Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Аннет зім'яла в руці листа. Флер зрозуміла: треба вдати, ніби вона нічого не помітила.
— Чи не можу я зарадити чимось твоїй мігрені, мамо?
Аннет похитала головою і пішла далі, погойдуючи стегнами.
«Як це жорстоко! — подумала Флер. — А я ще раділа! От суб'єкт! Чому такі, як він, ходять по світу, псують людям життя! Мабуть, мама йому надокучила. Яке він має право, щоб моя мама йому надокучила? Яке право?» І від цієї думки, такої природної і такої дивної, Флер засміялася коротким, здушеним сміхом.
Звичайно, їй треба б радіти, але чому тут радіти? Батькові це байдуже. А матері, мабуть, ні? Вона зайшла в садок і сіла під вишнею. Десь у верхівці зітхав вітер; крізь зелене листя проглядало синє-синє небо і сліпучо-білі хмари — важкі білі хмари, без яких майже ніколи не буває річкового краєвиду. Бджоли, ховаючись од вітру, тихо гули, а на буйно-зелену траву падали густі тіні фруктових дерев, які її батько посадив двадцять п'ять років тому. Пташки замовкли майже всі, вже не кувала зозуля, чути було тільки туркіт горлиці. Подихи, гудіння і туркіт літа недовго заспокоювали її збуджені нерви. Спершись руками на коліна, вона почала міркувати, що їй робити. Треба примусити батька підтримати її. Невже він чинитиме опір, позбавляючи її щастя? Недаремно вона прожила на світі майже дев'ятнадцять років: за цей час вона встигла збагнути, що він думає тільки про неї, про її майбутнє. Тому їй залишається переконати його, що її майбутнє не може бути щасливе без Джона. А він вважає це божевільною примхою. Які дурні ці старі, вони гадають, нібито їм відомо, що почуває молодь! Хіба він не зізнався, що замолоду сам любив з великою пристрастю? Батько повинен зрозуміти. «Він складає для мене гроші, — міркувала вона, — але яка з них користь, коли я не буду щаслива?» Гроші і все, що за них можна купити, не дають щастя. Його дає тільки кохання. Окаті стокротки в цьому саду, які інколи створюють тут такий замріяний настрій, ростуть дико й щасливо, і для них настає пора розквіту. «Не треба було називати мене Флер, — міркувала вона, — коли вони не хотіли, щоб і для мене настала моя пора, щоб і я була щаслива. Адже немає ніяких реальних перешкод, таких, як бідність, хвороба; тільки почуття, привид нещасливого минулого. Джон мав слушність. Вони й справді не дають нам жити, ці старі. Вони роблять помилки, чинять злочини і хочуть, щоб за них розплачувалися їхні діти». Вітер завмер, задзижчали комарі. Дівчина встала, зірвала гілочку жимолості і ввійшла в будинок.
Увечері було душно. Вони з матір'ю наділи тонкі, світлі сукні з глибоким викотом. На столі стояли бліді квіти. Флер була вражена — все здавалося блідим: батькове обличчя, материні плечі, бліді панелі стін, блідо-сірий оксамитовий килим, абажур, і навіть суп був блідий. В кімнаті не було жодної барвистої плями — навіть вина у блідих келихах, бо ніхто не хотів його пити. А що було не бліде, те було чорне: батьків костюм, костюм слуги, її пес, що стомлено простягся під дверима на веранду, чорні завіси з кремовим узором. Залетів метелик, теж блідий. І мовчазний був цей напівжалобний обід, що проходив у задусі.
Батько гукнув її, коли вона виходила з їдальні слідом за матір'ю.
Вона сіла поруч нього за стіл і, відшпиливши від сукні гілочку блідої жимолості, понюхала її.
— Я весь час думав, — сказав він.
— Так, татусю?
— Мені дуже боляче говорити про це, але доведеться. Не знаю, чи ти розумієш, як багато ти для мене важиш; я ніколи не говорив про це, не вважав за потрібне, але… але ти для мене все. Твоя мати…
Він затнувся, втупившись у чашу венеціанського скла для миття рук.
— Так?
— Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.
— Я знаю, — тихо мовила Флер.
Сомс провів язиком по пересохлих губах.
— Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я… я безсилий.
Флер нічого не відповіла.
— Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів, — провадив далі Сомс, — треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони… вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.
— Але він, Джон…
— Він їхня плоть і кров, єдина дитина в матері. Мабуть, він для неї те саме, що ти для мене. Становище безвихідне.
— Ні, — вигукнула Флер, — ні, тату!
Сомс відхилився на спинку стільця, на його блідому обличчі застиг вираз терпіння, наче він вирішив нічим не виявляти свого хвилювання.
— Послухай-но, — сказав він. — Ти протиставляєш двомісячні почуття — двомісячні! — почуттям, яким уже тридцять п'ять років! Чого ж ти сподіваєшся? Два місяці — твоє перше захоплення, п'ять-шість зустрічей, кілька прогулянок і розмов, кілька поцілунків — проти… проти того, чого ти навіть не можеш собі уявити, чого не може уявити собі жоден, хто не пережив цього сам. Будь же розсудлива, Флер. Ти просто очманіла від спеки.
Флер порвала жимолость на маленькі клаптики, і вони поволі спадали додолу.
— Очманіли ті, хто дозволяє, щоб минуле зіпсувало все. Що нам до того минулого? Це наше життя, а не ваше.
Сомс підніс руку до лоба, де Флер несподівано побачила блискучі крапельки поту.
— Чия ти дочка? Чий він син? Сучасне невіддільне від минулого, а майбутнє — і від того, й від того. І тут нічого не вдієш.
Досі Флер ніколи не чула з батькових уст таких філософських висловів. І навіть у своєму збудженні дівчина була вражена; вона поставила лікті на стіл і підперла руками підборіддя.
— Але ж, тату, поміркуй практично. Ми кохаємо одне одного. Грошей у нас обох багато, а перепон ніяких, окрім почуттів. Поховаймо ж минуле, тату.
У відповідь він тільки зітхнув.
— До того ж, — лагідно сказала Флер, — ти не можеш стати нам на перешкоді.
— Навряд чи я спробував би перешкодити вам, — сказав Сомс, — якби все залежало тільки від мене. Я знаю: щоб зберегти твою любов, мені треба миритися з твоїми примхами. Але в цій справі самої моєї згоди замало. Я хочу, щоб ти зрозуміла це, поки ще не пізно. Якщо ти й далі вважатимеш, що все буде по-твоєму, і плекатимеш почуття до цього хлопця, то згодом, коли тебе спіткає невдача, удар буде набагато важчий.
— Допоможи мені, тату! — вигукнула Флер. — Адже ти можеш допомогти мені!
Сомс злякано хитнув головою.
— Я? — сказав він гірко. — Допомогти? Адже я — перешкода, достатня підстава, щоб перешкодити шлюбу — здається, так говориться в законі? У твоїх жилах тече моя кров.
Він підвівся.
— Тепер уже пізно про це говорити. Але раджу тобі: облиш свою забаганку, бо доведеться тобі нарікати на себе. Послухайся мене. Одумайсь, дитино моя, моя єдина дитино!
Флер припала чолом до його плеча.
В душі у неї все вирувало. Але показувати цього не слід. Зовсім не слід! Вона відірвалася від нього й вийшла надвір, у сутінки, знетямлена, але не переконана. В її свідомості все було невиразне й туманне, як обриси й тіні в саду, все, крім її волі домогтися свого. Тополя увіткнулася в темно-синє небо і зачепила білу зірку. Роса намочила її черевики, дихала холодом на її голі плечі. Дівчина зійшла до річки і спинилася, дивлячись на смужку місячного сяйва, що виблискувала на темній воді. Раптом до неї долинув запах тютюнового диму, і перед нею з'явилася біла постать, наче породжена місячним світлом. Це був молодий Монт у фланелевому костюмі; він стояв на дні човна. Вона почула, як тихо зашипіла його сигарета, гаснучи у воді.
— Флер, — пролунав його голос, — не будьте жорстокі до бідолахи. Я чекаю вас хтозна-відколи.
— Навіщо?
— Ідіть у мій човен.
— Нізащо.
— Чому?
— Я не русалка.
— Невже вам чужа романтика? Не будьте сучасною, Флер!
Він з'явився на стежці майже поряд із нею.
— Ідіть звідси!
— Флер, я кохаю вас, Флер!
Флер коротко засміялась.
— Прийдете тоді, — сказала вона, — коли моє бажання не здійсниться.
— А яке ваше бажання?
