Xронос - Антипович Тарас (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

— О, біленькі! Ну, тепер і до святого Петра явиться не стидно, — долинув голос Базиля.

— Все-таки, які ми допотопні люди з тобою! Навколо вже інший світ — чудеса такі, що жижки трусяться. А ми поки біля могил крутилися, то все пропустили, — мовив Захар, слухаючи, як копач крекче, натягуючи його пітняки.

— Я тобі так скажу, братіку: все воно облуда. А що чергову облуду проґавили, то хіба варто за нею тужить? Вони думають, що від смерті відкупилися. Хе-хе. Вона своє візьме — раніше чи пізніше. Та й чого варте життя без неї?

Базиль засопів, розкурюючи згаслу люльку. Із ями заструменів сизий магічний димок. Вітер улігся, натомість замжичив холодний дощик. Захар натяг на лисину свій протертий на краях кашкет. Відкашлявся.

— Вилазь, Базилю, не ламай комедію. Дістанеш запалення.

— Земля не запалить. Загасить хіба. Я ж її знаю.

— Ти не філософствуй, а руку давай.

Захар сів на краю могили, подав руку Базилю і… сторчма полетів до ями.

— Гу-гу, от ви й тут, пане директоре, обживайтеся, — тішивсь Базиль.

— Був би я досі директором, я б тебе на півзарплати оштрафував за такі викрутаси! — рипів Захар, відпльовуючись від землі.

— Та це ж не надовго, потім назад висаджу. Полеж трохи, а то піввіку цвинтарем завідував, а до могили ні разу й не примірявся — все в конторі просидів. Тут лежати, братіку, теж уміть треба. Теж наука. Я, бувало в кращі часи, кажу родичам під кінець похорону: «Красиво лежала ваша небіжчиця». Дякують за слова, лестить їм. Ніхто ще не ображався на мене, і ти не сердься. Пробач старого дурня.

— Ех… І ти пробач. До того ж я старіший за тебе дурень, — відмахнувся Захар, умощуючись коло Бази ля головою до голови.

Дві пари утомлених очей стежили за прямокутником неба, що дедалі більше наливався свинцем. Десь оддалік гримнуло, наче кашлянув велетенський троль. Дно ями стало геть мокре. Зі стін обвалювалися просяклі вологою грудочки землі, розправлялися спіралі всюдисущих корінців. Захар намацав під собою кашкет, підклав під голову. Він подумав про те, що нині п'ятниця і дружина спече свій сирний пиріг, такий самий, як і десять, двадцять, тридцять, сорок років тому, і треба буде привести з собою Базиля, бо тому ніхто й сухаря не подасть. Бо сьогодні є привід посидіти, пом'янути свої труди скорботні. Зненацька небо над могилою тріснуло, ужалене жовтою блискавицею. Ушкварила злива, і двом у ямі стало легше — тепер можна було не стримувати сліз.

Травень 2045

Дільниця

Асфальт під ногами був устелений агітками за підписом керівника ДРБЧ. Одна з таких агіток була затиснута і в Діаниній руці. Діана знала, що абревіатура означає «Державний Резерв Біологічного Часу», а решту тексту й читати не збиралася. Їй також було добре відомо, що до проходження кабінки викидати цей папірець не варто, а вже після — можна. Дощ припинився, і складена парасолька стала для неї додатковим тягарем у людській тисняві.

Районна дільниця була облаштована в ангарі автопарку, що його нашвидкуруч по периметру обтягнули колючим дротом, декорованим різнобарвними святковими стрічками. Ті парадоксальні атрибути Загальнодержавного Суботника Донора аж ніяк не бадьорили Діану, як і все присутнє населення. Можливо, тому, що на вході до дільниці чергував з десяток автоматників, які в разі появи живої «пробки» без вагань проріджували її прикладами.

Затиснута з усіх боків тілами, Діана по-черепашому переставляла ноги у бік входу. Повсюди чулися нервозні нарікання, щоправда, ніхто на повен голос не наважувався протестувати. Через це здавалося, що люди порипували, як одвірки. Коло входу на спеціальній трибуні розпинався агітатор, що в мегафон озвучував супровідний матеріал від інформбюро ДРБЧ: усе це лайно про необхідність озброїти рідне військо темпоральними аптечками з огляду на наближення війни з евентуальним супротивником.

Діана працювала медсестрою в лікарні, тому для неї явка на донорський суботник була обов'язковою. Батько ж її, хірург на пенсії, уже вийшов із донорського віку і мав право відмовитися від суспільно-корисної процедури. Цим правом він радо й користався. ДРБЧ у кухонних розмовах із дочкою він розшифровував не інакше як «ДіРява БоЧка», й переконував Діану бойкотувати суботники. Діана була свідома того, що Держрезерв обмілів через систематичні розкрадання біотайму чиновниками і що наближення війни-невідомо-з-ким є лише вигаданим приводом для подальшого грабування народу. Однак від страху втратити робоче місце вона корилася державному насильству.

До входу в ангар залишалося метрів із десять, коли Діана побачила, як охоронець гарикнув і штурхонув одного з донорів. Той упав, і по ньому тут же пішки пішло зігнане докупи стадо з таких самих приречених. Охоронці ледве відідрали від землі того потоптаного і вивели за огорожу. Тепер він був звільнений від участі в суботнику. Зламані ребра вважалися поважною причиною.

— Озвіріло бидло, — кинув старший чоловік із важким червоним лицем, що просувався коло Діани.

Вона лише закусила губу. Усе дійство відгонило злочинним абсурдом. Батько мав рацію в усьому. Але на одну його пенсію хіба проживеш?

Навколишня біомаса занесла Діану в ангар без особливих втрат (зламаний каблук не рахується). Тут було не набагато вільніше. Діана знайшла стіл, що обслуговував її вулицю, подала паспорт, розписалася в графі, отримала вхідний жетон, стала в чергу до кабінки. У спертому повітрі висів невикричаний крик. Напруга дзижчала, наче у високовольтній лінії. Як і минулого разу, ніде не було ні дзеркал, ні навіть дзеркальних поверхонь. Вікон, у яких можна було б угледіти своє відображення, в ангарі, звісно, теж не було. За інструкціями не дозволялося брати з собою і кишенькові люстерка. Так вимушених донорів оберігали від першого шоку — хай, мовляв, удома підраховують свої втрати.

Діана вкинула у щілину вхідний жетон, і двері кабінки, схожої на космічний біотуалет, від'їхали вбік. Вона увійшла, почула за собою клацання автоматичного замка, поглянула у напівтемряві на трубу, наставлену прямо їй у груди, затремтіла від нерішучості, але згадала про чергу за спиною. «Один рік, усього один рік — і все», — заспокоювала себе. Поклала палець на тумблер настінної панелі, заплющила очі, притулилася до труби, натиснула тумблер, захиталася від струмоподібного болю, але встояла на ногах. У кишеню на стіні випав вихідний жетон, дістала його, обернулася до дверей, втиснула жетон у щілину, двері розчахнулися, вийшла, отримала від службовця на руки свідоцтво про виконаний донорський обов'язок, пошкандибала повз чергу до виходу.

«Ну, постаріла баба на рік — з ким не буває», — іронізувала з себе подумки. Вихід із ангару зяяв у бічній стіні. Вона сапонула різкого вітру, чхнула в руку і раптом побачила на долоні власний кутній зуб. Промацала язиком обидві щелепи. Решта кутніх ніби трималися. «Один зуб і один каблук. Завелика данина державі, яка витирає об тебе ноги. Все! Більше ніякого донорства! Пішли вони! Будем жити на пенсію. Як там каже батько: жменя рису на день — дієта свободи».

Діана обігнула ріг, за яким їй знову відкрився натовп біля входу до дільниці. Вона підійшла трохи ближче. Тепер, збоку, стало видно, що тисняву створюють самі люди, поспішаючи якнайшвидше пройти всі кола примусового донорства і забути його до наступного суботника. Для багатьох це випробування мало хоч і мерзенний, але майже буденний присмак — як здача калу на копрограму.

Зненацька над почорнілою юрбою посипав дивовижний сніг. Діана підняла очі — на натовп повільно сідав дельтапланерист. Це з його сумки розсипався той сніг. Одну із сніжин принесло й Діані. То виявилася коротенька листівка, роздрукована на смужці найдешевшого білого паперу. Діана подумала, що це черговий розважальний креатив кровожерних організаторів Свята Донора, але зачепилася оком за першу фразу.