Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками.
Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції.
— Пальне? — сказав полковник. — Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. — Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. — У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси.
— Але до вас повинно надійти пальне!
— Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть.
— А чому вони можуть не прибути?
— Росіяни розбомбили мости.
— Але є понтонні переправи.
— Так, якщо їх встигнуть навести.
— В якому пункті? — спитав Вайс.
Полковник показав на карті. Потім сказав:
— Я гадав, що мій обов'язок — вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад — для цього потрібний час.
— Природно, — погодився Вайс.
— І ще, — сердито сказав полковник, — крім усього — ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування.
— Дуже передбачливо, — зауважив Вайс.
— Слухайте, — гнівно сказав полковник. — Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю.
— Ну і що ж? — спитав Вайс.
— Я солдат, — сказав полковник. — Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець…
— Я офіцер СД.
— Не бачу особливої різниці.
— Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання?
— Воно не бойове, не військове.
— А яке ж?
— Ви самі добре знаєте яке.
— Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця.
— Так, — сказав полковник. — Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як…
— Як хто?
— Як вас, наприклад, можуть повісити.
— Ви хочете ухилитися від завдання?
— Я солдат і підкоряюсь наказові.
— Але наказів не обговорюють.
— З підлеглими — так. А ви не мій підлеглий.
Вайс подивився просто у вічі полковникові.
— Я вам вдячний за те, що ви так чесно і відверто висловили мені свою думку.
— І ви скористаєтесь цим відповідно до роду й духу своєї служби?
— Ні, — відповів Вайс. — Просто ви мене теж змусили про дещо замислитись.
Після цієї розмови Вайс ще побував у полковника, але розмовляв з ним аби про що, тільки не про хід підготовки до операції. Так само поводився й полковник.
Через зв'язкового Вайс повідомив групу про час, коли мають прийти цистерни з пальним, і вказав на карті, де лежить понтонний міст, і бомбовий склад, і дорога від складу до аеродрому.
Вайс оглянув два бліндажі, що правили тепер за сховище для отруйних речовин; крім балонів з газами, тут лежали ящики з отрутами в ампулах і в коробках. Під час одного огляду йому пощастило засунути між ящиків термітну шашку з хімічним запалом сповільненої дії, виготовлену у вигляді пластмасового портсигара.
Через день весь особовий склад у протигазах боровся з пожежею у бліндажі. Після того потрібна була ще доба для того, щоб люди могли повернутися в розташування аеродрому, не піддаючи себе небезпеці отруєння. Майже на два кілометри навколо листя на деревах пожовкло й пожухло.
А ще за день полковник викликав до себе Вайса і сказав йому, що понтонний міст висаджено в повітря і бомбовози не зможуть переправитись, поки не наведуть переправу; крім того, транспорт машин з бомбами, який ішов від складу до аеродрому, був обстріляний. Машини приведено до непридатності, частина їх висадилась у повітря разом з вантажем.
Розвівши руками, він сказав тоном фальшивого жалю:
— Таким чином, я безсилий виконати наказ в указані строки.
Дітріх просто осатанів. Він намагався налагодити зв'язок з Берліном.
Зв'язковий переказав Вайсові, щоб цієї ночі він покинув аеродром. Але Вайс не міг цього зробити: Дітріх ні на крок не відходив од нього. Він сказав Вайсові:
— Ви розробляли з полковником операцію і винні в тому, що вона зірвались. — Погрозив: — Я доповім про вас. Офіцери підтвердять, що ви усунули мене від підготовки до операції.
Вайсові дали окрему кімнату, але тепер до нього перебрався Дітріх. Лягаючи спати, він замикав двері на ключ і клав його в кишеню, кажучи, що боїться диверсантів, а пістолет засував під подушку.
Уночі радянські штурмовики та бомбардувальники зробили наліт на аеродром.
Вайс біг, пригнувшись, до обочини аеродрому, туди, далі, де він помітив земляні щілини, викопані солдатами охорони. Слідом за ним у щілину стрибнув і Дітріх.
Щілина була напівзасипана. Дітріх виштовхував Вайса з того місця, де щілина була глибша. Помітивши бліндаж, він вирішив добігти до надійнішого укриття, вискочив. Бомбовий розрив. Вайса майже засипало землею. Отямившись, він вибрався з-під землі. Дітріхові ноги стирчали з воронки. Вайс потягнув його за ноги і штовхнув у щілину. У Дітріха осколком розірвало живіт. Вайс почав бинтувати його, але бинтів не вистачило. У цей час Дітріх опритомнів. Він глянув на свою рану, гидливо зморщився, потім заплакав.
Вайс скинув кітель, розірвав сорочку; коли знову вибухнув бомбовий розрив, він майже машинально схилився над Дітріхом, прикриваючи його собою, щоб у рану не насипалась земля. Дітріх помітив це. Пробурмотів:
— Йоганне, ви, мабуть, хороша людина. Але я доніс на вас. — Простогнав осудливо: — Як ви, німець, могли стати зрадником?
— Що ж ви донесли? — спитав Вайс, заклопотано підкладаючи свій кітель під голову Дітріхові.
Дітріх сказав, ледве ворушачи губами, свистячим шепотом:
— Чоловік фрау Брігітти — російський диверсант. Ви весь час водилися з ним. Перед самим від'їздом про це доніс один російський військовополонений, спійманий на крадіжці цінностей під час рятівних робіт.
— Чого ж мене зразу не арештували?
Дітріх зітхнув:
— Лансдорф мені не повірив. Він сказав, що я хочу звести рахунки за те, що ви приховали, пам'ятаєте, деякі мої негарні вчинки.
— Пам'ятаю, — сказав Вайс.
— Ну от, бачите… Він мені не повірив… Наказав тільки вести нагляд. Йому загрожували б великі неприємності, коли б виявилося, що ви зрадник. Тому він усе звалив на мене, наказав стежити… — Дітріх замовк, видно, борючись з нестерпним болем. — І коли ми тут приймали душ, я вийшов, сказав, що мені недобре. І у вашому кітелі знайшов портсигар. — Знову замовк. Мовчав і Вайс. — Такі штучки мені знайомі, — пошепки прохрипів Дітріх. — А потім, коли загорівся бліндаж, у вас більше цього портсигара не було. І зараз його немає. Правда ж?
— Так, — підтвердив Вайс.
— От бачите, — похвалився Дітріх уже скляніючим язиком. — Адже я хороший контррозвідник, так?
— А навіщо ви мені це все розповіли? Щоб я вас убив?
— Так, звичайно… Я не хочу мучитися. Я зрозумів, що не зможу мучитись. Будь ласка, Йоганне, я не можу бачити свої нутрощі. Ну?
Вайс вийняв сигарету, закурив.
Штурмовики сталевим бриючим польотом мчали над аеродромом, і скісна світна злива їхніх крупнокаліберних кулеметів била по бетонній смузі, висікаючи довгі сині іскри.
Вайс сказав:
— Ні, я не буду вбивати вас, Дітріху. Навіть навпаки: я піду зараз і пошлю по вас санітарів з ношами. Такі, як ви, не повинні вмирати зразу. Вам треба понюхати як слід, що таке смерть. Ви вбивали інших, але самі вважали, що з вами цього не станеться. Якщо ви й помрете, то, у всякому разі, з комфортом, у ліжку. От я і подбаю про такі вигоди для вас. — Він встав, спитав: — Ви чуєте, Дітріху, я йду по санітарів.
Дітріх мовчав.
Вайс торкнувся його плеча. Голова Дітріхова хитнулась, але очі були нерухомі. Вайс узяв свій кітель, надів і пішов до палаючих служб аеродрому.
