Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
За національною та релігійною належністю в офіцерському складі королівського війська було чимало представників української православної знаті. Серед них вирізнялися князі Вишневецькі й Ружинські – опікуни православних монастирів і братств. Дрібні українські шляхтичі перебували й у ротах польського панства з українських земель.
Ці факти свідчать про те, що конфлікт козацтва з владою мав не релігійний і не національний, а соціальний характер. Козацтво, як військове формування, хай у не зовсім чітко усвідомленій і висловленій формі, захищало свої права. Воно було готове відмовитися від не санкціонованих владою походів проти турків і татар, але вимагало визнання себе як захисників кордону країни, оскільки сумлінно й послідовно виконувало ці функції. Як військове населення, козацтво претендувало й на певні соціальні привілеї, які були надані ще королем Стефаном Баторієм. Козаки прагнули домогтися визнання своїх прав як офіційної військової корпорації, включаючи право на власну організацію та власний суд. Керівна верхівка країни відмовляла козацтву в його вимогах і виштовхувала за правове поле держави, а потім звинувачувала в незаконних діях. Така політична гра, особливо за умов, коли уряд все ж не міг обійтися без козаків у захисті південного кордону, постійно дратувала та врешті-решт спричинила вибух непокори владі.
Важливо знову підкреслити, що серед каральних частин не було військових підрозділів князя Костянтина Острозького та його синів Януша й Олександра, так само не було й більшості боєздатних шляхтичів з українських воєводств. Натомість польських магнатів і шляхтичів – власників маєтків на українських землях – було досить багато. Жолкевські, Потоцькі, Даниловичі, Собеські належали до «цвіту польського рицарства». Маючи польське коріння або будучи полонізованими в попередніх поколіннях, вони генетично не були пов'язані з козацтвом і тому легше сприймали його як свого особистого ворога. Таким чином, за відсутності в діяльності козаків прямого антипольського й антикатолицького спрямування, потенційно конфлікт козацтва з владою накладався на національні й релігійні відмінності, які в подальшому збільшилися, перерісши в гостре протистояння.
Наздогнавши й оточивши повстанців, Жолкевський упритул наблизився до виконання свого завдання – їх знищення. Однак табір був добре укріплений, і взяти його штурмом було непросто. Тому Жолкевський розпочав облогу, розташувавши свої частини так, щоб обложені не могли прорватися. Спочатку козаки діяли активно. Вони неодноразово виходили з табору й розпочинали під ним бій, сподіваючись знищити якнайбільше ворогів і запастися зброєю чи харчами. Такі вилазки послаблювали противника й змушували його постійно перебувати в нервовій напрузі і бойовій готовності.
Поширені були й військові герці – традиція двобою, відома з найдавніших часів у всіх військах світу. Ще в «Іліаді» Гомер описав двобій античних героїв Ахілла й Гектора під стінами Трої. З давньоруського літописання відомий двобій князя Мстислава та князя касогів Редеді. Участь у герцях вимагала особливої мужності, сміливості, прекрасного володіння зброєю та прийомами бою. Козаки любили цю військову традицію, серед них завжди вистачало тих, хто хотів узяти участь у герці, тому найчастіше ініціатива в цій справі йшла від них. Коли хтось із козаків наважувався на герць, він виходив вперед і викликав на двобій когось із противників. Часто виклик розпочинався з образливих для ворога слів, щоб спровокувати швидшу реакцію. Якщо в таборі противника не було сміливця, це вважали соромом і поганою прикметою для всього війська. Звичайно суперник озивався, розпочинався двобій, за яким захоплено спостерігали обидва війська, уболіваючи за свого бійця. Двобій вели або з холодною зброєю, або без зброї. Утручатися в нього й надавати допомогу було заборонено. Під солоницьким табором такі герці відбувалися постійно. Під час цих двобоїв загинуло кілька шляхтичів і навіть житомирський староста.
Жолкевський же вичікував, не наважувався на штурм, а розраховував на аргументи, вагоміші, ніж зброя. Обложеним бракувало їжі й води, а їхнім коням і худобі – пасовищ. Щойно козаки випускали коней і худобу на пасовище, жовніри відразу їх відбивали. За кілька днів голод і спрага почали виснажувати повстанців. До того ж у козацькому таборі наростали протиріччя в середовищі старшини – між Лободою і Наливайком. Жолкевський розпалював ці протиріччя, оскільки підкреслено вів переговори лише з Лободою. Козаки запідозрили його в зраді й стратили. Гетьманом обрали давнього козацького старшину Криштофа Кремпського.
Щодня вилазки козаків ставали дедалі частішими й відчайдушнішими. Урядовим військам доводилось відбиватися, і жовніри постійно змінювали один одного під табором. Найбільше боялися прориву Наливайка. За тиждень і становище коронного війська почало погіршуватися. До Жолкевського доходили чутки про те, що на допомогу обложеним пливуть запорожці. Запорожжя не могло надати суттєвої допомоги, оскільки навесні не мало значної кількості людей, але дійсно, до Переяслава пливла невелика козацька флотилія. Жолкевського врятувало те, що на початку червня до нього прибула велика валка з харчами, боєприпасами, важкими гарматами й свіжими силами.
Діставши значне підкріплення, Жолкевський розпочав вирішальні дії. Протягом 5 і 6 червня артилерія обстрілювала табір. Перед важкими гарматами він виявився беззахисним. Обложені зазнали великих збитків, загинуло понад двісті людей, сотні поранено, упало багато коней і худоби. Становище повстанців стало безнадійним, і вони зважилися на переговори. Вимоги Жолкевського мали ультимативний характер: видати Наливайка, бунтівних старшин, гармати, усі прапори, військові припаси та скарб. Фактично зазнавши поразки, обложені погодилися. Дізнавшись про це, Наливайко зі своїм полком спробував залишити табір, але його схопили і, разом з Шаулою і Шостаком, видали Жолкевському.
Наступного дня, 8 червня 1596 року, козаки мали виконати останні вимоги польного гетьмана. За повідомленням хроніста Бєльського, коли все, що вимагали, було віддано, Жолкевський поставив нову умову – виказати всіх селян, які повтікали від своїх землевласників. Козаки відмовились і сказали, що будуть оборонятися. «А гетьман сказав: «Бороніться!» І зараз скочили наші до них, що ані до бою, ані до зброї досягнути не могли і так їх немилосердно сікли, що на милю або далі труп на трупі лежав. Як було всіх в таборі з черню і жінками на десять тисяч, з них вирвалось не більше півтори тисячі на чолі з Кремпським». Хроніст Гейденштейн теж згадує про погром козаків, але пояснює його тим, що жовніри вирішили пограбувати обложених. Про це ж писав і сам Жолкевський. Однак і Жолкевський, і Гейденштейн називають незначну кількість загиблих. У будь-якому разі, розправа жовнірів і шляхти з уже беззахисними повстанцями не викликає сумнівів. Дискусія може виникати лише щодо масштабів утрат з козацького боку. Ці події стали відомі як Солоницька трагедія.
Жолкевський святкував перемогу. Повстанців було розбито. Наливайко й дванадцять козацьких ватажків потрапили в полон. Найціннішими трофеями стали двадцять одна гармата, хоругви іноземних монархів та військові клейноди козацтва.
Цікаво, що в козаків не знайшли великого скарбу. Його оцінили лише в чотири тисячі злотих. Можливо, розчарування жовнірів, які не знайшли в таборі достатніх для пограбування грошей, і стало однією з причин розправи з повстанцями. Адже ходили чутки про величезні скарби Наливайка. Та козацький ватажок не возив їх за собою. Пізніше він зізнався, що заховав скарби значно раніше, закопавши в лісі у воловій шкурі, але відмовився показати де. Щоправда, у селах поблизу Солониці й донині ходить легенда, що Наливайко втопив діжки з золотом в одному з озер в долині Сули. Однак легенди про скарби є окремим сюжетом народної творчості. Інші старшини переховували свої гроші в православних монастирях. Що ж до скарбниці козацького війська, то її могли зберігати на Запорожжі або в тих же монастирях.
Полонених козацьких ватажків Жолкевський повіз до Львова. Там йому влаштували урочисту зустріч і святкування перемоги. У Львові в'язнів тримали близько трьох тижнів – із середини липня до початку серпня. Цікаво, що постать Наливайка привертала особливу увагу Жолкевського, як і всіх сучасників. Одного разу гетьман навіть приїхав по нього до Львова й забрав до свого маєтку. Забрав не для допиту, бо, професійний воїн і полководець, він ніколи не займався такими справами. Очевидно, недавні противники, а нині – переможець і в'язень мали особисту розмову, проте на які теми – невідомо.
