Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Про всяк випадок він послав запит у архів, одержав метрику не тільки на батька, а й на діда з бабусею; ніби між іншим показав товаришам по службі; усміхаючись, мовив:
— Хочу докопатися до Січі, все-таки саме звідти починається мій рід, рєпінську копію недаремно тримаю в спальні…
Через місяців три після святкування іменин хазяїн Молдавії Брежнєв запросив його (рядового начальника відділу республіканського КДБ) у кабінет і, почастувавши чаєм з традиційними бубличками, жартівливо сказав:
— У тридцять три Христа вже розп’яли, а ти все відділом командуєш… Гляди, пропустиш свій час, Семене…
Наділений кмітливим гумором, від природи рисковий (хоч трохи й загальмований), Цвігун знав про Брежнєва все: Центр вимагав інформації про республіканську верхівку; шепталися, що товариш Сталін обмовився про можливість проведення з’їзду; як-не-як, а від останнього минуло дванадцять років, та й війна вже давно кінчилася, пора б.
До його, Цвігуна, невеличкого кабінетику на третьому поверсі одного з найбільших та найкрасивіших будинків молдавської столиці стікалася інформація про всіх, хто бодай трохи був на виду, тобто мав реальну силу, а таких — п’ять процентів від усього населення, не більше, над ними й працювали. Над ними й водночас під ними — саме в цьому й крилася трагедійність ситуації, могутньо-безправними підданими якої були всі працівники апарату КДБ, що стали — волею Сталіна, ще в тридцятих роках, — суверенними власниками секретних досьє на тих людей, яким вони — за старими нормами партійного етикету — мусили підкорятись.
Зв’язки начальницьких жінок, поведінка дітей, утіхи самих керівників, думки, висловлені ними в колі друзів, кількість згадувань імені великого вождя в рапортах, звітах, промовах, бенкетах — усе це надходило у сейф Цвігуна — перш ніж бути (чи не бути) переданим міністру, якого, певна річ, призначала Москва, їй одній служив, на неї в усьому й орієнтувався.
— Якби моя воля, — відповів тоді Брежнєву волоокий, статурний красень Цвігун, гамуючи дивну, трохи підморгуючу усмішку на округлому, по-жіночому лагідному обличчі, — я давно вже призначив себе заступником міністра, Леоніде Іллічу… Але ж сил немає, без благословення партії ніщо в республіці неможливе…
Брежнєв пружно підвівся; засміявся; зняв трубку телефону й з’єднався з домом:
— Віко, нехай щось на стіл поставлять, скоро буду…
Цвігун відразу зауважив, що хазяїн не сказав «ми будемо», хоч людина він — гостинна й відкрита для гостей; а втім, який я йому гість; дрібнота; в нього Черненко, Щолоков, Димшиць, Гречко, Тихонов — гості; разом починали в Запоріжжі і на Дніпропетровщині, мала батьківщина, та й, крім того, тримаються молодості своєї; тільки в молодості дружба безкорислива, на все життя закладається.
У машині їхали мовчки (хіба поговориш, коли поряд охоронник стовбичить), і лише в особняку, коли Леонід Ілліч ішов по стежці до дверей, Цвігун зрозумів: зараз вирішується його доля.
І — не помилився.
— Послухай-но, Семене, — Брежнєв легко утвердився у звичному для нього односторонньому «ти», — що це за плітки такі ходять, мовляв, секретар ЦК, — він тицьнув себе пальцем у груди, — ганяє на трофейних машинах, купує їх: у Москві, сам сидить за кермом, їздить кудись один?! А що якусь гидоту починають плести на моїх дітей?! Хто за цим стоїть?! Думав? Подумай, я не кваплю. Май на увазі, якщо на наступному з’їзді більшовицької партії усе буде так, як має бути, тобто товариш Сталін посуне до себе саме нас, молоде покоління, яке пройшло війну, то і всім вам відкриються дуже й дуже серйозні перспективи… Отож, міркуючи про мене, ви всі насамперед про себе думайте… Ясна позиція?
— Звичайно, Леоніде Іллічу… Я радий, що одержав від вас настанову…
Брежнєв похитав головою, чомусь усміхнувся:
— Ніяких настанов я нікому не даю… Я обмінююсь думками. Настанови — по твоїй лінії… З товаришами з Москви я переговорив, отже, чекай призначення, олень-цві…
…Того ж дня, після обіду, в садку, Цвігун і назвав благодійникові кілька імен інформаторів, чого робити не мав права — порушення службового обов’язку.
Саме він наважився сказати Леоніду Іллічу про те, що дехто з апарату почав обговорювати зв’язок першого секретаря з Надією, розумницею-красунею, дружиною члена бюро Івана Івановича, говорять і про те, що за містом утримується спеціальний особнячок для їхніх потаємних, трепетно-ніжних зустрічей, — Брежнєв любив цю жінку високо й самовіддано.
Молдавський хазяїн нічого на це не відповів, замкнувся потім з дружиною, Вікторією Петрівною (справжня хазяйка дому, дружочок); розмова була тиха, довга, добра; вона погладила чоловіка по голові, гірко зітхнула:
— Я все про тебе знаю, Льонечко… Бог тобі суддя… Не хвилюйся марно, я завжди поруч з тобою, захищу, коли хто посміє написати до Москви… Нам з тобою тепер про майбутнє треба думати, а його досягають лише ті сім’ї, де дружина вміє все прощати… Мені вже тепер тільки про дітей клопотатися, жінка старіє швидше… Не бійся…
Саме він, Цвігун, розшукав дочку хазяїна, коли та втекла з Кишинева з циркачем; просив простити дівчинку й зрозуміти її: «скандал треба обернути на романтичну трагедію, лише це зможуть простити московські пуритани».
Саме тому він увійшов у вузьке коло довірених людей першого — Щолокова, Черненка і Бодюла.
…Тільки коли Сталін рекомендував Брежнєва кандидатом до Президії і секретарем ЦК на дев’ятнадцятому з’їзді партії, яка перестала бути «більшовицькою», перетворилася в партію держави, Цвігун уперше за останні два роки заснув спокійно й без кошмарних сновидінь, що стали за останні місяці звичними, вони краяли серце, навіть у вухах стукало молоточками — «цві, цві, цві…»
Прощаючись із соратниками, Брежнєв (ширяв, мов на крилах, уночі прокидався, щипав себе за руку — «чи не уві сні все це, Боже?!») сказав Цвігунові:
— Жди виклику, Семене. Буде для тебе і в Москві робота…
Однак до Москви перевести його не встиг, бо невдовзі після закінчення з’їзду великий вождь богові душу віддав; практично зразу ж після похорону Брежнєв загримів заступником начальника політуправління Військово-Морського Флоту; був у Молдавії королем, перемістився в трамплінний секретарський кабінет на Старій площі — і, на тобі, нищівний обвал…
Але й за ті короткі місяці, що пробув у Москві, він устиг налагодити зв’язки, а в нас лише той переживає смутні часи, хто порозставляв таємні віхи; наша спільність тим і разюча, що не тільки мурашечки й свистокрилі чирки живуть законами зграї, а й людинки також. Що один може? Та — нічого! Хто на крило поставить? Хто дорогу вкаже? Це на Заході — один і є один, а в нас він не один, він — нуль без палички, лайно, ніщо. У нас спільність потрібних держить, у них — надмірна особиста гординя, на ній вони лоби й розіб’ють, зогниють зразу, потрапивши у вир чергової кризи капіталізму…
Саме тому всі його кадри не полетіли шкереберть, хоч ждали цього (коли хазяїн нагнувся, всі його близькі загримлять), а принаймні зберігали свої позиції. І коли — шляхом складної інтриги — Брежнєв вимолив собі пост другого секретаря ЦК КП Казахстану, Цвігун невдовзі опинився неподалік — на посаді заступника голови таджицького КДБ; республіки поруч, то на полюванні побачаться, то на якомусь зльоті передовиків; найчастіше збиралися в Ташкенті, бо Брежнєв зміг перемістити Рашидова з посади декоративного президента Узбекистану на ключову партійну позицію.
Там, у Таджикистані, Цвігун безстрашно повстав проти концепції республіканських приписок, звалив місцеву мафію, незважаючи на невдоволення деяких московських керівників.
Аналізуючи роботу Рашидова і його оточення, Цвігун дуже добре знав (рапорти читав щодня, ходу не давав, але й не знищував), що, справді, Шараф Рашидович по-царськи приймає гостей, а всі витрати списує на міністерства, великі заводи, інститути. Звичайно, не повинно так бути, але ж немає в нашій дикій тмутаракані цивілізованої (як у всьому світі) статті під назвою «представницькі витрати»! Не собі ж Рашидов ці гроші бере! Навіщо вони йому?! І літак свій, і машини, дачі, квартири, будинки, кухарі, охорона, масажисти, лікарі, кравці, взуттєвики, шофери, стенографісти — за все ж платить держава! Обранець народу має усього себе віддавати роботі, благу трудящих, загальній справі… Дефіцитні будівельні матеріали (люди Цвігуна провели негласну ревізію) йшли не на чорний ринок, а на зведення нових наукових центрів, промислових комплексів, спортивних споруд… Так, цей дефіцит Рашидов одержував взамін на сердечну гостинність, посилки до Москви із свіжими овочами й фруктами, передачу потрібним людям сувенірів — зрештою, треба робити скидку на національний характер: і каракулеве пальто тут прийнято називати «сувеніром», у них так зроду-віку було… Найстрашніше для партійця що? Особиста користь. А де вона? Тільки повертаючись у жах тридцять сьомого року, можна було дозволити розпаленому мозку фанатичного правоохоронця назвати піклування про благо республіки «хабарем» чи «підкупом».
