Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги онлайн полностью бесплатно .TXT) 📗
— Бачила: Колобор вийшов звідси. Ледь лобами не зіткнулися. Він би мене живцем з’їв.
Оглянувшись, вона владно наказала Руді:
— Не час іще ридати, дівко, додай дровець у вогонь, щоб горів яскравіше. Мені бачити треба!
Як тільки вогонь спалахнув із новою силою, Мара підійшла й розпростерла над ним руки, просячи допомоги. Пошептавшись із вогнем, вона немовби обмила руки в полум’ї й тільки тоді підійшла до пораненого. Довго вдивлялася в його обличчя та слухала подих. Потім рішуче зажадала:
— Дайте мені стрілу, що поцілила його.
— Ось, Колобор дістав із рани, — негайно відгукнулася Руда, яка, підкоряючись волі старої, знову опанувала себе і тепер вправно виконувала всі її розпорядження.
Уважно оглянувши стрілу, Мара з жалем визнала:
— Глибоко ввійшла. Давай-но окропу, Рудо, а ти, Чеславе, допоможи перевернути його. Та обережно, здорованю!
Зробивши все, що вимагала від нього знахарка, Чеслав вийшов надвір, щоб не плутатися в неї під ногами в тісній хижці. Зараз не було ніякого пуття від його присутності, бо все залежало від Мари.
Після задушливої, натопленої хижки Чеслав із задоволенням вдихав нічне прохолодне повітря. Він приліг на пагорок і подивився в байдужі очі зірок, що рясно засіяли нічне небо.
«А чи не йдемо ми проти волі Великих? — подумав Чеслав та одразу відігнав цю марну думку іншою. — Якщо Мара зможе допомогти Соколові, то, виходить, вона це зробить теж із волі богів. А інакше й бути не може…»
Багато про що ще встиг подумати Чеслав, бо чимало часу минуло, поки Мара вийшла від Сокола.
— Думаю, рано ще Соколові до пращурів. Побігає ще лісом чолов’яга, — втомлено сказала баба, а потім, помовчавши, додала: — Не Соколові та стріла призначена була.
— А кому? — обережно запитав Чеслав.
— Сам мені скажи.
Загонові, що виступив на пошуки чужинців, які поранили Сокола, так нікого й не пощастило знайти. Зранку пройшов дощ, і небесна вода змила сліди, залишені розбійниками. Та й чужинці, видно, були не з тих, хто залишає після себе багато слідів і знаків. Старий могутній Ліс не допоміг шукачам розгадати, хто ж ховається зі злим наміром серед його дерев. Можливо, чужинці покинули ці місця. Слідопити повернулися ні з чим…
Сокіл, борючись за життя, так і лежав непритомний у гарячці і ніяк не міг допомогти розгадати, хто ж це напав на нього.
Після Посвяти юнаків у мужі у городищі було заведено влаштовувати велике свято з багатим частуванням для гостей із сусідніх селищ. Не змінили заведеного й тепер. Господині заздалегідь заповзято взялися до готування святкових наїдків, і їхні сварки й крик дедалі голосніше лунали городищем.
Святу передувало полювання. За дичиною для великої учти пішло кілька ватаг.
Велимир виїхав на полювання разом із синами. Не без задоволення, пишаючись своїми хлопцями, їхав він городищем. Не одна дівка, а то й заміжня жінка захоплено дивилася їм у слід. Кінь Чеслава Вітер басував, радіючи, що нарешті він разом із хазяїном кудись рушив.
— Ну, не балуй, Вітре! — гримнув Чеслав, уподібнюючись до стриманого батька, намагаючись тим самим приховати свою радість від майбутнього полювання.
Якби він зараз був сам, пустив би Вітра на всю силу і яструбом полетів би до узлісся.
Полювати вирішили на кабана. До полудня дісталися місця, де раніше бачили лісових свиней. Наблизившись до низини, у якій любив ховатися від спеки виводок, спішилися. Тихо підійшли до свиней із підвітряного боку, щоб ті не почули. Велимир досвідченим оком глянув на здоровенного сікача, що рився в торішнім листі трохи віддалік від маток із поросятами. Залишивши Чеслава загоничем, батько з Ратибором проїхали далі для облаштування засідки.
Норовистому Вітрові не дуже подобалося стояти без руху. Невдоволено фиркаючи, він раз по раз перебирав ногами. Чеславові самому не терпілося кинутися вперед, але він був досвідченим мисливцем і знав, що вичікування на полюванні не менш важливе, ніж гонитва. І ось його уважне вухо вловило крик ворона — знак, поданий батьком, до початку гонитви. Гучно гикнувши, Чеслав зірвався з місця й кинувся просто на сікача.
Свині, стривожені криком вершника, що мчав на них щодуху, метнулися геть. Сікач, проламавшись крізь густі кущі, припустив щосили на всі свої чотири ратиці, намагаючись відірватися від переслідувача. Чеслав гнав його вбік, де, як знав, причаїлися батько з братом. Нарешті вони з Вітром могли цілком віддатися радості та запалу гонитви.
Раптом дві стріли, зі свистом вилетівши з кущів пообіч звіра, майже одночасно впилися кабанові у загривок. Сікач, відчувши біль, різко зупинився. Очі його налилися кров’ю, щетина стала сторчма — усе свідчило про те, що тварина вкрай розлючена. Помітивши Чеслава, що наближався до нього, кабан розвернувся й кинувся в його бік. Чеслав, не розгубившись, скачучи, натягнув лук і випустив стрілу у звіра. Наздогнавши дичину, вона приєдналася до двох інших. Кабан знову зупинився. І цієї миті зі своїх укриттів на галявину виїхали Ратибор і Велимир. Ратибор випустив ще одну стрілу. Сікач, побачивши нових кривдників, кинувся в бік Велимира. Чоловік спокійно зістрибнув зі свого коня з малим списом у руці й зупинився, чекаючи. Коли кабан був уже за крок від нього, Велимир спритно відскочив, вивернувшись від іклів звіра, і спробував дістати дичину списом. Але знаряддя, пройшовши зовсім поряд, не влучило в ціль. А осліплений болем і люттю кабан проскочив повз мисливця. Тоді Велимир вихопив ніж, не гаючи часу, у два стрибки наздогнав сікача і, поки той не встиг розвернутися для нападу, всадив з усієї сили лезо у його налите кров’ю око. Безжалісне лезо, пробивши очницю звіра, уразило і його мозок. Сікач, завмерши на якусь мить, наче дивуючись, що знайшлася така сила, яка змогла зупинити його, звалився як підкошений на землю. Зробивши ще кілька хрипких вдихів, він судорожно сіпнувся й завмер. Над ним, важко дихаючи, стояв його переможець — Велимир…
Віддихавшись та обмінявшись першими враженнями від сутички, мисливці перетягнули кабана до місця, де залишили поклажу з їжею.
— Ось тепер можна й перекусити, сини, а то чую, як у Ратибора в животі жаби квакають, — влаштувавшись на галявині під молодим дубком, запропонував Велимир.
— Ой, таки квакають, батьку, — зізнався Ратибор.
— А в мене потвори болотні витанцьовують, — приєднався Чеслав.
— Ну, подивимося, що там нам жінки наладнали вдома, — уже діставав із торбини їжу Велимир.
Добряче, усмак підкріпившись і залишивши на пні шмат хліба для прихильного до них лісового духа, Велимир дістав із торбинки глечик, обгорнутий та ще й зверху закритий і зав’язаний шкірою.
— Оце Болеслава знала, що радісно буде медку випити після гонитви завзятої. Молодець, розстаралася, — задоволено крекнув Велимир і, спершу жадібно вдихнувши, припав до глечика.
За батьком і сини від душі почастувалися напоєм.
— Славний медок! От уже вміє по-своєму виготовити його господиня наша. Травичку якусь додасть, а вже смак не такий, як в інших. Майстриня! — нахвалював Велимир Болеславу.
Чула б сама Болеслава — померла б від щастя.
— І цього разу новим смаком тітка порадувала, — зручніше розташувавшись на траві, із задоволенням зауважив Ратибор.
— Любо! — умлів від їжі й питва Чеслав.
— От і вам таких господиньок треба, синки, — переконано сказав Велимир. — Свято відгуляємо, почнемо для тебе дівку шукати, Ратиборе. Але з розумом та розбором. Такому молодцю гідна пара потрібна.
Ратибор, до цього задоволений і радісний, знітився й тужно опустив голову.
— Чого мовчиш, сину? — не вгавав Велимир. — Відповідай батькові!..
Ратибор застиг, мов кам’яний, і тільки важкий сап видавав його хвилювання.
— А може, усе-таки… — нарешті подав він голос, — я візьму ту, що мені до душі, батьку?
— Дурень! — розсердився Велимир. — Ми ж уже обговорили до ладу… І ти погодився зі мною, що так і тобі, і Роду нашому, і дітям твоїм, що народяться, краще буде.
