Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Вайс глянув на годинник, знизав плечима.
— А власне, що ж іще? На мою думку, все. — Нагадав: — Я ж маю ще два табори!
— Так не можна, — докірливо сказав Штайнер. — Ну хоч пообідайте зі мною. Я розпоряджусь.
Полковник вийшов.
Вайс умить перерізав проводи, що йдуть до кнопки, закритої клямкою із колодкою.
Коли полковник повернувся, Вайс сказав йому:
— Дозвольте, я попереджу офіцерів, що супроводять мене, про те, що затримуюсь.
— Ну навіщо вам самим? Я пошлю ад'ютанта, він перекаже.
Вайс притишив голос:
— В порядку виключного довір'я до вас. Мені здасться, що серед людей, які супроводять мене, є особливий чоловік од партії. Ну ніби приставлений від партійної канцелярії. Я боюсь, щоб він не вважав це образливим для себе, що ад'ютант передає якісь доручений від мого імені. Я маю це сам сказати йому. Пробачте, але, якщо я зроблю інакше, мені загрожуватимуть неприємності.
— То запросіть і його.
— Зробіть мені ласку, запросіть його самі. — Додав значуще: — Я гадаю, що цей чоловік може бути і вам корисний.
— Ну що ж. — І Штайнер надів кашкет. Вайс разом із Штайнером підійшов до машини, яка стояла біля стіни складу. Його люди не виходили з неї.
Вайс сказав, відчиняючи дверцята:
— Уповноважений СС, маю честь представити.
Штайнер, поблажливо усміхаючись, підійшов до відчинених дверцят. Вайс ударив його по шиї долонею руба. Штайнер упав обличчям донизу, дві пари рук підхопили його і вмить втягли в машину.
Вайс вийняв сигарети, закурив, чекав. З машини подали йому зв'язку ключів. Вайс сунув їх у кишеню і повернувся в кабінет Штайнера.
Замкнувши двері, він відімкнув вогнетривку шафу одним з ключів.
Знайшов папку з грифом, знайомим йому, вийняв з неї папери, сховав їх у себе під мундиром і вийшов. Сів у машину, передав Мєхову аркуш з папки, на якому були записані пости мінерів, сказав:
— Міркуйте.
Пташек і Кох міцно впиралися ногами у зв'язаного Штайнера, що лежав на підлозі з засунутим у рот зібганим кашкетом.
— Поїхали, — сказав Вайс Шмідтові, який сидів за кермом.
Мєхов, ознайомившись за час подорожі з планом мінування, сказав майорові Колосову:
— Ми можемо перерізати проводи, що йдуть від пунктів мінерів до штолень. Коли підривні машинки не спрацюють, на лінію пошлють розвідувальну групу. Їх затримаємо засадою. Ну скільки там — півгодини, мабуть, не більше. Гарнізон охорони, напевне, чималенький — довше не встояти.
— Так, — сказав майор. — А потім?
— Потім група прикриття прийме бій. У районі виходу із штольні буде наша остання лінія оборони, поки встигнемо вивести людей.
— Дванадцять тисяч, — нагадав майор. — Треба з олівцем підрахувати, скільки доведеться триматися.
— Важка арифметика, — сказав Мєхов. — Люди знесилені — на це теж треба зважати. — Тицьнув пальцем у точку виходу із штольні. — Бачите: бліндажі для охорони, а її ще не знято. Попереду ціла морока: треба вибивати. Безшумно не вийде, значить, до місця події кинуть весь гарнізон.
— Це точно, — погодився майор, — доведеться вам побути на поверхні.
— Це чому ж?
— Мінувати підступи.
— Заперечую, — відповів Мєхов. — Я тут найбільш кваліфікований, а штольні хто буде розміновувати?
— Правильно, — погодився майор. — Ну, тоді проінструктуйте тих, хто залишиться.
— Це можна.
І хоч найзручніше було розпочати операцію вночі, майор наказав негайно йти на вихідні позиції.
Допит Штайнера нічого не дав. Гаунтштурмфюрер, здавалось, позбувся розуму від розпачу та ненависті. Спочатку він був немовби в істериці, а потім впав у стан прострації, очі закотилися під лоб, рот напіввідкритий, мов у кретина, від нього погано тхнуло. Він не міг навіть сидіти, сповзав із стільця, коли його не держали.
— Якщо симулює, то дуже здорово, — сказав, придивившись до нього, майор. — Лікаря б! А так, не для спеціаліста — збожеволів, та й годі. Оце називається казус.
Вхід до шахти починався з тунелю, пробитого у схилі гори, до нього вела вузькоколійка для вагонеток.
Коли весь загін парашутистів безшумно скупчився біля підступів до штольні, група бойовиків у мундирах есесівців під командуванням Вайса стройовим кроком рушила до тунелю.
З-під склепіння тунелю вийшов есесівець у званні ротенфюрера і наказав зупинитись. З амбразур двох бронековпаків стирчали стволи спарованих кулеметів.
Вайс ішов попереду групи, наче й не чув попередження.
Бачачи націлені стволи кулеметів, він відчував себе немовби велетенською мішенню для них.
Групу зупинив він на відстані п'ятнадцяти метрів від бронековпаків. Загорлав щосили:
— Ротенфюрер, до мене!
І коли той зробив кілька невпевнених кроків, наказав йому, киваючи на стрій:
— Прийняти команду!
Ротенфюрер невпевнено сказав:
— Але, гауптштурмфюрер, це ж не мої люди.
— Прийняти команду! — повторив Вайс. Пройшовши повз розгубленого ротенфюрера під склепіння тунелю, пожалівся: — Спека, пилюга… Води! — І став збивати пилюку з мундира скинутими лайковими рукавичками. Наказав: — Вистроїти ваших людей! — Додав, дружньо усміхаючись: — Я оголошу зараз наказ фюрера про нагородження на честь його дня народження. — Пояснив: — Тепер цей урочистий акт наказано проводити на позиціях, щоб не відривати людей від виконання служби.
Ротенфюрер підніс до губів свисток, його підрозділ вишикувався.
Вайс віддав команду своїм людям зайняти звільнені пости. А сам, зійшовши на бронековпак, звернувся з промовою до вишикуваного перед ним підрозділу. І коли цеп парашутистів наблизився, Вайс, раптом перервавши промову, сказав спокійно й діловито:
— Тепер здавайтесь!
Стрибнувши з бронековпака, він заліг за ним.
Та це були не просто солдати, а добірні есесівці. Вони спробували почати бій, і тільки четверо добровільно склали зброю.
Майор, коли сутичка закінчилась, побіжно глянув на годинник, сказав Вайсові:
— Ну що ж, прошуміли. З цієї хвилини наша операція більше вже не секретна для німців. Отже, тримайся!
Частина загону парашутистів займала оборону навколо виходу з штольні, друга окопувалася на рубежах за кілометр від неї. П'ять чоловік, узявши вибухівку, кинулись у тунель слідом за Мєховим.
Через кілька хвилин вони вибігли звідти. Мєхов скомандував:
— Від тунелю геть!
Присів осторонь, важко дихаючи. М'який, приглушений вибух струсив грунт. З жерла тунелю викинуло клуби пилу, осколки каміння. Натягаючи на вуха пілотку, Мєхов заявив сяючи:
— Порядок! Відкупорили. Але тепер для мене саме почнеться морока з їхніми сюрпризами. — Попередив: — Поки ліхтариком не помигаю — семафор закритий, відпочивайте спокійненько. — Махнув рукою двом парашутистам, також мінерам: — Ходім.
Штурмова група, якій призначено було пройти у штольню, складалася всього із семи чоловік. Майор залишився на поверхні командувати обороною. Вайс, посилаючись на недостатній армійський досвід, сказав, що піде з штурмовою групою. Майор замислився.
— Ну що ж, резонно, тільки я вам ще радистку дам. Зв'язок треба тримати, а лінійники потрібні тут: нитки тягнути до підрозділів. — Підморгнув — Золота дівчина.
— Тобто? — спитав Вайс.
— Ну, як і ви, у тилу в німців працювала. — Махнув рукою: — Біжіть, вона вас дожене!
Вайс разом із Пташеком та парашутистами проліз крізь отвір, проламаний у стіні замурованої штольні, де зник Мєхов з двома мінерами. Освітлюючи дорогу ліхтарями, вони йшли в пітьмі — сухій і задушливій, сповненій смородом мазуту і чадом недавнього вибуху.
Вони йшли по шпалах вузькоколійки, і кроки їхні лунко звучали під склепінням тунелю. Біли спуску у штольню їх чекав один з мінерів Мєхова, сказав:
— Опускатися в кліті небезпечно. А що, як замінована? Доведеться чалапати по східцях.
Залізні іржаві вологі сходи звисали у ствол шахти. Тут, біля ствола, їх догнала радистка; за плечима в неї на брезентових ременях висіла рація з тонкою, як вудлище, антеною.
— Ох, — сказала радистка, — як незручно буде спускатися! — І пояснила: — Бачите, я ж у спідниці. Пустіть мене першою, щоб потім вам не довелося чекати.
