Xронос - Антипович Тарас (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
— Я… офіціант у барі, де ти танцюєш. Ти мене, звичайно, не бачила. А я тебе бачу кожен вечір… і вночі іноді теж — ти мені снишся, — голос кентавра затремтів від хвилювання.
— Я не сплю з клієнтами, — завчено відрізала вона.
— Я не клієнт, — знітився він іще більше.
— Зі співробітниками — тим більше.
— Послухай, я хотів просто сказати… У мене мотоцикл зі зміцненою рамою. Шістсот кілограмів витримує…
— Безмежно рада за тебе.
— Може, покатаємось коли-небудь?
— Дякую, я на машині.
— Знаю, — опустив свої широкі плечі кентавр.
Він здавався надійним і покірним водночас. І Аврора раптом усвідомила, що хоче з ним поговорити. Його широкий торс вдихав і видихав повітря так сильно, що їй здалося, ніби поруч працюють великі міхи.
— Ну, то, може, скажеш, як тебе звати? Так, напевно, знайомляться з жінками, — подала йому трап Аврора.
— Буцефал, — вимовив кентавр із гідністю і чомусь знову клацнув підковами.
Вона розсміялася, сама не знаючи, з якого дива. На передніх ногах він мав сині джинси, а на задніх — чорні напрасовані штани, як того вимагав етикет офіціанта.
— Ну, добре. Проведи мене на стоянку, Буцефале.
Він спробував покласти їй руку на плече, але потім спасував і відсторонився. «Зовсім молодий іще», — здогадалася Аврора. Він починав їй подобатись. Терпіти не могла нахабних двоногих натуралів, які переважно й складали її палку аудиторію.
Зупинилися біля її джипа. Вона сперлася на капот. Глянула Буцефалові в очі, втягнула повітря широкими ніздрями. Він мучився якоюсь невпевненістю, ніби сказав недостатньо і не так точно, як хотів.
— Я, напевно, люблю тебе… І що тепер із цим робити? — випалив нарешті.
Аврора теж захвилювалася. їй саме тепер понад усе не хотілося знову залишитися самотньою, але за освідчення треба було платити не меншою відвертістю.
— Послухай, малий… Те, що всіх вас так заводить, — насправді несправжнє.
— Що ти… маєш на увазі? Ти — не корова?
— Я — корова… Але це супервим'я — накладне, а моє справжнє зовсім мале, нема на що дивитися, — вона не повірила, що наважилась це сказати.
— А. Я знаю, знаю, — махнув рукою кентавр.
— Що-о-о?
— Я сьогодні бачив, як у тебе дійки відстали. Для мене це не має жодного значення.
— Хто ще це бачив? — перелякалася Аврора.
— Думаю, ніхто. Це було видно тільки збоку, з мого закамарку, де я посуд складаю. Щілина між панелями і кулісою — туди ніхто не дивиться. Та й сама подумай, ці дебіли бачать тебе, уже будучи в такому стані, що їм хоч тиранозавра з пап'є-маше підсунь — усе піде на ура.
— Ну, дякую. Втішив, — потупилась Аврора.
Він погладив її руде й тверде волосся. Аврора ледь не розревілася від такої краплі ніжності.
— Я знаю цих чорних темпогенетиків не гірше, ніж ти, — він зітхнув. — Я сам квартиру продав, щоб оплатити гібридизацію. Обіцяли півметровий конячий член. Я думав, що в кентавропорно піду зніматися, бабла нарубаю. І що отримав? Два дециметри всього! Зла на них нема. Для людини більш ніж достатньо, а для кентавра… Хочеш, покажу?
— Іншим разом. Для мене це теж не має значення, — усміхнулася Аврора з полегшенням.
— А збитки у фірми відсудити я так і не зміг. Скоти вони… Моральні скоти, — поспішив виправитися кентавр.
Буцефал пряв вухами. Вітер, здавалося, став іще затишніший і гойдав його смоляну гриву. Пахло снігом, високим снігом, який ще не долетів до землі й мляво сріблився в космічних дірах.
— Нехай це все буде між нами, — запропонувала вона і вперше відчула себе не самотньою.
— Тільки між нами, — відповів він із готовністю. — До речі, коли ти вихідна?
— Коли захочеш, — Аврора лизнула його просто в довгу кінську шию, бо не діставала до голови.
Квітень 2045
Яма
Копач Базиль сидів на купі власноруч виритої землі і звично курив свої дешеві цигарки. Їжак його волосся був геть сивий. Руки — жилаві, кощаві — упиралися в коліна. Спина випирала горбом. Очі він потупив униз, у досконалу чорноту могили.
У Захара запекло в грудях, коли він ще від цвинтарних воріт запримітив Базиля. Той скидався на старого ангела, упійманого в капкан. Тільки лопата, що стирчала серед рябих мармурових плит, розвінчувала картину.
— Заривай. Клієнт відмовився здихать, — прохрипів Захар. — Онук його дзвонить, каже, наказав дістать із-під подушки все, що відкладав на похорон, і купив собі ще три місяці. Не надихається ніяк.
— Ну й стерво. Не палив би воздуху.
— Таке й про нас із тобою можна сказать. Чого куриш тут своє лайно?
— Ти завжди мені не доплачував. Що мені за ці копійки курить — райські віники?
— Не починай, — Захар і собі сів на купу сирої землі.
— Не мостіться, пане директоре, бо застудите сраку, — гаркнув Базиль.
— Ех, тепер все'дно — я вже тобі не директор.
— Що таке?..
— Закривають нас, братіку.
— Як закривають, мать його?.. — Базиль впустив недопалок у яму.
— Сам же знаєш — люди вмирать одвикли. А котре й ґиґне, так у землі гнити не хоче — в заповітах то бальзам, то кріокапсула. Один ото збирався по-старому поховаться, і той передумав. Життя вічне у людей почалося. Здалися їм наші ритуальні послуги.
— Ні Бога їм, ні чорта не треба, — докинув Базиль.
— А нас тим паче. Знаєш, як нас із тобою називають? Ретроґрейверами. Це все вже не модне. Спровадять на пенсію доживать, і жоден мертвяк не згадає.
— Я без діла й сам умру, — простогнав Базиль, пустивши клубок пари з рота. — У тебе хоч жінка є, а мені ото яма — найближча жінка. Більше порать нікого.
— Знаю, — дістав свою люльку Захар.
Помовчали в холоді. Директор цвинтаря сопів, набиваючи люльку запашним тютюном. Скинув кашкета, віддаючи ветху лисину на поталу цинічним квітневим вітрам.
— Раз ти вже не директор, дай я твого покурю, — бадьорився Базиль.
— Так наче ти раніше не міг попросить. Бери, — байдуже мовив Захар.
— Одне діло у самого директора просить, а друге — у нікому не нужного ретрояктамйого. Тепер воно рівноправніше буде.
— Ага. Гівноправніше, — буркнув Захар.
— У-у-у, який цирус! Ароматна зараза, — видихнув Базиль.
Захар задивився на кудлаті хмари, що мчали поверх іржавих тополь вершниками апокаліпсису. Весна щемливо пахла сирим недожитим життям, саднила у вухах, бурчала в животі.
— Заривай, Базилику, заривай.
— Не буду. Ця яма, видно, мені призначена. Як для себе копав. Яма ж порожнечі не терпить. Треба поважать.
— Не мели дурного. Заривай, бо приблудний пес упаде і витиме день і ніч. А нам треба порядок після себе залишить. Мертвих пожалій.
— Мертвих виттям не розбудиш… — Базиль затягся. — Скільки я тут копаюся, привидів і разу не бачив.
— Я бачив одного. З лопатою, — примружив око Захар.
— Цю яму ти сам закопуватимеш. Зроби мені послугу, — Базиль рвучко зістрибнув до ями і розлігся на дні.
— Осел старий! Ну, куди ти поліз? І люльку мою захапав…
— А, пан директор за люлечкою затужили! Плигай сюди, забери. Не бійсь, помістимось. Я завжди просторі апартаменти рию, щоб клієнтові вільно було. Я це діло за п’ятдесят років вивчив. Ну?
Обличчя Базиля у темній могилі було ледь помітне. Захар понуро повів поглядом по навколишніх хрестах. Рідний цвинтар відступав перед навалою рослин-біженців, у свою чергу, теж витіснених містом на задвірки. Зелень іще тільки прорізалася на стеблах.
— А звідси добрий вид, нічого зайвого. Хоча й важкі небеса. Нема у Бога настрою, — озвався Базиль.
— І не буде з таким людом, — відрізав Захар.
— Стрибай сюди. Бог лагідніший до тих, хто вже в ямі.
— Боюся, в тебе шкарпетки смердять.
— Господь свідок, нема на мені ніяких шкарпеток. Ти мені завжди недоплачував, які вже тут шкарпетки, — Базиль демонстративно зняв черевик з голої порепаної п'яти.
— Ну, то тримай, раз я кругом перед тобою винен, — Захар розшнурував обидва черевики, а потім постягував шкарпетки і скинув у яму.
