Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

І Ма­русі навіть вчу­лось, як ма­ти го­ло­сить, зда­ло­ся, ніби ма­ти ла­має ру­ки, по­би­вається, бігає вночі по піску­ва­то­му бе­резі мо­ря. Сльози рап­том лив­цем по­ли­лись з очей. В гру­дях стис­ло. І не­на­че якась нев­держ­на си­ла по­вер­ну­ла її од­ра­зу на­зад, вхо­пив­ши її за плечі обіруч… Во­на бігцем побігла до гос­ти­ниці.

«Я вб'ю нас­мерть свою матір! Во­на ще за­не­ду­жає че­рез ме­не! Що бу­де, те й бу­де, а я не по­ки­ну своєї ма­тері. Не хо­чу, щоб че­рез ме­не ли­ла сльози та по­би­ва­лась рідна ма­ти…» - ду­ма­ла Ма­ру­ся і вер­ну­лась в свій но­мер.

Маруся ляг­ла на постіль, втом­ле­на, зму­че­на. В хаті бу­ло по­ночі, як в льоху. Во­на навіть не засвіти­ла світла. Але не про матір те­пер бу­ли її дум­ки. Во­на ду­ма­ла про Ло­мицько­го, уяв­ля­ла собі, як він йде в Одесі на залізни­чий вок­зал, як він жде її, шу­кає між людьми і не зна­хо­дить…

«Бідний, не­щас­ли­вий! Як він стри­во­житься, зму­чить свою ду­шу! І я в то­му вин­на! По­жа­лу­ва­ла матір, а йо­го не по­жа­лу­ва­ла».

Ломицький і справді пе­ре­му­чив­ся то­го ве­чо­ра… Зібрав­шись в до­ро­гу і вклав­шись, він сів пи­ти чай. Ду­ша тро­хи зас­по­коїлась; го­ло­ва ста­ла вольна од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й лаш­ту­ван­ня в до­ро­гу, але Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го нер­ви ду­же нап­ру­жені. Три­вожні мислі за­во­ру­ши­лись в йо­го го­лові.

«І на­що оце я ска­зав Ма­русі, щоб во­на ки­да­ла матір і тіка­ла зо мною? Якось во­но са­мо ви­хо­пи­лось те сло­во… з до­са­ди. Та­ко­го діла не по­таїш од людей… В місті всі довіда­ються про це. Хрис­ти­на та її брат Бо­ро­давкін перші роз­не­суть по місті, ще й брехні то­чи­ти­муть скрізь про ме­не. А що по­ду­має про ме­не на­чальство? Ко­ли я зро­бив од­но кепське не­ле­гальне діло, то мо­жу зро­би­ти й інше, і уся­ке… Во­но так са­мо по собі ви­па­дає… Ов­ва! Ов­ва! А все то вин­на ота бре­ху­ха Хрис­ти­на. Не­ма ро­бо­ти отій ба­га­тирці, то во­на ви­га­да­ла собі роз­ва­гу - оту ро­ман­тич­ну по­ему, са­мо по собі для се­бе, але на мій кошт… Дідько б її взяв з її по­ра­дою. А я, дур­ний, пос­лу­хав: роз­хо­див­ся, не­на­че на пер­шо­му курсі в універ­си­теті! Де це в ме­не взя­лась та­ка дур­на сміливість, та­ка зав­зя­та на­ва­га!

Аж мені са­мо­му чуд­но…» Ло­мицький по­чу­вав, що йо­го не­важ­ливість по­чи­нає вже впа­да­ти. Йо­го ру­ки зат­ру­си­лись. Він хотів пок­лас­ти ло­жеч­ку на блюдич­ко. Ло­жеч­ка ви­па­ла з рук і впа­ла на ста­кан. Скло задз­веніло, і йо­го нер­ви не­на­че задз­веніли, не­на­че за їх хтось смик­нув. «Тре­ба за­ли­ши­ти цю спра­ву… На­пи­шу до Ма­русі, щоб не виїзди­ла… Але, здається, вже пізно. Та й лист мій не дійде вже до неї сьогодні.

Ломицький гля­нув на го­дин­ник.

«Вже не­ра­но. Час виїзди­ти на вок­зал. Тре­ба ж заз­да­легідь ку­пи­ти біле­ти. Тре­ба стріну­ти Ма­ру­сю».

Ломицький схо­пив­ся з стільця по­хап­ком, нер­во­во і по­чав лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. Він мит­тю ки­нув­ся на дрож­ку. Йо­му чо­гось зда­ло­ся, що він вже опізнив­ся.

- Поганяй швид­ше! - гук­нув він до по­го­ни­ча.

- Ще ра­но! Встиг­не­мо за­ча­су. Не ха­пай­тесь! - обізвав­ся по­го­нич.

Ломицький вглядів на тро­ту­арі Де­ри­ба­совської улиці сідух з квітка­ми та бу­ке­та­ми. Він ско­чив з дрож­ки і ку­пив гар­ненький бу­кет для Ма­русі.

«Але навіщо я оце ку­пив бу­кет? Увійду в вок­зал з бу­ке­том, не­на­че йду на весілля: це ж я сам на собі пок­ла­ду знак цим бу­ке­том…» - І Ло­мицький ки­нув бу­кет під но­ги в дрож­ку.

«От і вок­зал! Там во­на, пев­но, ме­не жде!» - по­ду­мав Ло­мицький, і на йо­го при­том­лені нер­ви не­на­че тхнув свіжий, хо­лод­ненький віте­рець. Йо­му ста­ло лег­ше на душі.

Ломицький вибіг по ши­ро­ких схо­дах і ввійшов в за­лу дру­го­го кла­су. В здо­ровій, тільки що об­роб­леній новій розкішній, освіченій звер­ху і з вікон, залі дру­го­го кла­су веш­та­лось не­ба­га­то людей. Ко­ло ле­генько­го, не­на­че ажур­но­го кіоска, що сто­яв се­ред за­ли, бу­ло вид­но не­дов­гий ря­док людей, що ку­пу­ва­ли біле­ти. Ло­мицький обвів очи­ма усей ря­док. Ма­русі не бу­ло.

Він ку­пив два біле­ти, взяв клу­но­чок в ру­ки і пе­рей­шов за­лу пер­шо­го кла­су. Да­ми й па­ни сиділи попід стіна­ми на дов­гих лав­ках, об­би­тих ма­ли­но­вим пли­сом, на ку­шет­ках, що сто­яли в два ря­ди по­се­ре­дині здо­ро­вої за­ли. Ос­таннє проміння вечірнього сон­ця жевріло в дов­го­му скля­но­му фо­нарі звер­ху, че­рез кот­рий освічу­ва­лась за­ла, лисніло на до­ро­гих виліпле­них фігу­рах та ро­зет­ках кар­низів попід скля­ним фо­на­рем. Звер­ху лив­ся чер­во­ну­ва­тий світ на лис­ню­чий пар­кет, на пли­со­ву ма­ли­но­ву мебель, на ря­ди ба­га­то пов­би­ра­них дам.

Ломицький сів на ку­шетці се­ред за­ли ви­дом до две­рей і по­ма­леньку обвів очи­ма ря­ди дам. Ма­русі не бу­ло.

Люди зби­ра­лись, сіда­ли на ку­шет­ках та ще при­бу­ва­ли. Ло­мицький не по­ми­нав ні од­но­го дамсько­го ви­ду. Ма­русі нігде не бу­ло вид­ко.

Надворі смер­ка­ло. Газ спах­нув в ви­со­ких ліхта­рях, що сто­яли се­ред за­ли між ку­шет­ка­ми. Розкішна за­ла новісінько­го вок­за­лу за­лисніла, заб­ли­ща­ла, не­на­че якась ба­ло­ва за­ла. Пов­би­рані ба­гаті панії та пан­ни сиділи ря­да­ми.

Ломицький за­ду­мав­ся. Че­рез ви­сокі од­чи­нені двері бу­ло вид­но за­лу дру­го­го кла­су, та­ку са­му ви­со­ку й прос­тор­ну, з пар­ке­то­вим по­мос­том. Світ лив­ся хви­ля­ми. Ло­мицько­му чо­гось уяви­лось, що він не на вок­залі, що в цих за­лах справ­ляється чиєсь весілля, буцімто йо­го весілля, що в од­чи­нені ви­сокі двері от-от всту­пить не­за­ба­ром Ма­ру­ся, вся в біло­му про­зо­ро­му лег­ко­му уб­ранні, з гірлян­дою на го­лові з біло­го виш­не­во­го цвіту, в про­зо­ро­му сер­пан­ку, що хви­ля­ми вкри­ває її стан і спа­дає на лис­ню­чий пар­кет… Йо­му зда­лось, що от-от не­за­ба­ром десь заг­рає ор­кестр і во­на увійде в ви­сокі двері за­ли­тої світом за­ли се­ред гус­то­го на­тов­пу паннів та паній… А Ма­ру­ся не ввіхо­ди­ла.

З на­тов­пу в залі дру­го­го кла­су не­на­че ви­ри­ну­ла мо­ло­да пан­на. Во­на з'яви­лась в две­рях, ста­ла і навіщось заг­ля­ну­ла. Густі тонкі бро­ви, ве­ликі по­дов­жасті карі очі, повні чер­воні ус­та май­ну­ли пе­ред очи­ма Ло­мицько­го.

«Вона! Ли­бонь, во­на! - тро­хи не крик­нув він і схо­пив­ся з ку­шет­ки…- Ба ні! Не во­на! Тільки на неї тро­шеч­ки ски­ну­лась ви­дом і пос­тат­тю. Такі бро­ви, такі очі, але не її вро­да… не во­на…»

І Ло­мицький знов сів на ку­шет­ку. Сер­це за­ки­да­лось. зат­ремтіло в гру­дях на­зустріч до­рогій, милій дівчині і знов зас­по­коїлось.

Задзеленькав дзво­ник. Люди за­во­ру­ши­лись, за­веш­та­лись. Ло­мицький ки­нувсь, не­на­че про­ки­нув­ся од яко­гось чу­до­во­го сну. Він пе­ре­ди­вивсь усіх паній. Ма­русі не бу­ло.

Задзвонив вдру­ге дзво­ник. Публіка ки­ну­лась ви­хо­ди­ти в двері. Ло­мицький по­чу­тив, що йо­го сер­це за­ки­да­лось. Він схо­пив­ся з ку­шет­ки і ки­нув­ся в на­товп.

«Чом це її не­ма? Щось тра­пи­лось? Чи не вислідку­ва­ла її ма­ти? Мо­же, замк­ну­ла її, не пус­ти­ла… сте­ре­же двері. Щось є!!»

Ломицький лед­ве про­тов­пив­ся на плат­фор­му. Плат­фор­ма спо­рож­ня­лась од людей і швид­ко ста­ла зовсім по­рож­ня. Він сто­яв один і ог­ля­дав­ся на всі бо­ки. Ма­русі не бу­ло ніде.

Втретє зад­зе­ленькав дзво­ник. Поїзд ру­шив і по­су­нув по­ма­леньку. Ло­мицький вер­нув­ся і пе­рей­шов дві розкішні по­рожні, яс­но освічені за­ли. Ніде не бу­ло вид­но й душі.

«Не вда­ло­ся…» - по­ду­мав Ло­мицький.

І йо­му ста­ло шко­да, що не вда­лось.

«Але я за­те те­пер спокійніший»,- по­ду­мав Ло­мицький, ви­хо­дя­чи з вок­за­лу і сіда­ючи на дрож­ку.

Дрожка зас­ту­котіла по довгій без кінця італьянській вулиці, що йшла од вок­за­лу до са­мо­го мо­ря й бульва­ру. Два довгі без кінця густі ряд­ки га­зо­вих ріжків, не­на­че два раз­ки вог­не­во­го на­мис­та, яс­но горіли в тем­ряві і своєю од­но­манітністю ще більше зас­по­ко­юва­ли розд­ра­то­вані нер­ви мо­ло­до­го хлоп­ця.

Другого дня він приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан. Ма­ру­ся жда­ла йо­го в пар­ку ко­ло мо­нас­ти­ря і, оче­ви­дяч­ки, виг­ля­да­ла йо­го.