивився на мене як на другого жениха на випадок, якби Зуріті надокучила впертість Гуттієре. Принаймні Бальтазар не заважав нам і тільки просив не навертатися разом на очі Зуріті. Звичайно, старий індіанець не підозрював про наші плани. Цього ранку я хотів сповістити Гуттієре, що купив квитки на пароплав і що вона повинна підготуватися на десяту годину вечора. Мене зустрів Бальтазар, він був схвильований. “Гуттієре немає вдома. І її… взагалі немає вдома, — сказав мені Бальтазар. — Півгодини тому до будинку під’їхав Зуріта в новенькому, блискучому автомобілі. От як! — вигукнув Бальтазар. — Автомобіль — рідкість на нашій вулиці, особливо якщо автомобіль під’їжджає просто до твого дому. Я і Гуттієре вибігли на вулицю. Зуріта вже стояв на землі біля розчинених дверцят автомобіля і запропонував Гуттієре довезти її до базару і назад. Він знав, що Гуттієре в цей час ходить на базар. Гуттієре подивилася на блискучу машину. Самі розумієте, яка то спокуса для молодої дівчини. Але Гуттієре хитра і недовірлива. Вона ввічливо відмовилася. Чи бачили ви таких упертих дівчат! — з гнівом вигукнув Бальтазар та й зареготав. — Однак Зуріта не розгубився. “Я бачу, ви соромитесь, — сказав він, — тоді дозвольте, я допоможу вам”. Схопив її, посадив в автомобіль, Гуттієре встигла тільки крикнути: “Батьку!” — їх і сліду нема.
