Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Це місце тисячами років слугувало Академії звалищем. Під тутешньою травичкою приховувалося дещо значно більше, ніж якісь там кістки та банальні витоки токсичних чарів. На всіх мапах чарологічного забруднення Чаропарк знаходився в самісінькому центрі підозріло рівних концентричних кіл.
Вже згадана травичка тут була забарвлена в усі кольори веселки, а деякі дерева мали звичку міняти місце пасовиська.
Тим не менше, буйним цвітом тут квітнули й підприємці. Точніше — ті підприємці, щодо яких Архіректор (або його прес-секретар) висловлювались так: «Нерівний шлюб між високим чаклунством та низьким зиском виправдовується тим, що нам потрібні не стільки магічні персні та мечі, скільки магічні плавильні та збирачі магобрухту. А тепер поясність, коли вже буде обіцяний фуршет?»
Один із дітей цього щасливого шлюбу і сидів наразі за конторським столом, по інший бік якого стояв пан Тюльпан. Співрозмовника пана Тюльпана дуже тішило те, що між ними, крім діалогу, мав місце і згаданий стіл.
— Це — «Смартгон-2», — говорив чаклун. — Найновіша марочка.
— Це гарно, — відповідав пан Тюльпан. — Ми, мля, любимо марочки.
— Як він працює? — спитав пан Шпилька.
— Він має, як кажуть, вбудований інтелект, — пояснив чаклун. — Просто натисніть кнопку.
На його жах, кнопку було недбало натиснуто вістрям тоненького стилета, котрий невідь-ізвідки з’явився в руках пана Шпильки.
Щойно кнопка натиснулась, над приладом вистрибнув біс.
— Бжжжжж…. Жжж… Ж-ж-ж. Ж, ж, ж.
Навіть МАГнітозаписувач зупиняється, коли йому до горла притиснути стилет.
— Що за лайно? — обурився пан Шпилька. — Мені треба не те, що говорить, а те, що слухає!
— Він слухає, слухає! — заспішив чаклун. — Але може й говорити!
— Що говорити? «Бжжжжж»?!
Біс нервово кахикнув.
— Вітаю! — бадьоро промовив він. — Ви придбали «Смартгон-2», останню розробку компанії «Чаро-Чарко»! Використані тут маготехнології ніяк не повторюють напрацювання «Смартгону-1», тож, якщо останній перебуває у вашому розпорядженні, ви маєте цілковите право знищити його фізично, магічно та/або морально!
Відкашлявшись, бісик продовжив:
— Компанія-виробник нікуди не несе жодної відповідальності за надійність, ефективність, пристойність, законність та, як це не смішно, наявність пристрою у Вашому розпорядженні. Проте наголошуємо на неприпустимості використання продукції нашої компанії задля створення, зміцнення, змінення та знищення іміджу Вашої фірми на світових ринках. Пам’ятайте також, що наша компанія не відповідає за спроби ліквідації пристрою, особливо такі, що виявились ефективними внаслідок його розбиття, втоплення, спалення, чавлення, зґвалтування, а також розчинення та розпиття отриманої субстанції. Винятками з фірмової гарантії автоматично вважаються всі ті, нотаріально завірені Вами, випадки, в разі настання яких Ви визнаєте право цього пристрою бути пропаленим, засипаним попелом та/або залитим пивом, і, тим не менше, вважатись діючим пристроєм доти, доки звалище не розлучить вас, амінь.
Біс удихнув.
— Чи представити Вам решту моїх функцій, пане Логін/Пароль?
Пан Шпилька зиркнув на пана Тюльпана.
— Ну, давай.
— Наприклад, я маю в пам’яті набір спеціальних звукових доріжок і можу щоранку кричати «Воздух!»
— Ні.
— Або співати «Ще не вмерла»
— Ні.
— «We are the champions»?
— Ні!
— В такому разі, я можу в певні моменти співати «Вставай, мила моя, вставай — більшого вимагай!..»
— Нащо?
— Ну, дехто таке полюбляє… В певні моменти.
— Але нащо?!
— Ну… клієнти це люблять.
— Ми — ні.
— Ми це, мля, просто ненавидимо, — додав пан Тюльпан.
— Чудово! Ви й не уявляєте, як я можу мовчати, — не розгубився біс. На жаль, на цьому він не спинився: програми для бісиків таки недарма порівнюють зі смертоносними вірусами. — Чи не представити Вам інше візуальне оформлення?
— Що?!
— В яких кольорах Ви хотіли б мене бачити?
З останніми словами одне довге вухо бісика почало стрімко наливатись пурпурним, тим часом як на носі проступили помітні відтінки синьки.
— Ніяких кольорів, — відрубав пан Шпилька. — Ніяких мелодій. Ніяких приколів. Просто записуй те, що тобі кажуть.
— Може, — у відчаї припустив бісик, — Ви б заповнили анкету для клієнтів?
Відповіддю виявився стилет, що зі швидкістю кобри пришпилив згадану анкету до столу за півміліметра від бісикової лапки.
— Бажаєте відкласти операцію?..
— А цей чаклун, — поцікавився в пана Тюльпана пан Шпилька, — де він, взагалі?
Пан Тюльпан перехилився через стіл і вигріб звідти продавця чаклунського приладдя.
— Оцей хлоп каже, — звернувся до бісика пан Шпилька, — що ти можеш повторювати геть усе, що почув.
— Так, пане Логін/Пароль.
— І нічого не плутаєш?
— Це неможливо, — видихнув чаклун-продавець. — Вони геть не мають уяви.
— Тобто якщо хтось його почує, то буде певен, що сказане — правда?
— Безумовно.
Пан Шпилька сказав:
— Схоже, це те, що нам треба.
— В якій валюті панове платитимуть? — зважився чаклун.
Пан Шпилька клацнув пальцями. Пан Тюльпан гойднувся туди-сюди на п’ятках, підвів плечі й хрумкнув кулаками, схожими на повні торби грецьких горіхів.
— Перед тим, як говорити про гроші, — сказав він, — ми хочемо поговорити з тим чуваком, котрий написав цю дебільну гарантію.
Те, що Вільям віднині мусив вважати місцем своєї роботи, добряче змінилося. Рештки прального обладнання, безногі коники-гойданки та інше сміття прибрали, й посеред підлоги, впритул один до одного, постали два столи.
Вони були настільки старі та розхитані, що, всупереч здоровому глузду, пожмаканий картон доводилось підкладати під усі ніжки без винятку. Лише так столи погоджувалися стояти більш-менш рівно.
— Я купила їх тут неподалік, у крамниці старих меблів, — нервово сказала Сахариса. — За них правили досить небагато.
— Не дивно. Е-е-е… Панно Кріпслок, я тут подумав… Твій дідусь міг би вирізьбити зображення, так?
— Звичайно. Чого ти весь такий брудний?
Вільям не звернув на запитання жодної уваги.
— А якби ми мали іконограф та вміли ним користуватися, зміг би він вирізьбити картинку, яку малює графічний біс?
— Гадаю, так.
— А ти знайома з яким-небудь умілим іконографістом?
— Ну, я могла б розпитати… Та що сталося?
— О, просто спроба самогубства на Славномильній.
— Сподіваюсь, успішна? — Сахариса раптом зі здриганням усвідомила, що сказала. — Тобто, звісно, я не бажаю чиєїсь смерті… Але в нас на шпальті ще стільки місця…
— Гадаю, з цього дійсно можна було би щось зробити. Самогубця не загинув, зате він врятував життя, е-е-е, чоловікові, котрий намагався відмовити його стрибати.
— Який сміливий вчинок. Ти дізнався ім’я врятованого?
— Ти знаєш, якось не вдалося, — промимрив Вільям.
— Ну, що поробиш, — сказала Сахариса. — Слухай, тебе тут дехто чекає, — вона зазирнула до своїх нотаток. — Громадянин, що загубив годинника, і зомбі, котрий… Власне, я так і не зрозуміла, чого він хоче. Далі — троль, що шукає роботу, і якийсь пан, що має спростування з приводу статті про бійку в «Латаному барабані».
— О ні. Все одразу…
Громадянин із годинником — чи то пак, без нього — особливих труднощів не викликав.
— Це був новісінький годинник, коли тато мені його подарував, — твердив він. — Я шукав його цілий тиждень!
— Але ми не…
— Можливо, ви про це напишете, і той, хто його знайшов, поверне мені його? А я заплачу за допомогу четвертак.
Четвертак є четвертак. Вільям зробив короткий запис.
Із зомбі було важче. Для початку, сірий колір його шкіри місцями явно тяжів до зеленого, а крім того, він дуже сильно пахнув гіацинтовим лосьйоном. Це явно був один із тих зомбі нового покоління, котрі здогадалися, що відносини з живими вибудовуються значно краще, якщо ти пахнеш квітами — а не просто пахнеш.
