Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗
Вести Раду доручили Зимоборові, батькові красуні Зоряни. Сповнений власної гідності та значущості, він поволі підвівся зі свого місця, зробив крок уперед і, обвівши поглядом присутніх, вимовив своїм хрипким голосом:
— Славимо Даждьбога Сварожича, батька й захисника нашого!
— Славимо! — дружно підхопила Рада.
— Поважні присутні, члени Ради, шановні старійшини, — продовжував Зимобор. — Зібралися ми сьогодні із сумної нагоди. Горе впало на наше плем’я, — помовчавши, прокашлявшись, продовжив: — Славний син роду свого Велимир пішов дорогою у світ пращурів наших, пам’ять їм світла.
— Світла й довга пам’ять! — урозбрід повторила решта.
— Але пішов Велимир від нас не тому, що настав його час, а тому, що чиясь підла рука або руки обірвали нитку його життя. Обезголовили його рід.
Серед присутніх знову прокотився збуджений рокіт.
— І наш обов’язок — знайти тих поганців, які зважилися учинити цю чорну справу. Знайти й покарати, як вимагає того справедливість, — закінчив промову Зимобор і скоса зиркнув у бік братів.
— Відомо, що з Велимиром… мля-мля-млям… були два його сини, Ратибор і Чеслав. Нехай вони скажуть, що з… мля-мля-млям… батьком їх сталося, — прошамкав дід Божко, найстаріший зі старійшин.
Погляди членів Ради прикипіли до братів. Ратибор переступив із ноги на ногу, зніяковівши, відвів погляд. Чеслав же з викликом дивився в очі родичів.
— Повідай нам, Ратиборе, що сталося з Велимиром, — подав голос Колобор.
Ратибор спідлоба глянув на присутніх:
— Ми полювали, добули вепра, притомилися трохи, вирішили перепочити, а заодно й попоїсти. А потім зморило нас, видно, на сон. А прокинулися… дивимося: у батька ножі в серці стирчать… Тільки ми не знаємо, хто це зробив.
— Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут — два ножі одразу… Як таке могло бути? — не вгамовувався Зимобор.
— Брат же сказав: ми не знаємо як, — не витримав Чеслав. — А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.
— Хто?
— Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, — гарячкував юнак. — Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?
Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.
Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.
— Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, — заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору — дядьком.
Усі присутні ствердно закивали головами.
— Нехай кличуть коваля Тихомира, — розпорядився Зимобор.
На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.
— Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.
Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:
— Ну, так… — і замовк.
— Говори, Тихомире!
— Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, — закінчив Тихомир і важко відсапався.
Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.
— Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? — нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.
— А-а… Ну так… — задумався Тихомир. — Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… — розвів руками Тихомир.
— І більше нікого не бачили? — знову прошамкав дід Божко.
— Нікого… — простодушно відповів коваль.
Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.
— Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, — звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.
— Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! — було видно, що Ратибору важко далися ці слова.
— Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, — склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.
— У кого ж язик повернеться вимовити таке?! Нехай подивиться мені в очі й скаже! — вискочив уперед Чеслав.
— Охолонь, Чеславе, чоловіки гідні для того й зібралися тут, щоб розібратися та вирішити все по совісті, як і велять нам наші боги Великі, — зупинив хлопця волхв Колобор.
Рада затихла. Було видно, що всі присутні думають, але ні в кого з них немає готової відповіді або рішення.
— Ой, замудре! — почувся чийсь стурбований шепіт.
— І чого б ото хлопцям здумалося… мня-мня-мням… батька, що народив їх, до пращурів відправляти? От чого я не розумію… мня-мня-мням… Сказ на них який напав, чи що? — зненацька задумався вголос дід Божко, чи то розмовляючи сам із собою, чи то все ж таки ділячись думками з іншими.
— Таки справді недоладно якось виходить… — підхопив Сбислав. — Усі ми знаємо і Ратибора, і Чеслава. На наших очах хлопці виросли, змужніли. І нічого поганого за ними ніколи не водилося. Ну, може, хіба що гарячі занадто часом, особливо Чеслав. То це для мужа не перешкода. І батька свого вони завжди шанували, як і має бути, і покірні йому були. Правильно я говорю?
— Правильно! Правильно! — підтвердили, погоджуючись, члени Ради.
— Правильно то, правильно… Але от хіба що Крива Леда хотіла дещо повідати Раді, — подав зненацька голос Зимобор. — Уже й не знаю, про що, але раптом балаканина баби нам у поміч буде?
Перед Радою з’явилася Крива Леда зі своїм незмінним ціпком-ключкою.
Кривою Леду почали називати давно, ще коли вона й бабою не була. А сталося це після бійки, коли Леда через свою невгамовну душу встромила свого цікавого носа у сімейні справи однієї з родичок. А та, не довго думаючи, вирішила провчити молодицю та відтягати її за коси, що тоді ще в тієї були. Кажуть, бійка вийшла гучна й яскрава. Втручатися довелося навіть голові Роду, щоб розвести жінок, які не на жарт розійшлися. Отож у запалі бійки суперниця Леди так розвоювалася, що схопила горщик, який втрапив під руку, і метнула в кривдницю. Горщик влучив Леді просто в око. Після того вона не тільки окривіла на одне око, а й одержала прізвисько, що увічнило цю нашумілу подію. Тепер, якщо жінки сварилися, то часто можна було почути: «Ох, я тобі зараз так дам, що Кривій Леді позаздриш». І це означало серйозність намірів суперниць.
Тепер Леда була вже бабою, але цікавості до чужих таємниць не втратила, а, здавалося, навпаки, ще більше полюбила совати ніс у чуже життя. І згодом придбала багатющий досвід й уміння в цьому непростому, але такому захопливому для неї занятті…
Вона жваво вийшла на галявину і, з огляду на її спритність, було зовсім незрозуміло, навіщо їй ключка. Але, імовірніше, із ціпком баба почувалася впевненіше — було чим захищатися в разі чергового нападу якоїсь з одноплемінниць, у чийому житті вирішила б узяти участь надміру цікава Леда.
Вона уважно обвела всіх присутніх поглядом, своїм кривим оком ковзнула по Ратибору й Чеславу і вп’ялася в Зимобора.
— Ось вона я.
— М-м-да… — Зимобору зробилося якось ніяково від погляду баби. «Вилупилася, як не на добро, потвора болотна», — подумав він, а вголос сказав:
— Раді стало відомо, Ледо, що ти через свою цікавість… знаєш щось таке, що може допомогти нам розібратися в смерті Велимира.
