Гра в паралельне читання - Іванцова Міла (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Віталій знав, що в Жанниному рукаві теж лежить той самий козир, що був у Лілі. Поставити Крапку. Чи виб’є це його колись із колії так само, як тоді? Навряд. Чи то вже минула та криза середнього віку, чи це взагалі не кохання? Швидше за все, не кохання. Тому що коли воно є, то не постає запитань. Ти це відчуваєш усім єством, а не допитуєш свою голову. Перегорів він на Лілі. Втомився. Виснажився. Мабуть, вона була його останнім коханням. Якщо не єдиним.
Віталій попросив секретарку зробити каву і якусь хвилю вагався перед тим, як відкрити прикріплений до останнього листа файл із текстом. Що могло бути в ньому сьогодні? Він перевів очі на двері і знову задумався. Уявилося, ніби четвертий день поспіль приходить в офіс посильний і приносить для нього пакунок. Особисто. У руки. Пакунок, схожий на бандероль. Коли більший, коли менший. І невідомо, що там усередині. Хочеться відкрити. Але чомусь тривожно. Посильний уявлявся юнаком в уніформі готелю, такі в кіно підносять гостям валізи.
Раптом уява робить підміну – і ось уже в тій уніформі у дверях стоїть Жанна і простягає йому пакунок.
Двері повільно розчинилися, перенісши Віталія з уявного світу в реальний, – секретарка внесла на маленькій таці каву, цукор, печиво.
Залишившись у кабінеті один, він укинув у чашку два кубики цукру, розмішав, зробив ковток і відкрив файл, миттєво оцінивши, що текст цього разу дуже невеличкий.
Потенційний учень
Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.
Підходить якось до мене колега, учителька англійської мови, і каже:
– Знаєте, мій молодший син, йому шість років, так от, він просто марить Францією: всі передачі про неї дивиться, енциклопедію читає, Ейфелеву вежу скрізь малює! Він мріє вивчити французьку!
– Без проблем! Нехай приходить, навчу! Ті, котрі захоплені, – найкращі учні, – кажу я.
Минуло півроку. Знову підходить до мене в учительській та сама колега:
– Знаєте, я про вас пам’ятаю, мій син… Він уже в першому класі. Він так мріє про Францію, так хоче вчити французьку, просто марить!
– Я ж казала – немає проблем! Хай приходить, розберемося.
– Але… знаєте, є проблема. Тут така справа… Нам логопед не радить, адже він у мене «ер» не вимовляє. Rичить, розумієте? А ваша фRанцузька може закріпити те, з чим ми боремося.
– Ну, не знаю… Ви – мама. Вам видніше. Для мене такий учень – як знахідка: і навчатися хоче, і вже Rичить!
– Ну, ми поки що зачекаємо, порадимося ще… Але він дуже хоче, просто марить…
Пройшло кілька років, я давно поміняла місце роботи. Одного разу на вулиці хтось гукає до мене: «Мадам!» Озираюся – вона, вчителька англійської. Махає рукою, широко всміхається.
– Здрастуйте! Як ви? Де ви? Знаєте, мій молодший син, він вже у п’ятому класі, але ми про вас весь час згадуємо… Англійська у нього з першого класу. А от у п’ятому довелося обирати другу мову між німецькою та французькою…
– Ну і?.. – збентежено питаю я.
– Розумієте… Така справа – все ж таки нам із логопедом не вдалося тоді остаточно викорінити його дефектне «ер». І навіть досі в нього проскакує якесь неслов’янське Rичання, – каже вона трохи винувато.
– І ви хочете сказати, що через це ви змусили його вчити німецьку?!
– А що мені залишалося робити?! Звісно, ви ж знаєте – він так марить Францією, так мріє вивчити французьку… Але хіба ж можна?..
– І як у нього з німецькою? – ставлю я майже риторичне запитання.
– Він її ненавидить, – розводить руками колега.
– Ось мій номер телефону. Нехай приходить.
– Ні, та що ви! Як можна?! А як же?..
– Знаєте, мем, це злочин проти дитини! Син вам не пробачить.
Учні бувають різні – ліниві і старанні, неслухи і слухняні, обдаровані і не дуже, бувають теперішні і дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень. Прекрасний потенційний учень…
Віталій відставив чашку і потер лоба. Чортівня якась! Цю історію він уже знав, колись її чув. Колись, у минулому житті. Так! Чув від Лілі, але як же? Вона ж навіть не говорила французькою, не те щоб викладати… Усе переплуталося в голові за останні роки. Чи то він її ніколи уважно і не слухав? Точніше, слухав, але не завжди чув. Інколи її монологи перетворювалися для нього на дзюрчання струмка, він просто розслаблявся і милувався нею, як тоді, вперше, коли побачив її перед туристами-греками на Володимирській гірці. Вона, струнка, з майже чорним прямим волоссям нижче плечей, говорила щось загадковою, абсолютно невідомою йому мовою, показувала рукою вниз на Поділ, на лівий берег, на Дніпро і всміхалася. Він закляк, спостерігаючи чарівне дійство і слухаючи це дзюрчання, і геть забув, що поруч двоє колег-американців, яким він мав своєю обмеженою англійською розповідати про Київ.
Чому йому раптом згадався той день? А! «Багато років я навчаю людей французької». Ні, звісно, це не про неї. Точно! Це була історія про ту саму Зою, Лілину приятельку з бюро перекладів! То що ж це? Чиї оповідання? Може, це Зоя й пише? А чому ні? Дітей годувати треба. Дві доньки підросли. То переклади, то екскурсії. Ще взялася за літературу. Хоча хіба белетристика у нас дуже когось годує? Але курочка по зернятку клює. Може, й правда, то вона їхала в потязі та, розтелепа, згубила свою флешку?
Зробивши таке припущення, Віталій іще раз пробіг очима текст оповідання, трохи заспокоївся, свідомо відігнав від себе спогади, які за останні роки три вдалося помалу вгамувати і замкнути подалі в потайну скриньку. Час було братися за роботу.
2
В обідню перерву Віталій мав твердий намір виконати прохання Жанни і поїхати перекусити в «Піросмані», випити ритуальної кави, бо туди вони навідувалися не раз, як вона казала, «на місце злочину».
«Злочин» той не піддавався чоловічій логіці, і Віталій так і не второпав, та й не випитав за майже два роки, що це на неї тоді найшло – взяти й так смачно і довго поцілувати незнайомого чоловіка, тільки-но згасло світло. Але що було, те було.
За дивною київською традицією, випускники-однокласники всіх шкіл збираються не влітку (що було б логічніше та зручніше), а посеред зими, у першу суботу лютого. Хто запровадив цей порядок – невідомо. Але так уже ведеться. Зазвичай випускники радо зустрічаються перші кілька років після закінчення школи – похвалитися, хто де, з ким, за кого, як, у кого вже… Потім наступає період, коли вся ця шкільна братія відходить на задній план і до неї стає майже байдуже. Тримаєш зв’язок із найближчими друзями-однокашниками, а про решту лише інколи переказують новини. Потім, десь після тридцяти, виникає бажання зустрітися, дізнатись, хто-де-як влаштований у житті, на людей подивитися, себе показати, і народ збирається знову. Збивши на цьому охоту, ще кілька років не хочеться нікого бачити – сценарій зустрічі доволі передбачуваний. Але приходить час, коли з віком пробуджується якась сентиментальність, і ти усвідомлюєш, що такі сходини – це таємний зв’язок із твоєю юністю і що саме ці люди для тебе все ще ті самі Кольки та Свєтки, хай би ким вони були сьогодні. Так само і ти для них. Черговий збір приносить усвідомлення, що зовсім не ті, хто були найслухнянішими в класі та найкраще вчилися, зрештою досягли чогось помітного. А ще у віртуальному списку давно не існуючого класу відмічаються хрестиком прізвища тих, хто вже ніколи не прийде на зустріч однокласників, а нуликом тих, хто і прийшов би, але осів далеко за кордонами, морями-океанами. Серед загальних веселощів хтось згадує про це, і п’ють, не чаркуючись, за тих, кому вже навіть е-мейл не напишеш. Так, наприклад, підраховують, що вже двадцять років, як загинув друг Мишко на підводному човні. Потім знову життя бере гору, і продовжується весела зустріч колишніх дівчаток та хлопчиків.
