Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?
— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.
— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.
— То й що?
— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?
— Вежа Мистецтв — теж непогано, — довірчо сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…
— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?
— Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!
— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.
Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.
— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?
— Я… ну… — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав…
— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.
— Еге ж… Е-е-е… Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.
Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.
— Нащо?
— Ну… Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в грязюку, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.
— Яка ще стаття?
Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.
Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.
— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?
— Саме так. Отже, як вас звали?
— Що значить «звали»?!
— Ну… це здається очевидним… — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом, і ледь не втратив рівновагу.
— Артур Дурко.
— Де ви мешкали, Артуре?
— На вулиці Пюсіна.
— Ким ви працювали?
— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.
У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.
— Ви… Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!
— Зовсім трошки.
— Як це — «трошки»?
— Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках… Я просто залазю й гукаю на допомогу.
Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.
— І яка допомога вам потрібна?
— Двадцятку маєте?
— А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?
— Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не в повній мірі. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..
Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці — значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака — їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І геть добре було видно черги екіпажів, котрі наразі паралізували вже півміста.
Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.
— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?
— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?
— Та верхолаз я. Роблю покрівлі…
— Артуре Дурку, злазь негайно!!!
Артур зиркнув униз.
— О ні, вони притягли мою жінку.
— Констебль Фіггімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!
— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.
— Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!
Артур привітно помахав маленькій постаті.
— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.
— Невже, — промимрив Вільям, і негайно впав.
До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.
До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.
— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.
— Дихати важко, — вичавив Вільям.
— Я міг би провести штучне дихання, — запропонував Гноббс.
М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.
— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.
— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…
— Я здоровий, як бугай! — заволав Вільям.
— Я практикувався сам із собою…
— Здоровий, як слон!
— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.
— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.
— Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….
— Мені час їхати! — майже верескнув Вільям.
Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!
Але ж, подумав він раптом, так воно і є.
Пан Тюльпан ригнув.
— Шо далі? — спитався він.
Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.
— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.
— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно до нього дійде.
— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат… Ага. Ось воно де, біля Академії.
— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.
— Не надто.
— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?
— В усьому є свої плюси.
Пан Тюльпан вищірився.
— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Мистецького Арсеналу.
— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.
— Хочу кайфу, мля!!!
— Пізніше. Можеш двадцять хвилин не перебивати?!
Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної Академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», котрі отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.
Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.
Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мало достатнього ефекту, позаяк значною мірою місцева нерухомість стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».
