Гра в паралельне читання - Іванцова Міла (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Жанна взяла порожню пляшку, повільно похитала нею перед очима. Побачивши на дні мізерний залишок коньяку, закинула голову, перехилила пляшку над губами і завмерла. Мабуть, вона випила б зараз будь-чого, але більше алкоголю не було. Віра послухалась її і не брала нічого спиртного, принесла до столу лише два літри «Коли», нарізаний сир та гілку бананів.
4
Віталій, розмірковуючи про колишнє, яке чомусь знову прорвало загату і просочилося в його сьогоднішнє життя, мало не забув, що пообіцяв дружині забрати онука з дитсадка. Він схаменувся, коли вже смеркалося і Тамара сама зателефонувала нагадати. Тепер він їхав вечірнім Києвом у щільному потоці машин і думав, що Женька дуже швидко виріс, хоч і в нелегкі для них із Тамарою часи. Спочатку буремні дев’яності, потім освоєння подружжям нових шляхів, про які і не думалося, коли закінчували разом інститут народного господарства. Тамара опанувала аудит, пішла вгору, а він подався у страхову справу, хоч і було це тоді не надто поширеним у країні бізнесом. Якось непомітно пролетіло двадцять років, аж раптом – нате вам сюрприз – Женька зібрався стати батьком. Правда, не стільки зібрався, скільки став перед фактом такої можливості, дізнавшись від його подружки Катьки, що та вагітна. Йому було двадцять, їй і того менше – обоє студенти.
Минуло майже чотири роки. І, як не крути, а не зітреться той період із пам’яті Віталія. Так тоді сталося. Чи то нечистий таким чином підставив йому ніжку, чи Господь уберіг від необачного вчинку? Якби не раптова перспектива появи в їхній родині немовляти, не потреба в його фізичній та фінансовій підтримці і Тамари, і надто молодої родини – Віталій би, мабуть, наважився. Він уже втомився від життя на два фронти, хоч Ліля, зрештою здавшись після його затятої облоги, ніколи не ставила ніяких умов.
Хай там як, а Віталій про те безумство не шкодував. Таким було його крадене щастя. Власне, спочатку чомусь і не думалося, що крадене, бо накрило з головою. Ніяких докорів сумління не мав, несло за течією: хотів її, не міг без неї – і все. Що то було – душевне, тілесне, криза середнього віку, хімія якась – невідомо. Та й навіщо шукати назву та пояснення, коли це БУЛО? І щасливило його, і ці несподівані почуття наповнювали по вінця. Комусь іншому, може, і такого не випало.
Але, попри все, у своєму сталому і налагодженому, як швейцарський годинник, житті Віталій нічого міняти не збирався. Навчився існувати у двох світах. Не те, щоб у рівновазі, швидше як канатоходець із жердиною: чим більшим був ризик зірватися, тим швидше він біг канатом від пункту А до пункту Б.
Це вже потім, десь через рік, прийшло почуття провини, до того ж перед обома. І перед Лілею за те, що краде час її життя, нічого серйозного не пропонуючи з першого дня, і перед Тамарою, яку знав більше двадцяти років. І саме вона стала за цей час найближчою людиною, тим самим другом, до якого і в горі, і в радості… І, звісно, не заслуговувала такого ляпаса після сорока…
Він знав, що чимало чоловіків живуть на два фронти. А то й не на два. Кожен вирішує по-своєму. Але не кожен через те руйнує родину. Так думав Віталій, розуміючи, що якогось дня Ліля поставить крапку. Це не може тривати вічно.
І одного разу вона, скориставшись темрявою в спальні, трохи захмеліла від коньяку (здається, то був її день народження), не стрималася.
– Знаєш, про що я мрію? – спитала Ліля і витримала паузу.
– Звідки мені знати? – злукавив Віталій, відчувши неладне в модуляціях її голосу.
– Я мрію, щоби твоя дружина закохалась і кинула тебе.
– Ну… таке скажеш! – дещо здивувався поворотом розмови він, адже за мовчазною згодою його інше життя ніколи не обговорювалося.
– Або, – жінка стиснула його пальці так, що стало боляче, – або щоб вона померла. Сама. Швидко і несподівано.
– Господи, ну що ти таке кажеш, Лілю?! Не треба про це, прошу…
– Я знаю. Це сволочизм – думати про таке. То я так… фантазую типу, бо розумію, що інакше нічого ніколи не зміниться, – вона хмикнула. – А я й не прошу! Ніколи нічого не прошу. Я можу зробити в наших стосунках одне – поставити крапку. Усе решта – не моя парафія. Але крапку я резервую за собою!
Віталій не відповів. Вони ще якийсь час лежали мовчки, потім він примирливо погладив довге волосся, яке пахло новими, щойно подарованими парфумами, поцілував її у плече і, раптом усвідомивши, що та сама Крапка може бути поставлена вже сьогодні, почав обсипати її поцілунками, нестримно, спрагло, голодно, ненаситно, немов прощаючись.
У них знову був хороший секс. Власне, як і завжди. І то ще був не кінець. Але з того дня Віталій постійно відчував ту Крапку, заховану в рукаві в Лі-лі, як козир, яким рано чи пізно вона приб’є його раз і назавжди.
Рипнули двері молодшої групи. Віталій зазирнув у велику, але затишну кімнату з маленькими столиками, стільцями, іграшками та з малюнками на стінах. Вдихнув тепле повітря. Замружився. Пахло раннім дитинством. Мабуть, ще відтоді, коли він сам ходив у дитсадок, цей запах не змінився.
– О! Добрий вечір! Юрчику, дивись, хто по тебе прийшов! Прощайся з дітками, біжи до дідуся!
– Дідууууууу!
Четвер
1
Привіт!
Як ти там, справляєшся з поставленими задачами? Дякую за виробничі роз’яснення! Ні чорта не шарю у ваших нюансах, дивуюся, як ти на тому розумієшся – глиноземи, оксид алюмінію, електротехнічний фарфор та високовольтні трансформатори… Бррр! І як це все вкладається в голові в білявки?! :) Здається мені, що побрехеньки про дурненьких-гарненьких білявок запустили в народ вони самі, самі й анекдоти вигадують, самі й імідж підтримують. Мабуть, це такий хитрий хід, щоб чоловіки розслабилися, втратили пильність… А там не згледишся – бац! – а білявки заволоділи всіма основними позиціями у світі!
Як минув учорашній вечір? Не мерзнеш там?
Поводься чемно, пані інженерко!
Вибач, багато писати ніколи, приїхали іноземці – двоє німців, поляк та перекладач при німцях. По заводу ходитимемо, потім обговорити все…
Як сам? Що нового? Київ як? Облітає? Я вже скучила.
Про оповідання нічого не написав. Не прочитав чи не сподобалося?
Я ще чверть години за компом, потім піду в народ.
Обіймаю. Щось настрій ніякий… :(Хочу додому…
Як учорашній вечір? Дивилася кіно в номері.
Ну, біжи, працюй, ділова жінко! Не дуже там напружуйся, навколо самі чоловіки – мають на руках носити і догоджати. Мабуть, клеїться вже хтось?
На вечір знову ресторан? Мало було директора, головного інженера, Андрія, так ще й німці з поляком припхалися! В усіх одне на думці. Начувайся!
Не сердься, то я так… гіпотетично, трохи розважити тебе, що ж це ти там засумувала?
Оповідання? Прочитав, хоч і не таке коротке, як попередні. Розбирати не хочеться. Життєве. Наче в кіно сходив.
А ти що там дивилася вчора?
Що дивилася? Фільм жахів. Назви не знаю.
Усе, піду я. А поки віддаватимуся по черзі директору, головному інженеру, поляку та двом німцям, читай наступне оповідання, щоб дурні думки в голову не лізли!
І наостанок дивне прохання. Як матимеш час, поїдь у «Піросмані», випий кави. За мене.
Прочитавши коротенького листа, Віталій глянув у вікно, де на тлі сірої будівлі навпроти нерухомо стояли вже голі каштани, а золотава берізка неподалік ледь хитала тонкими вітами, які з останніх сил іще утримували яскраве листячко. День був похмурий, але тихий. Уявилось, як Жанна сама в невеличкому номері провінційного готелю дивиться жахастик по телевізору. Сидить у ліжку, спиною до стіни, закутана в ковдру… Маленька симпатична самостійна жінка. Чого вона чекає від нього? Навіщо він їй?
